Вперше побачивши Ірину Павлівну, Оксана зрозуміла, що подружками їм ніколи не стати.

Своє ставлення до невістки шістдесятидворічна жінка показала практично відразу.

З появою дитини в сім’ї Оксани та Богдана ситуація загострилася і став ще критичнішою.

На одній із сімейних вечерь, вже трохи весела, Ірина Павлівна зробила незадоволене обличчя і, дивлячись на шестирічну внучку Віку, заявила:

– Ти мені ніколи не станеш внучкою, у мене вже є троє, і мені їх достатньо!

Говорила жінка про доньку невістки й сина, яку, як виявилось, вона не любила.

Оксана і до цих слів здогадувалася про це, тому що була безліч ознак.

Багато разів маленька Віка, приходячи від бабусі додому, скаржилася матері на те, що Ірина Павлівна дала їй тільки карамельку, а решті дітей – дорогі цукерки з коробки.

– Я спитала в бабусі, чому вона так робить, – ображено сказала дівчинка. – А вона сказала, що шкідливо їсти шоколадні цукерки для зубів, і віддала мені порожню коробку з-під цих цукерок… Це якось несправедливо! Можна подумати, що в мене псуються, а в інших ні!

– Може, тобі в такому разі більше не ходити до неї? – запропонувала Оксана, яку зачепило несправедливе ставлення свекрухи до її дочки.

Віка розгублено знизала плечима, ніби ще не знала, як відповісти, і жінка вирішила не відпускати дівчинку до Ірини Павлівни.

Проте через тиждень свекруха подзвонила сину і зажадала привезти до неї внучку.

– Не можу, я зайнятий, – збрехав чоловік.

– Навіщо вона вам? – запитала Оксана, перехопивши телефон у чоловіка. – Щоб продемонструвати їй свою нелюбов?

– Не говори нісенітниці, – пирхнула у відповідь Ірина Павлівна. – Віку чекають мої внуки.

Тоді невістка пішла їй на поступки, але після заяви свекрухи на сімейній вечері припинила спілкування дочки з матір’ю чоловіка…

…Богдан теж був злий від слів Ірини Павлівни і зажадав від неї вибачень.

Але та тільки посміхнулася у відповідь і продовжила підливати собі у келих ігристого.

Через якийсь час вона раптом заявила, що вирішила сказати всім свою останню волю і розподілити спадщину.

– Ларисі я залишу свій просторий будинок, де виросла вся наша родина, а Тетяні – квартиру у центрі міста, – з поважним виглядом сказала Ірина Павлівна.

Оксана й Богдан, не змовляючись, перезирнулися. Про нього мати не сказала жодного слова…

Помітивши розгублене обличчя сина, Ірина Павлівна задоволено посміхнулася собі під ніс.

– Тобі, синку, я заповідаю дещо інше, – загадково сказала жінка. – І це дуже особлива річ! Це велосипед батька! Щоправда, його треба трохи підлатати… Там щось із колесами…

Богдан не зумів стримати посмішки. Велосипед був іржавий і простояв у гаражі вже багато років.

– Нарешті я отримаю те, про що мріяв у дитинстві! – пожартував чоловік.

– Забирай його прямо зараз! Ти все одно на машині. Чого він стоятиме і місце займатиме? – раптом пожвавішала, й забігала по кімнаті Ірина Павлівна.

Богдан того ж дня забрав іржавий велосипед до себе додому.

– Тобі не прикро? – поцікавилася Оксана у чоловіка. – Сестрам – житло, а тобі – іржаву залізяку…

– А що я маю робити? Що дали, тому й раді, – пожартував чоловік, у якого на душі шкребли кішки.

– Я б, на твоєму місці, все б їй виказала, – знизала плечима дружина.

– Вона ж зовсім відверто показала, що не вважає тебе своїм сином. Рівноцінний спадок, звісно, нічого не скажеш.

– Мені треба відмовитись від нього? – засміявся у відповідь Богдан.

– Нам є де жити, тому я не переживаю.

– Твоїм сестрам також. Але якщо тобі на себе все одно, то хоч подивися, як вона ставиться до нашої дочки. Хто взагалі таке говорить? – палко сказала Оксана.

– Я не хочу, щоб Віка їздила до неї. Не смій її більше возити. Якщо Ірина Павлівна питатиме про неї, процитуй своїй матері сказані нею ж слова.

– Я згоден з тобою, – спокійним тоном відповів чоловік.

– Вона хоч і моя мати, це моя справа, як з нею спілкуватися, а от дочці, і справді не варто продовжувати спілкування з нею…

З того дня з Іриною Павлівною контактував тільки Богдан. Проте мати, здавалося, навіть була рада.

– Баба з воза, – сказала вона після того, як син назвав причину, через яку жінка більше не побачить онуку з невісткою.

Помаленьку і сам Богдан перестав спілкуватися з матір’ю, яка з роками ставала дедалі нестерпнішою.

Через п’ять років напружених стосунків не стало Оксани, яка була дуже заслабла…

В одинадцять років Віка залишилася без матері. Її захотіла забрати теща, але Богдан не дав цього зробити, заявивши, що сам поставить дочку на ноги.

Проте через два роки і його самого не стало…

На Віку оформила опікунство мати Оксани, яка переїхала в квартиру покійних…

Після сорока днів до внучки й свахи прийшла Ірина Павлівна.

Вона прискіпливо оглянула квартиру й заявила:

– Я хочу отримати спадок свого сина!

– З чого це раптом? – взялася в боки Ольга Миколаївна.

– Моя внучка – спадкоємиця квартири, тож закатайте губу, люба родичко!

– Це ми ще подивимося, – посміхнулася Ірина Павлівна.

– Я всіх юристів підніму на вуха!

– Та будь ласка, робіть, що хочете, – засміялася у відповідь Ольга Миколаївна.

– Не буде вам квартири!

Сваха підібгала губи від образи. Вона раптом зрозуміла, що їй точно нічого не світить.

– Тоді, коли мого сина не стало, я хочу повернути спадщину, яку я йому поспішно віддала! – із поважним виглядом заявила Ірина Павлівна.

Жінка посміхнулася, намагаючись зрозуміти, про що саме йдеться, і де вона це візьме.

– Бабусю, це іржавий велосипед із гаража тата, – з кімнати визирнула Вікторія.

– А зі мною привітатись не хочеш?

– Ірина Павлівна гордовито оглянула внучку.

– Ні, я пам’ятаю, як ви ставилися до мене та моїх батьків, – похитала головою дівчинка.

Ольга Миколаївна погладила внучку по голові і, взявши ключі від гаража, вказала Ірині Павлівні на двері.

Жінки разом вийшли з квартири, але через десять хвилин мати Оксани повернулася.

– Все! Віддала я велосипед! – сказала внучці Ольга Миколаївна.

– Потягла його сваха на собі. Ще й обурювалася, що він зламаний.

– Він таким і був, – знизала плечима дівчинка.

– Якою вона його віддала, він таким і лишився. Тато навіть ремонтувати його не став. Сказав, що мотлох йому в спадок дістався…

Це була остання зустріч внучки й бабусі. Більше вони ніколи не бачились…

КІНЕЦЬ.