Ірина – симпатична струнка жінка сорока трьох років – уже тиждень відтягувала цю розмову. Більше чекати було неможливо, тим більше, що завтра вони зустрічаються з Леонідом, і вона має дати йому певну відповідь.

Ірина купила в кондитерській улюблені тістечка дівчаток і відразу після вечері попросила їх затриматися у вітальні для серйозної розмови.

– Віка, Олено, я хочу з вами порадитися, – почала Ірина, звертаючись до дочок.

– Мамо, ми вже зрозуміли – твій бойфренд зробив тобі пропозицію! – сказала старша дочка – шістнадцятирічна Віка.

– Ну, що за слова – “бойфренд”! Леонід мені просто друг, – поправила Ірина.

– Ви вже рік «дружите» і тепер вирішили одружитися. Так? – Уточнила Віка.

– Не одружитися, а спершу спробувати жити разом. Все-таки ми вже не молоді, у кожного свої звички, свій спосіб життя. А раптом ми не уживемося? Не хочеться знову проходити через усі стадії офіційного розлучення. А так – роз’їхалися, та й годі.

– Зрозуміло, – сказала Віка.

– Мамо, – втрутилася в розмову чотирнадцятирічна Олена. – А порадитись ти про що хотіла?

– Розумієте, Леонід прийде жити сюди, до нашої квартири. По-перше, я не можу залишити вас самих. По-друге, він має двокімнатну квартиру, і він живе там удвох із молодшим сином – Микитою, він цього року закінчує університет і вже працює. Таким чином у нас тут з’явиться ще одна людина. Я розумію, що це для вас не дуже зручно.

– Постараємось звикнути, таки чотири кімнати – не дві, – сказала Віка. – Тільки Олені доведеться тепер вранці одягатися, а то вона любить у білизні у ванну бігати. А скільки років Леоніду?

– Йому п’ятдесят два. П’ять років тому він овдовів. У нього є старша дочка – Поліна, їй двадцять шість, вона одружена, має трирічного сина. І молодший Микита, йому, здається, двадцять два.

– І коли він до нас переїде? – Запитала Олена.

– Цими вихідними, – відповіла Ірина.

У суботу Леонід приїхав із двома великими шкіряними валізами. Ірина приготувала святковий обід та накрила стіл у вітальні. Після обіду дочки допомогли їй прибрати зі столу та вимити посуд і розійшлися по своїх кімнатах готуватися до уроків.

Перші кілька тижнів були трохи напруженими, але потім всі звикли один до одного.

Леонід працював інженером на великому підприємстві, йшов рано-вранці і повертався годині до сьомої. Вечорами йому, бувало, дзвонили колеги, і він вів із ними якісь професійні розмови.

Виявилося, що він знається на комп’ютерах, і, коли з ноутбуком Олени виникли якісь неполадки, Леонід швидко зумів їх усунути. Крім того, тепер у квартирі не було проблем з кранами, розетками, та іншими побутовими дрібницями.

Іноді у вихідні він ходив у гості до своєї дочки, зустрічався із сином. Але найчастіше Ірина та Леонід проводили час разом – ходили до театру, гуляли, дивилися телевізор.

Через три місяці життя їхньої родини стало схожим на життя будь-якої іншої подібної родини.

Але якось у суботу сталося щось, що порушило їхній спокійний побут.

Віка та Олена щойно пішли до репетиторів, Ірина на кухні готувала обід, а Леонід дивився новини. Раптом у нього задзвонив телефон. Він поговорив з хвилину, потім зазирнув до Ірини і попередив її, що вийде на кілька хвилин надвір.

Повернувся він, тримаючи на руках трирічного Іллю – свого онука. В іншій руці мав сумку.

– Поліна сказала, що їм терміново треба відʼїхати і попросила подивитись за онуком два дні, – пояснив Леонід здивованій Ірині.

– А куди це так терміново знадобилося? – Запитала Ірина.

