Увечері Ірина відчула себе недобре. Вирішила, що просто втомилася, виспиться і вранці буде все гаразд. Спати лягла рано. Але вранці встала слаба, наче й не спала.

– Все-таки заслабла, – вирішила вона і зателефонувала на роботу.

Стосунки з директором у неї були хороші.

– І не поспішай, видужуй, – сказав він.

– Може, все–таки лікаря викличеш? – запитала дочка, йдучи до школи.

– Ні. Відлежусь, і все пройде, – посміхнулася Ірина.

Дочка пішла, а Ірина знову лягла. Прокинулася вже опівдні і відчула себе набагато краще. За вікном йшов густий сніг, немов у середині березня знову повернулася зима.

Ірина знову лягла в ліжко, прикрила повіки. Як добре нічого не робити, нікуди не поспішати і просто лежати в ліжку.

Вона знову почала засинати в сон, коли пролунав звук дверного дзвінка.

– Хто міг прийти у такий час? Тані ще рано, та й в неї ключі є. Сусіди знають, що вдень вона працює. Дзвінок пролунав знову.

– Мене немає. Не зрозуміло, чи що? – тихо сказала Ірина, сподіваючись, що несподіваний гість піде.

Але у двері знову подзвонили. Ірина неохоче встала, взула капці, накинула не плечі шаль і пішла відкривати.

Вона глянула у вічко і побачила частину плеча і шапки – якась жінка стояла за дверима. Ірина вирішила, що це з роботи, хтось із бухгалтерії прийшов провідати її чи підписати папери.

Вона відкрила двері і ахнула від несподіванки!

Ірина одразу впізнала гостю. Та й хіба могла вона її забути, якщо щодня бачила перед собою, лише шістнадцятирічну? У Тані ті ж блакитні очі, пухкі губи. Тільки волосся темніше. А в цієї з–під шапки вибивалися знебарвлені кучері. Трохи постаріла і поповніла, а в іншому залишилася незмінною.

– Ти? – стрепенулася Ірина.

Шістнадцять років тому вона приходила, щоб віддати, а зараз прийшла забрати? Схаменулась? Ірині захотілося зачинити двері. Але непрохана гостя, мабуть, здогадалася про її намір і запобігливо взялася за ручку дверей з іншого боку.

– Впустиш? – хрипкуватим голосом запитала гостя.

– Навіщо прийшла? – замість відповіді запитала Ірина, дивлячись насторожено, готова будь–якої миті зачинити двері.

– Поговорити.

– Нема про що нам з тобою говорити, – Ірина потягла ручку на себе, але гостя міцно тримала двері.

– Є про що. Про Таню.

– А що про неї говорити? Поїзд давно пішов. Ти віддала її мені. Забула? – гнівно блиснула очима Ірина.

Жінка розтягла у насмішливій усмішці яскраво нафарбовані губи, потягнула на себе двері і ті широко відчинилися.

У цей момент поверхом вище хтось вийшов на майданчик, і Ірина відійшла всередину коридору, дозволяючи гості увійти.

Ще не вистачало, щоб усі почули їхню розмову!

Гостя увійшла до квартири і озирнулася.

– На чай не напрошуюсь. А чого така біла?

– Говори, навіщо прийшла. Таня скоро зі школи повернеться, – сказала Ірина, розуміючи, що від непроханої гості просто так не відкараскатися.

– Все залежить від тебе. Швидко домовимося, я піду, а ні… Таня дізнається правду, – сказала гостя.

Ірина припала спиною до стіни, відчуваючи, що ноги ледве тримають її.

– То ти знову по гроші прийшла? Тепер хочеш купити мовчання? – здогадалася Ірина, роблячи зусилля, щоб не показати гості свою слабкість і страх.

– Правильно. Не хочеш, щоб Таня дізналася правду, плати, – заявила гостя.

– Немає грошей, – відповіла Ірина.

– Знайди, – байдуже сказала гостя.

– Скільки? – спитала Ірина.

– Ось це інша розмова. Так краще… – гостя назвала суму.

– Мені потрібен час, щоб знайти стільки, – Ірина зараз згодна була на все, аби гостя швидше пішла.

– Добре. Два дні тобі вистачить?

Гостя витримала паузу.

– Післязавтра я прийду.

Коли за нею, нарешті, зачинилися двері, Ірина заплакала. Вона завжди знала, відчувала, що так буде.

Мама попереджала, що такі не заспокоюються. Але що тепер про це говорити? Треба думати, де взяти стільки грошей.

Ірина пройшла в кімнату і важко опустилася на ліжко.

– А чому я мушу давати їй гроші? Вона через якийсь час прийде знову. Нічого я не даватиму їй! Зараз зі школи повернеться Таня, і я їй все розповім! – твердо вирішила Ірина…

…Дев’ятнадцять років тому, на завод, де Ірина працювала бухгалтеркою, влаштувався симпатичний інженер.

