Ну ось навчання позаду. Диплом в кишені, а тут скорочення на роботі.

Їхню компанію перекупили, а зайвих працівників звільнили. Доведеться шукати роботу.

Ірина засмутилася, звісно, і вирушила до бабусі в село, щоб відпочити трохи й запокоїтися перед початком пошуку нового місця.

Поки автобусом добралася до села, то пішов такий дощ, що хоч не виходь! А куди ж подітися, виходити треба, інакше автобус завезе у чужі краї і вибирайся потім…

Ірина зістрибнула зі сходинки і втрапила прямо в калюжу, глибоку таку, й слизьку на дні.

Вибралася, туфлі мокрі, парасольки немає, прикрилася сумочкою й уперед.

Село видно на горизонті, хвилин двадцять ходьби. Іде вона й думає:

Ну як так можна?! Таке запустіння, ні дороги, ні асфальту! Бідні люди. По сухому ще нічого, а в бездоріжжя, чи як зараз, у дощ? Як їм, бідним, пересуватися?

У самому селі ще гірше, дорогу між будинками розмило так, що йшла вона вже босоніж, і по щиколотку в рідкому бруді. Дощ так і лив, не перестаючи, коли вона нарешті добралася до бабусиної хати.

Бабуся сплеснула руками, принесла тазик з теплою водою, рушник, шкарпетки. Ірина із задоволенням вимила ноги, одягла пухнасті шкарпетки і переодяглася у приготовлений бабусею халат.

Добре як! Чисто, половички кругом, пахне чаєм, завареним на травах, бабусині пиріжки у мисці, і сама вона клопочеться біля столу.

– Сідай, доню, зараз чайку гаряченького з дороги попʼємо. Ти надовго, Іриночко?

– На тиждень. Відпочити хочу. У місті сил немає. А тут у вас повітря он яке після дощу!

Ірина підійшла до великого трюмо, подивилася на себе й ахнула від побаченого.

У бабусиному халаті з мокрим волоссям, довга, худа, не нафарбована. І косметичку із собою не взяла. Спеціально. Вирішила, що фарбуватися в селі нема перед ким та й не прийнято. І хай шкіра відпочине на свіжому повітрі, на природі.

Після чаювання бабуся зайнялася приготуванням обіду, а Ірина лягла з книжкою відпочити і не помітила, як заснула. Розбудив її дзвінкий голос подружки Люди.

– Ой, приїхала, Іринко! Ну, привіт, сто років не бачилися!

Вона підійшла і безцеремонно поцілувала Іру в щоку. Сіли вони до столу обідати. Бабуся запашної гречаної каші на стіл поставила і м’ясо в соусі, печене. Як смачно у неї виходить! А ще ігристе своє.

– Ну, розповідай, як життя молоде, – гомоніла Люда, поки бабуся стіл до чаю накривала.

– Все добре. Навчання закінчила, диплом отримала. А у вас як тут?

– Та! У нас все по-старому. Я б теж у місто поїхала, але батьків шкода…

Вона глянула на бабусю і осіклася. Але та вдала, що не помітила.

На вулиці трохи підсохло і Люда запропонувала прогулятися по селу. Переодяглася Ірина, бабуся калоші дала. Туфлі були все ще мокрі, сохли в сінях, а в босоніжках тут не пройдеш, краще в калошах.

Ідуть вони, регочуть. Люда про наречених із сусіднього села розповідає. Там у них трохи краще. Дорогу відремонтували, асфальт новенький зробили.

– А тут чого ж нема? Нема кому цим зайнятися? Чи грошей?

– Нема кому, уяви собі. Чому ти дивуєшся? У селі одні старі залишилися. Що ти!

– А це чий палац? – запитала Ірина, побачивши на околиці села біля самого озера й лісу гарний новий будинок.

– А-а-а, це один бізнесмен собі вибудував. Дача. Приїжджають сюди з дружками на шашлики у вихідні. Весело в них, купаються, регочуть на все село. У нього, кажуть, своя фірма, бізнес.

У Ірини в голові миттєво визрів план – ось до кого треба звернутися по допомогу. Нехай вкладеться грошима, чи з начальством переговорить і вирішить з дорогою…

– Ходімо сходимо до нього, поговоримо, – сказала Ірина Люді.

