Місяць тому тридцятирічна донька Ірина примчала до мами, яка жила в іншому кінці міста, і з порога заявила:

-Мамо, а можна моя Оленка поживе в тебе?

-Скільки поживе? – здивувалася мама.

Раніше донька внучку їй навіть на день не залишала, чогось переживала. А тут раптом – поживе…

-Рівно місяць.

-Скільки? – ще більше здивувалася мама.

-Місяць.

-А не забагато?

-Ну, мамо, дай нам із Олегом відпочити. Ти ж пенсіонерка, у тебе багато часу. А ми у відпустці хочемо з’їздити до друзів і без дитини.

-Але ж ти раніше не давала мені Оленку навіть на день. Вона мене майже не знає.

-Мамо, вона вже велика. Їй сім років. І взагалі, ти їй бабуся, чи хто?

-Ну, гаразд, – погодилася мама. – Тільки скажи мені, що твоя дівчинка любить?

-В сенсі? – не зрозуміла Іра. – Що їсть? Вона їсть усе.

-Я питаю, чим твоя дівчинка любить займатися? Мені треба якось проводити з нею час. Я, наприклад, хоч і на пенсії, а вдома майже не буваю. У мене також багато справ. А Олена, як проводить вільний час?

-Мамо, вона лише перший клас закінчила. Сама подумай, чим зараз такі діти займаються? У комп’ютері сидять і там в іграшки грають всілякі.

-А що, на гуртки вона ніякі не ходить?

-Які ще гуртки? – Іра зробила незадоволене обличчя. – Мені ніколи її на ці гуртки водити. Ну що, значить, на місяць я її залишаю в тебе? Завтра привезу її і її речі. І грошей тобі залишу, на їжу та морозиво. Домовились?

-Домовилися, – кивнула мама.

…Пройшов рівно місяць. Іра з чоловіком чудово відпочили, повернулися і забрали Олену від бабусі.

А через день Іра знову примчала до мами, і знову, прямо з порога невдоволено вигукнула:

-Мамо, ти що наробила?!

-Що? – мати не розуміла, що сталося.

-Чому Оленка у нас просить, щоб ми купили їй піаніно? Вона каже, що хоче стати співачкою.

-І все? – засміялася мама.

-Ні не все! – вигукнула Іра. – Вона хоче стати не лише співачкою, а ще й танцівницею.

-Ну, все вірно, – кивнула мама. – Я зводила її до вчителя з вокалу, і до хореографа. Вони сказали, що у нашої Оленки ідеальний музичний слух і дивовижна пластика. Їй слід обов’язково займатися.

-Мамо, що означає займатися? Коли?

-Це ще не все, – зупинила Іру мама. – Потім я повела її ще й до тренера з гімнастики, і вона сказала, що в Олена чудові дані.

-Мамо! – обурилась Іра. – Навіщо? Хто тебе просив її водити до якихось тренерів?

-Олена сама мене попросила, – знизала плечима мама. – Коли побачила, чим я займаюся у хорі.

-Ти? – здивувалася Іра. – У хорі?

-Ну так. Я там уже рік, як співаю. А що? Я й на танці стала ходити. Ти даремно смієшся, доню. Це так весело. І це корисно.

-Мамо, ти можеш танцювати і співати скільки завгодно, але Оленка…

-А що Оленка?

-Я не можу її водити на жодні заняття! – категорично сказав Іра.

-Чому?

-Мені ніколи!

-А Олегу?

-Йому тим паче.

-Але у вашої дівчинки талант. – Мама заговорила строго. – До речі, я ще її зводила у художню школу. Ти звернула увагу на те, як Олена малює?

-О! – Іра взялася за голову. – Тільки не це!

-А що таке? – здивувалася мама.

-Мене в школі вже набридли цими зітханнями:

-Ох, як малює ваша дитина! Ох, у неї талант!

-Значить, ти про цей талант знаєш?

-Знаю. Але не знаю, що з її талантом робити.

-Як що? Розвивати.

-Мамо, у мене немає часу! – Іра скрушно похитала головою. – Ми з Олегом усі в справах. Ми у відпустку вперше з ним разом поїхали, бо дуже втомилися. А ти хочеш, щоб я після роботи бігала ще й з Оленкою по її гуртках.

-Хочеш, я з нею бігатиму? – запропонувала раптом мама.

-Ти?

-Я. А що?

-Але ти живеш у дуже далеко.

-Ну і що. Я згодна заради Олени примчати і з іншого кінця міста. Аби вона була щасливою.

-Але ж у тебе цей… Хор. І танці.

-А ми з нею все це обʼєднаємо, – посміхнулася мама. – Я співатиму свої пісні, а вона, у тому ж палаці культури, свої, в іншому кабінеті. Я навіть їй сама клавіші куплю.

-Що купиш? – не зрозуміла Іра.

-Синтезатор. Замість піаніно. Хоча педагоги рекомендують займатися все-таки на піаніно.

-Так? – Іра довго і задумливо дивилася на маму, а потім кивнула. – Гаразд. Якщо ти сама цього хочеш. Тільки, мамо, скажи, а чому ти мене в дитинстві так само не водила по гуртках? Чому зі мною не бігала в палац культури?

-Бо нерозумна була, – зізналася мама. – І теж була вся у справах. Думала, головне у сім’ї, це коли багато грошей.

-А що, хіба це не головне?

-Ні, дівчинко моя, не це. Шкода, що мудрість до нас приходить лише з роками. Хоча… До деяких мудрість взагалі не приходить… Ніколи…

Джерело