Ірина прийшла додому пізно.

-Іро, до тебе подруга приходила! – крикнула з кухні мати.

-Яка ще подружка? – здивувалась Ірина.

-Не знаю. Я бачила її вперше. Руденька, з довгим волоссям. Вона передала там тобі якусь річ…

-Яку ще річ?

-Твою чорну блузку. Я поклала її на твоє ліжко…

-Чорну блузку? – Ірина зазирнула на кухню і здивовано дивилася на маму. – Мою?

-Твою, твою. Чорну блузку, з блискітками. Ти, мабуть, давала її комусь поносити?

-Дивно… – Ірина недовірливо дивилася на матір. – Дуже дивно, мамо. Руденька подружка… А вона була точно, руденька, мамо?

-Ну, говорю ж, що так! Я добре ще бачу. Виглядала вона ще так серйозно якось… Доросла якась, не по роках.

-Ну добре… – здивовано сказала Ірина.

Вона чомусь з побоюванням пішла у свою кімнату.

Ірина відкрила двері в кімнату, глянула на ліжко й ахнула!

Дівчина вискочила з кімнати з білим обличчям і блузкою в руках.

-Мама! Як ця блузка з’явилася на моєму ліжку?!

-Ти чого, Іро? – мама з підозрою дивилася на доньку. – Я ж щойно тобі сказала, що приходила руденька подружка і принесла.

-Але в мене була тільки одна руденька подружка! Усього одна!

-Була? Ви посварилися, чи що?

-Її не стало, мамо. Я тобі розповідала. У нас у групі навчалася дівчинка, яка їхала машиною… З хлопцем. Ну і там зустрічна… Хлопець видужав, а вона…

-Господи…

-І на цій дівчинці в той момент була ця сама блузка. Моя блузка. Розумієш?!

-Що?! – мамине обличчя теж стало біліти. – Як це?

-А ось так. За кілька днів до цього вона попросила мене позичити їй цю блузку.

Я запропонувала блузку назовсім, ну, хотіла подарувати, але вона відмовилася.

Сказала, покаже її мамі, і та купить таку саму. А через день її не стало.

-Господи… Але як же ж тоді?.. Вона ж… – мама показала рукою у бік кімнати дочки. – Я ж на власні очі бачила цю дівчину…

-Точно?

-Ну, так… На сходовому майданчику у нас, звичайно, темнувато, але… Руде довге волосся… Воно, прямо, світилося…

-Мамо, мені страшно… – прошепотіла Іра.

-У мене в самої мурашки, – зашепотіла мама. – Вона ще, так, не вітаючись, простягає мені блузку в прозорому пакетику, і каже: – Це передайте Ірі. Скажіть, що я повертаю їй. Сказала, сумно обернулася, і пішла.

-Куди пішла, мамо?

-Туди… Вниз сходами… У темряву…

-Якими сходами, мамо?

-Ну, нашими. Які у під’їзді.

-Хіба так буває? – Іра тремтіла, як осиновий лист. – І що мені тепер робити?.. Що мені робити з цією блузкою, мамо?

-Не знаю. Але треба її з твоєї кімнати кудись забрати.

-Куди?

-Я не знаю! – вигукнула мати. – Зараз я її візьму, і віднесу на смітник.

-Мамо, давай разом.

-Ні я сама! – знову вигукнула мати. – Якщо має щось статися, нехай це станеться тільки зі мною.

Мама, переживаючи, увійшла в кімнату дочки, обережно взяла двома пальчиками прозорий пакет з блузкою, підняла його з ліжка, і раптом побачили всередині маленьку записку.

-Іра! – закричала мати. – Ходи швидше сюди!

-Що?! – у дверях кімнати з’явилася дочка.

-Дивись! Там усередині якийсь папірець… Записка… Твоя подружка, напевно, писала її вже там… – мама хитнула головою у бік стелі.

-Там? – дочка з жахом дивилася на матір. – І що робити? Читати?

-Не знаю… Напевно… Раптом там якась застереження?

Мама залізла тремтячою рукою в пакет, дістала записку і простягла дочки.

Та почала читати:

“Вибачте за те, що потурбувала вас, але колись моя дочка обіцяла повернути цю річ…”

-Дочка? – зупинила Ірину матір. – Що означає – дочка?

“Але раз дочка обіцяла повернути, – продовжила читати Іра. «То я, все-таки, знайшла таку саму блузку в магазині і купила ..”

Іра, не закінчивши читати, кинулася до свого комп’ютера.

-Що таке, Іро? – знову запереживала мати. – Ти куди?!

-Зараз, мамо… Зараз я загляну до неї на сторінці. У неї на сторінці має бути фотографія матері. Вона її дуже любила.

З першої ж спроби Іра знайшла те, що шукала.

-Матусю! То була її мама. Ти бачила її маму! Дивись сюди, скоріше!

Мати теж кинулася до комп’ютера і ахнула – з фотографії на них з Ірою дивилися дві руді дівчини, які обнімалися.

Два милих обличчя, як дві краплі води схожих одна на одну.

Просто, одне обличчя виглядало трохи дорослішим за інше. Зовсім трошки…

КІНЕЦЬ.