їІрина одразу відчула, як від його погляду кожна клітинка затремтіла, а серце солодко стрепенулося. Вона бачила, що і з ним робиться те саме.

Коли хтось входив до бухгалтерії, вона одразу ж піднімала очі від паперів і розчаровано опускала, коли бачила, що це не він.

Кілька разів вони зустрічалися в їдальні. А ще через тиждень він зустрів її біля виходу з території заводу і провів додому.

Мама вмовляла Ірину піти із заводу та влаштуватися в комерційну компанію.

Зарплата більше та й можливостей знайти багатого чоловіка теж.

А що на заводі?

Але Ірина не поспішала йти. Головна бухгалтерка скоро на пенсію піде, тож обіцяла залишити замість себе Ірину. А тепер ось Іван…

Коли Іван прийшов і попросив руки Ірини, мама зраділа. Інженер, не якийсь там робітник! Весілля зіграли веселе та галасливе. Директор подарував їм ключі від квартири зі старого фонду, але яке це має значення?

Після медового місяця молодята повернулися відпочілі, щасливі та засмаглі.

Жили вони в коханні і злагоді. Ось тільки час минав, а діти не зʼявлялися.

Ірина пройшла обстеження, лікарі сказали, що доки рано робити висновки, треба набратися терпіння і почекати.

– Нічого, візьмемо дитину з дитбудинку, – заспокоював Іван, але Ірина навіть думати про це не хотіла, мріяла народити сама.

А через рік здалася.

– Давай таки візьмемо з дитбудинку, – запропонувала вона якось уночі.

Іван довго мовчав, а потім на подив дружини сказав, що не хоче виховувати чужу дитину. А наступного дня раптом купив машину. Хтось продав недорого, збираючись купувати нову. Ірина образилася на чоловіка, що не порадилася з нею.

– А чого радитись? Дешевше не знайти. Будемо маму на дачу возити, – сказав чоловік.

Згадуючи цю розмову, Ірина потім вважала, що з машини все й почалося, вірніше закінчилося її щасливе сімейне життя.

Якось Іван на вихідних повіз маму на дачу, а повернутися мав до девʼятої.

Але ні о дев’ятій, ні о десятій вечора він не приїхав, а на дзвінки не відповідав.

І тут зателефонували з незнайомого номера. Чоловічий голос сказав, що Іван у лікарні. Їхав машиною і… Знайшли машину на узбіччі…

Ірина одразу поїхала до лікарні. Але Івана через кілька днів не стало.

– Хоч би дитинка залишилась мені, – плакала Ірина на поминках. – Але так ми й не взяли…

…А через чотири місяці до неї раптом прийшла гарна молода жінка з немовлям на руках.

– Це донька Івана. Забирай. Іван казав, що у вас нема дітей, обіцяв взяти її.

– Як Івана?! – вигукнула приголомшена Ірина.

– Лише один раз у нас з ним було. А коли я сказала, що завагітніла, він не дозволив нічого робити. Тоді й пообіцяв, що коли народжу, візьме дитину. Але бачиш, як вийшло. Івана немає… Мені вона не потрібна. Не візьмеш, віддам в дитбудинок, – сказала втомлено красуня.

Ірина простягла до немовля руки.

– Не так швидко, – молода жінка відвернулася вбік. – Я що, просто так дев’ять місяців ходила з нею, у всьому собі відмовляла? Мені гроші потрібні. Іван обіцяв…

Ірина віддала всі гроші, що лишилися від чоловіка. Жінка віддала на дитину документи й пішла.

– Треба було розписку взяти, відмова від дитини, – запізно сварила її мати. – Гроші закінчаться, вона знову прийде…

…От і прийшла. Через шістнадцять років.

Ірина вмовила лікаря оформити виписку з пологового на себе, наче це вона народила доньку. Не обійшлося без проблем, але все вирішилось. Поміняла квартиру, поїхала і інший район, де її ніхто не знав.

Тест робити не стала. По–перше, дитина не винна, та й Івана немає. А в Ірини з’явився сенс життя. А по–друге, друг Івана все підтвердив…

Дівчинка зростала і все більше ставала схожою на свою матір. Але лише зовні. Іноді Ірина вгадувала у ній риси Івана, тоді серце наповнювалося радістю.

Хто бачив Ірину з Танею разом, одразу помічали, що мама і дочка зовсім несхожі.

– Вона в батька, – відповідала Ірина і намагалася якнайшвидше піти.

Але хто знав Івана, здивовано піднімали брови.

Так і жили до сьогодні…

…Коли Таня прийшла зі школи, Ірина нагодувала її та сказала, що треба поговорити.