Та злякалася спочатку, а потім зрозуміла, що втрачати їм нема чого. Поговорять. А раптом він і справді добрий.

Одяглися й пішли. Ірина, звісно, засмутилася, що без косметики, без зачіски. Зате Люда цвіте й пахне…

Причепурилася вона, губки підфарбувала, сережки одягла, сарафан, туфельки. На голові кучері свої натуральні. Гарна дівчина. А раптом цей бізнесмен ще й закохається у цю красуню? Тоді діло швидко піде.

Приходять вони, а на воротах дзвінок. Чекають, хвилюються.

Нарешті, господар відкрив і дивиться на дівчат, вони на нього.

– Здрастуйте! – видала нарешті Люда. – Ми до вас маємо розмову.

Ірина при цьому почервоніла, побачивши, як у чоловіка брови поповзли вгору.

– Слухаю, – нарешті сказав він, і тут уже в розмову вступила Ірина, швидко окресливши суть питання, яке їм хотілося б обговорити.

– Вибачте, любі пані, але у вихідний я відпочиваю і жодних питань не вирішую. Хвилинку.

Він запустив їх на подвір’я, а сам збігав у дім і приніс візитівку.

– Ось візьміть. Тут мої координати, зателефонуйте, домовимось про зустріч. Тоді все й обговоримо.

Люда почала щось пояснювати, але Ірина взяла її за руку, вибачилася й потягла на вихід. Ворота за ними зачинилися.

– Бач який, га?! На прийом до нього запишіться. Бачила? – обурювалася Люська, а Ірина їй пояснила, що все по-діловому, як і має бути.

А при цьому згадувала м’язисте тіло чоловіка в шортах і футболці, красиве обличчя, очі й доглянуті руки, ледь помітну сивину в густому волоссі.

– Так, красень. А я он яка вся негарна, – майнула думка, яку одразу зупинила Люда.

– Ти помітила, як він дивився? Очі так і бігали, то на тебе, то на мене.

– Нісенітниць не говори. Ти ось що, збирайся, поїдемо разом у місто і сходимо до нього. Якщо вже почали цю справу, треба до кінця доводити. Йому цю дорогу тут поремонтувати, це взагалі дрібниці. Треба його переконати – важко ходити навіть у магазин бездоріжжям. У сусідньому селі он дорогу зробили…

Люда з радістю погодилася, і вони почали виконання задуманого плану.

Цього разу Ірина гарно одягнулася, сходила у перукарню, зробила зачіску й манікюр. Костюм, спеціально був куплений для пошуку нової роботи, каблучки.

Люда в сукні з квітами, в кучерях і туфельках з бантиком теж виглядала мило, хоч і простувато на фоні Ірини. Зате мініатюрніше.

Ірину зріст підводив, надто висока, але від підборів вона не відмовилася. Так солідніше.

Офіс Петра Михайловича, як було вказано на візитівці, вони знайшли легко. Він був у самому центрі міста.

Фірма з розробки і комп’ютерних програм. Солідно звучить.

За столом у приймальні сиділа гарна дівчина, яка наче зійшла з обкладинки журналу, і дивилася на них, трохи посміхаючись.

– Добрий день. Ми до Петра Михайловича, домовлялися на сьогодні, – сказала Ірина.

Посмішка змінилася на легке здивування. Ще б пак! Така діловита пані з’явилася на прийом, а поряд маленька не зрозуміло хто з бігаючими очима!

– Петро Михайлович зайнятий зараз, – промовила секретарка, а її витончені пальчики застигли над клавіатурою. – У нього нарада.

– Нічого, ми не поспішаємо, зачекаємо, коли він звільниться.

Ірина підштовхнула Люду до м’яких шкіряних крісел біля журнального столика і, не питаючи дозволу, сіла в одне з них.

Колінки одразу підстрибнули до підборіддя, а руки опустилися на широкі підлокітники. Люда розташувалася навпроти і з діловитим виглядом взяла зі столика журнал англійською мовою.

Не минуло й пів години, як двері відчинилися і з кабінету стали виходити серйозні чоловіки, про щось перемовляючись між собою.

– Тепер можна? – запитала Ірина, але тут вийшов він сам, високий, солідний, у всій своїй красі.

Він глянув на відвідувачок, трохи примружив очі, наче згадуючи, де він їх бачив. Й, уважніше придивившись до Люди, нарешті згадав.