– Та вона толком нічого не пояснила – сунула мені Іллю, сумку, стрибнула в машину і поїхала.

Леонід зайшов на кухню:

– Ірино, у нас є щось, чим можна дитину нагодувати? – Запитав він.

– Подивися в холодильнику – там начебто йогурти були, тільки холодні одразу не давай, нехай на столі постоять, зігріються. Можна зробити омлет. А взагалі скоро буде суп із фрикадельками готовий, пюре. Адже я не знаю, що він їсть, чого не їсть. Давай сам розбирайся.

– А ти мені допоможеш? Адже я ніколи з ним так надовго не залишався. А Поліна ще жодної іграшки не поклала. Чи забула? – здивувався Леонід.

– Ні, Леоніде, я тобі допомогти не зможу. Я зараз закінчую з готуванням і біжу на нігті, а потім у салон – я ж тобі ще вчора казала. Ми завтра зустрічаємось у кафе з дівчатами з роботи – у нас передноворічний дівчачий корпоратив. Тому я сьогодні маю привести себе в порядок – а в салон я ще тиждень тому записалася. Тож ти давай сам. Будуть у вас чоловічі вихідні.

Закінчивши з обідом, Ірина перевдяглася і вирушила у своїх справах. Але, вийшовши надвір, вона зателефонувала дочкам і розповіла, який сюрприз на них чекає вдома.

– Пообідаєте і можете піти гуляти, – дозволила дівчинкам. – Але вдома бути не пізніше дев’ятої вечора. Я теж буду десь у цей час.

– Ура! – вигукнула їй просто у вухо Олена. – Гуляємо всю суботу!

Коли Ірина прийшла додому, Леонід уже падав із ніг. Провести весь день у турботах про трирічну дитину виявилося не так легко.

– А де Ілля спатиме? – Запитав Леонід.

– Можна у вітальні розкласти диван, і ви ляжете там разом. А краще, звичайно, тобі лягти на дивані, а Іллі розкласти крісло-ліжко – він і не впаде, і поряд з тобою буде, ти зможеш за ним наглядати, – сказала Ірина і принесла йому два комплекти постільної білизни.

Уклавши хлопчика і переконавшись, що він спить, Леонід прийшов на кухню:

– Налий мені хоч тарілку супу, – сказав він, – не повіриш, я сьогодні жодного разу нормально поїсти не міг.

– Дуже навіть повірю. Пам’ятаю, Віка маленька була – я собі вранці чашку чаю наллю, потім поки її нагодую, перепелинаю, ще чимось терміновим займуся. Ближче до обіду зайду на кухню – стоїть мій чай, вже охолонув. Втомився, кажеш? А ти ж не готував, не прибирав, не прав. Лише дитиною займався. Завтра тебе чекає ще один день, так що їж та йди лягай.

Коли наступного вечора Поліна забрала дитину, Леонід одразу після вечері ліг спати.

Мабуть, він щось сказав дочці, бо вона через три дні зателефонувала Ірині і висловила претензію, чому та не допомогла батькові з дитиною.

– Поліночко, ви, мабуть, неправильно розумієте ситуацію, – відповіла їй Ірина.

– Те, що я живу з вашим батьком, не робить мене автоматично вашою матір’ю та бабусею ваших дітей. Так що, якщо ви коли-небудь ще захочете залишити Леоніду онука, картина буде така сама.

Я розумію, дід може прийти пограти з онуком, погуляти з ним кілька годин. Але лишати дитину на чоловіка, який не має поняття, як поводитися з маленькими дітьми, не можна.

Увечері Ірина переповіла всю цю розмову Леоніду:

– Дорогий, поясни, будь ласка, дочці, що я не бабуся для твоїх онуків і що вона не повинна на мене розраховувати. У моїх планах поки що цього немає. Мої дівчата, звичайно, колись зроблять мене бабусею, але думаю, що це буде років за десять-дванадцять.

КІНЕЦЬ.