– Ти біла якась. Лікар приходив? Щось серйозне у тебе? – занепокоїлася дочка.

– Ні, я про інше хочу поговорити… – Ірина глибоко зітхнула. – Ти мені не дочка, точніше, дочка, але не рідна, не я народжувала тебе…

– Ти що, мамо, мариш? – злякано спитала Таня.

– Сьогодні приходила твоя справжня мама, – сказала Ірина і все розповіла…

– Я б ніколи не сказала тобі. Але вона казала, що розповість сама і… Попросила грошей. Багато грошей. Я вирішила, що краще, щоб ти дізналася правду від мене…

– Вона хоче забрати мене? – замислено запитала Таня.

– Ні. Я ж говорю, вона хоче грошей за своє мовчання. Шістнадцять років тому вона віддала тебе мені, а натомість попросила грошей.

– І ти дала? – обурилася дочка.

– Так. Вона казала, що залишить тебе в дитбудинку. Твого батька не стало, а я залишилася зовсім одна. Він хотів після пологів забрати тебе до нас. Та не встиг сказати мені про це…

– Ось чому я на тебе несхожа, – тихо промовила Таня. – Я можу її побачити?

– Вона прийде післязавтра, – відповіла Ірина.

Таня пішла у свою кімнату. Ірина не стала її наздоганяти. Хай побуде сама, подумає…

…Наступного дня Таня пішла до школи, ні слова не сказавши Ірині. Ірина металася по квартирі, а потім зателефонувала другу Івана.

Той спочатку відмовлявся, а потім все ж таки дав Ірині адресу Зої. Виявляється, вона раніше також працювала на заводі. У відділі кадрів залишилися її дані…

Ірина одразу поїхала до неї. Дім знайшла швидко. Захекавшись від швидкої ходьби, хвилювання та слабкості, вона подзвонила у двері.

Відкрила розпатлана Зоя. Було видно, що вона вчора гульбанила. Ірина не одразу впізнала її без яскравої косметики.

– Гроші принесла? – непривітно запитала Зоя. – Як знайшла мене? Давай гроші і йди, нічого мене розглядати!

– Грошей у мене немає. Прийшла сказати, що я розповіла Тані. Не намагайся більше щось говорити мене про гроші, – сказала Ірина.

– Ну і йди тоді… – сказала Зоя і додала кілька міцних словечок…

Ірина відсахнулася, кинулась геть.

Всю дорогу вона бігла і думала, сказати Тані, чи н. Вона не сумнівалася, що та рано, чи пізно спитає про матір.

Коли дочка прийшла зі школи, Ірина дала їй листок із адресою Зої.

– Там живе твоя мама.

Таня постояла якусь мить із листком в руках, нерішуче подивилася на Ірину і… Пішла.

Ірина не зупинила її, не втримала.

– Нехай швидше це закінчиться. Я не зможу щодня переживати і чекати, що Зоя прийде знову, що Таня запитуватиме про неї… – думала Ірина. – А як не повернеться? Повернеться. Зоя не просила побачити доньку, не наполягала на зустрічі з нею. Їй потрібні лише гроші…

Від цієї думки Ірина заспокоїлася і почала чекати на Таню…

…Пізнього вечора, коли вона вся спереживалася і втратила будь–яку надію на повернення дочки, та зайшла у квартиру.

Ірина вибігла до неї. Розгублена Таня стояла посеред коридору.

– Тетянко, що? – запитала Ірина і обійняла дочку.

– Мамо, вона… Я не потрібна їй. Вона і батька не любила. А коли завагітніла, вирішила з нього гроші отримати. І він давав, щоб мене залишила. Мамо, пробач мені… – плакала Таня в плече Ірини.

– Ти мене пробач. Я дала адресу, бо знала, що ти все одно захочеш її побачити, шукатимеш. Краще я, краще одразу… Я люблю тебе. Дуже. Ти моя донька, єдина і кохана. Не плач. Вона більше не прийде… – заспокоювала Ірина дочку, погладжуючи її по спині.

– А якщо вона таки прийде? – Таня відсторонилася і подивилася на Ірину.

– Навіщо? Ти все знаєш, і мені їй більше сказати нема чого. Хотіла б повернути тебе, прийшла б набагато раніше. Ходімо пити чай…

Вони до глибокої ночі розмовляли, обійнявшись.

Ірина ще довго здригалася від дзвінків у двері, але Зоя більше не приходила.

Що було далі з нею, вона не знала.

А Таня закінчила школу, вступила в інститут і на останньому курсі вийшла заміж.

Дасть Бог, скоро будуть онуки…

Життя тривало, життя найближчих і рідних людей – мами і доньки…

КІНЕЦЬ.