– Це все? – Ірина з подивом подивилася на чоловіка. – І заради цього ти днюєш і ночуєш на роботі?

– Тобі скільки не дай – все одно мало, – буркнув Олег.

Він хотів вийти з кімнати, але Ірина його зупинила:

– Стривай, ми не договорили.

Олег, демонстративно зітхнувши, сів на диван:

– Ну?

– Я давно помітила, що ти даєш мені майже вдвічі менше грошей. Думала, що у вас на фірмі якісь проблеми і не чіплялася з розпитуваннями. Але це, – вона зневажливо кивнула у бік купюр на столі. – Вже ні в які ворота не лізе. Може, поясниш, у чому річ?

– А чому я маю щось пояснювати? – спитав Олег навмисне байдужим тоном, у якому, проте, прозирало роздратування, що погано приховується, – я тобі зарплату віддав. Розпоряджайся.

– І це ти називаєш зарплатою? Це так заробляє провідний спеціаліст рекламного відділу? Не сміши мене!

– Так вийшло. Цього місяця мало договорів уклали, от і результат.

– Допустимо. Але навіть прибиральниці не заробляють стільки. Щось я тобі не вірю, любий. Видно, доведеться мені до вашої бухгалтерії зателефонувати.

– Не смій! – не витримав Олег, знаючи, що Ірина цілком може так вчинити. – Не вистачало, щоб ти мене соромила на всю фірму!

– Ой, а що таке? Який сором? Нехай думають, що в тебе дружина того. Чи переживаєш, що я дізнаюся правду?

– Яку ще правду? – Олег явно зніяковів.

– А ту саму! – Ірина зрозуміла, що потрапила в яблучко: Олег її обманює – Дізнаюсь, скільки мій чоловік грошей отримує, попрошу роздруківку. Я вже, повір, придумаю, навіщо вона мені знадобилася.

– Тільки спробуй!

– Думаю я дізнаюсь багато цікавого!

– Думай що хочеш.

– А я й думаю. І знаєш, що мені на думку спадає? Поки я, як і ти, зауваж, працюю, дітьми займаюся, побут налагоджую, продукти закуповую і біля плити танцюю, ти – іншу собі завів і витрачаєш на неї свої гроші. Я права?

Олег, зрозумівши, що справа зайшла надто далеко і зовсім не туди, куди він очікував, вигукнув:

– Ти нормальна взагалі? З чого ти це взяла?

– А що ще я маю думати? Ми з тобою не перший рік разом живемо, ми завжди мали спільний бюджет. Ніколи жодних питань не виникало. А тут вже майже півроку я в цей бюджет вкладаю вдвічі більше тебе. Це за моєї роботи! Висновок напрошується саме собою…

– Поганий висновок! – Олег у хвилюванні почав ходити по кімнаті. – Ніяких жінок у мене немає і ніколи не було! Ніхто мені, крім тебе, не потрібен! А гроші… Гроші я мамі віддаю…

– В сенсі? – Здивувалася Ірина. Вона чекала на все, що завгодно, але тільки не цього. – З якого дива? У неї щось трапилося? Вона нездужає?

– Та ні, нормально все. Просто вона тепер на пенсії.

– І що? – Ірина все ще не розуміла, до чого хилить чоловік.

– Пенсію їй маленьку призначили, їй не вистачає. Ось вона й сказала, що я маю їй допомагати… Я ж єдиний син.

– І на яку суму претендує твоя мати? – Видихнула Ірина, яка чудово знала свою свекруху і тому вже не сумнівалася, що все саме так, як каже Олег.

– На половину моєї зарплати…

– Що?! На половину? А в неї совість є?

– Іра, зупинись, – Олег змінився на обличчі. – Не забувай, ми говоримо про мою маму.

– Та я не забуваю! – Ірина почервоніла від хвилювання. – А твоя мама не забула, що ти маєш двох дітей, що ми платимо іпотеку? Чи її цікавить лише власна особа?

– Їй важко…

– А нам – легко! Та я не проти допомоги! Але не в таких же розмірах!

– Я казав, – почав виправдовуватись Олег. – Але мама сказала, що їй потрібно саме стільки. Адже вона теж якийсь кредит платить. На життя майже нічого не залишається… Я не можу їй відмовити. І обманювати не можу. Ти ж знаєш, наш головбух – її подруга. Тож вона точно знає, скільки я заробляю.

– Ні, але це вже занадто, – Ірина мало не заплакала. – Як вона не розуміє, що так не можна? Ось воістину: старість і мудрість не завжди приходять одночасно.

– Іра!

– Що «Іра»? Ні, я розумію: вона твоя мати. Так давай і я буду 50 відсотків зарплати віддавати своїй мамі! Вона вже два роки на пенсії!

– Твоя ж ще працює…

– Так. І нашим дітям подарунки купує, на відмінну від другої бабусі. І, якщо треба, грошенят підкидає. Просто так. Розуміє: діти, іпотека, видатків повно. А твоя, значить, вирішила, ось як вчинити… Добре влаштувалася, – Іра так захопилася, що вже не розуміла, що каже. Точніше, їй уже було байдуже, як Олег відреагує.

Чоловік, на диво, промовчав. Видно розумів, що в цю хвилину дружина просто себе не контролює. Коли вона замовкла, тихо сказав:

– Іра, повір, мені теж це не подобається, але що ж робити? Я не можу відмовити матері в допомозі.