– Ви з Петрівки, чи не так? – запитав він.

– Так, – зраділа Люда. – Нам поговорити треба. Дороги у нас погані, ми…

– Проходьте, – стурбовано сказав він і звернувся до секретарки: – Юлю, всі дзвінки перемикай на мій телефон і три чашки кави, будь ласка.

У просторому офісі Петра Михайловича пахло шкірою, гарним освіжувачем повітря й кавою, яку буквально через п’ять хвилин принесла красуня Юля.

Приємна ситуація, нічого не скажеш. Але найголовніше – це він, власник кабінету, свого бізнесу і всього того, від чого залежала їхня з Людою авантюра.

Ірина викладала їхнє прохання лаконічно і по суті – у селі треба відремонтувати дорогу від зупинки автобуса і по єдиній вулиці, щоб люди могли легко добиратися до магазину й до траси.

Чоловік уважно вислухав усе, знову оглянув своїх відвідувачок гарними карими очима і запитав:

– Вибачте, а чому я?

– Але ж ви наш сусід, приїжджаєте часто. Тільки в міжсезоння вас не буває, і ви не бачите, що у нас там діється. Бруду по коліна, ні пройти, ні проїхати. А стареньким як? – жалібно казала Люда.

– Розумієте, у сусідньому селі проклали дорогу, знайшлися спонсори. Ось ми теж шукаємо такого, хто зміг би зрозуміти потреби села й відгукнутися. А ви там не остання людина, збудували собі будинок, залишилася дорога. Мешканці будуть дуже вдячні, – сказала свій монолог Ірина, дивлячись прямо в очі співрозмовнику, від якого залежала доля села.

Чоловік дивився у свій комп’ютер і став там щось шукати, клацаючи по клавіатурі. Запала тиша, Ірина з Людою перезирнулися, допили свою каву і сиділи в очікуванні.

Нарешті він підвів на них очі й сказав:

– Є у мене зв’язки. Я постараюся вирішити цю проблему до наступного бездоріжжя. А зараз вибачте, у мене важлива зустріч.

Дівчата розуміюче скочили зі своїх місць і попрямували до виходу.

Але тут він гукнув Ірину:

– Затримайтеся, будь ласка, буквально на хвилину.

Люда вийшла в приймальню, а Ірина опинилася віч-на-віч з цим випещеним красенем майже одного з нею зросту.

– Вибачте, а де ви працюєте? Адже ви не в Петрівці живете, як я зрозумів, — сказав він, миттю оглянувши її з ніг до голови.

І тут на неї чекала удача! Він запропонував їй роботу своєї секретарки, дізнавшись, що у неї диплом економістки і стаж є.

Красуня Юлечка допрацьовувала свій останній місяць і потім виїжджала до чоловіка за кордон, а той не міг знайти їй заміну.

– Вибачте, але чому я? – настала черга Ірини поставити йому те саме питання.

– Сподобалося, як ви ведете переговори, грамотно викладаєте думки і поводьтеся дуже діловито, але коректно. Хороша освіта й акуратна зовнішність. Якщо ви не заперечуєте, то проведемо співбесіду наступного тижня, як ведеться, й вирішимо. Згодні?

– Ще б пак! – подумала Ірина й відповіла:

– Я подумаю і вам передзвоню. Дякуємо за пропозицію, вона дуже втішна…

…Наприкінці серпня у селі зробили дорогу. Радості мешканців не було меж.

А у вересні Петро прибув із компанією на шашлики разом з Іриною та її коханим Андрієм, програмістом із їхньої фірми.

Ірина вже третій місяць працювала у компанії. За тиждень до звільнення Юля вводила її в курс справ, передавала всю необхідну інформацію, за процесом уважно спостерігав сам власник і задоволено потирав руки – розумну дівчину взяв те, що треба!

А після Юлі до неї надіслали Андрія, щоб закінчити навчання, дати останні роз’яснення, налагодити систему й переключити на неї нову співробітницю.

Ну а в процесі цих підготовчих робіт вони й закохалися один в одного.

Височенний Андрій і витончена на його тлі Ірина. Не пара, а диво!

Ось так одна добра справа тягне за собою ланцюжок інших позитивних моментів у житті, які роблять його і цікавішим, і кориснішим і, найголовніше, ведуть до щастя часом.