– Допомозі, Олег! Ось саме – у допомозі! А не в утриманні! – Відповіла Ірина. – Треба щось придумати, пояснити їй, що ми не можемо щомісяця віддавати їй таку суму. Зрештою, якщо їй не вистачає на життя, нехай шукає роботу. Адже вона не стара зовсім. І виглядає краще моєї мами. Ще й у басейн ходить, і з паличками цими скандинавськими гуляє. Ну можна було б зрозуміти, якби немічна була…

– Не каркай, – кинув Олег. – А то накличеш лихо. Ще й доглядати доведеться.

– У цьому плані твоя мати – молодець. Вона мене просто дістала цим своїм здоровим способом життя. Як зустрінемося, тільки про це й каже. Хоч би онуками поцікавилася… Але що робити? Як тепер це виправити? Чому ти мені відразу нічого не сказав?

– Як таке сказати? – Олег присів до дружини на диван, обійняв, – адже я чудово розумів, що мама не права. І заздалегідь знав, як ти відреагуєш. Тільки… Не можу інакше, Іра. Ти ж знаєш маму.

– Знаю, – Ірина вже майже не ображалася на Олега. Вона гарячково думала, як краще вийти із ситуації.

Вихід підказала її мама, коли Ірина їй все розповіла.

Наступного тижня Олег та Ірина зібрали дітей та повезли до бабусі. Ірина привіталася зі свекрухою, зазначивши про себе, що та зовсім не рада гостям: вона не дуже любила поратися з онуками і ніколи не прагнула з ними «посидіти», на відміну від бабусі з іншого боку.

– Мамо, – Олег вирішив, що саме він поставить матір перед фактом, – хлопці поживуть у тебе якийсь час. Ми зараз по решту речей з’їздимо.

– Що означає «якийсь час»? – здивувалася свекруха.

– Місяць, може, півтора. Садок недалеко. Вранці відведеш, увечері – забереш.

– З якого це дива? Ви мене запитали?

– Мамо, ну ти ж на пенсії. Поживи з онуками. Нам поїхати треба.

– Куди це? – Свекруха повернулася до Ірини, даючи зрозуміти, що питання призначене їй.

– Є можливість грошей заробити. Удвох треба їхати. Завтра підемо заяви писати власним коштом.

– Що ви придумали? Які заробітки? А діти? Їм тато з мамою потрібні! Цілий місяць! Нічого собі!

– Розумієте, – важким голосом і мало не зі сльозами на очах, сказала Ірина, – у нас виходу іншого немає. Ледве зводимо кінці з кінцями. Наступного місяця навряд чи зможемо заплатити іпотеку. Я – бюджетниця, а в Олега зарплата дуже впала. Займати сенсу немає – віддавати нема чим. Мама нам трохи допомагає із пенсії, але все одно: не вистачає. А там – зарплата хороша, якщо зачепимося – можливо, зовсім туди перейдемо працювати. Сімейний екіпаж. Зараз багато хто так робить.

– Який ще екіпаж, Ірино? Що ти говориш?

– Далекобійники, – кинув Олег, ледве стримувавши сміх.

– Що?! – очі свекрухи полізли на лоба, – Я цього не дозволю! Невже не можна знайти іншого виходу!

– Ми пробували – нічого не знайшли, – Іра важко похитала головою, – тож доведеться вам з онуками пожити. Більше нема кому. Моя мати, хоч і на пенсії, все ще працює.

– А я… теж не можу, – вигукнула свекруха. – Я теж на роботу влаштовуюсь… І взагалі… Олег, йди за мною, нам треба поговорити.

Мати із сином вийшли. Ірина з усмішкою подивилася їм услід. Схоже, мамин план спрацював.

– Олеже, ви що задумали? – поглядаючи на двері, за якими стояла Ірина, швидко заговорила свекруха. – Невже так все погано? А діти, як же? Я не розумію…

– Мамо, ми поїдемо, – твердо відповів син, який увійшов у роль, – якщо ти підеш працювати, няню знайдемо. Зрозумій, немає в нас іншого виходу. Або доведеться квартиру звільнити.

– А Іра знає про нашу угоду? – Мати запитала це настільки тихо, що Олег ледь почув.

– Ні, звичайно, – прошепотів він у відповідь, – ми ж домовилися.

– Тоді знаєш, що… Не треба мені помагати. Я якось сама… Це якось вирішить проблему?

– Вирішити не вирішить, але полегшить точно…

– Тоді, може, не варто їхати?

– Не знаю. Треба з Ірою розмовляти. Адже ми вже налаштувалися.

– Сину, ви хлопців сьогодні залиште, їдьте додому. Там поговоріть спокійно. Умов її. Скажи, що за дітей переживаєш. На це тисни. Вона тебе послухає.

– Добре, мамо, я спробую…

Всю дорогу, доки їхали додому, Олег та Ірина, тільки глянувши один на одного, починали сміятися.

– Все-таки молодець теща! – вже вдома сказав Олег, – дивись як добре вигадала: і проблему вирішили і з матір’ю не посварилися. Обман на спасіння, як то кажуть.

– Так, мама в мене така. Винахідлива, – усміхнулася Ірина, – я б сама до такого не здогадалася.

– Тільки, Іра, мамі все одно допомагатимемо, – Олег поглянув дружині в очі.

– Ну звісно! – засміялася Ірина.

– У розумних межах – свята справа!