-Не роби добра, і не отримаєш …. – думала Ірина Антонівна, після того, як побувала у сина. Невістка її зустріла непривітно: похмура, обличчя темніше хмари.

– У вас все нормально, нічого не сталося? – не стрималася Ірина Антонівна, хоча останнім часом так було щоразу.

-Нормально, – буркнула невістка і зникла десь у ванній.

Ірина Антонівна приїхала із села до міста у справах, а заразом і провідати дітей. А ще їй не терпілося побачити онучку. Вона така маленька, нещодавно навчилася ходити.

Жінка по дорозі до сина зайшла до дитячого магазину та накупила внучці подарунків: одяг, іграшки. Це для неї була така радість – купувати їй подарунки. Вона ще купила б, тільки її бюджет не дозволяв їй багато витрачатися. Адже має кредит, іпотеку.

Син був на роботі. Вона погралася з онучкою. Та була рада приміряти обновки.

Ірина Антонівна виклала на стіл інші гостинці: соління, варення, і вирушила  на автовокзал-дорогою назад.

Невістка гостинці прийняла, але навіть не запропонувала чаю. Вкотре вона доброго слова не почула. Хоча начебто стільки їм робила.

Раніше вона зазвичай залишалася ночувати. Щоб вдосталь наговоритися із сином, погратись із онукою. Але з деяких пір це стало неможливим.

Щодо іпотеки вони вирішили разом із сином. Він її попросив, пояснив, як справи. Іншого виходу, мабуть, і не було в тій ситуації.

Син заробляв на той момент за мірками міста, де вони живуть, нормально. Але основна зарплата була в конверті, сіра. А за документами нараховували мінімальну. І на таку зарплату жодний банк не дав би кредит.

Тож Ірина Антонівна погодилася оформити на себе, думала недовго. Їй кредит схвалили. Вона працювала. Та ще й скоро має отримати ранню пенсію за стажем. Вона педагог.

Рішення практично ухвалювала одна. Бо чоловіка на той момент вже не стало.

Нелегко їй було піднімати двох дітей. Вона ще мала доньку. Вона лише нещодавно вивчилася, здобула професію.

А синові якось не вдалося вчитися. Вступив на заочний, пішов працювати. А потім закинув навчання, не вдалося поєднувати. Після служби пішов працювати та одружився. Сказав, що набридло одному, є, мовляв, гарна дівчина.

Тому Ірина Антонівна відчувала провину за собою, що не вивчила сина вчасно, не наполягла, не змогла на нього вплинути. Хоча, скільки його вмовляла вчитися, не поспішати з весіллям.

Вона завжди відчувала провину перед дітьми. Особливо відколи овдовіла. Робила все можливе і неможливе, щоб вони не почувалися знедоленими.

– Квартиру для сина треба купити за всяку ціну, – думала вона. Має сім’ю, дитину.

Невістка їй сподобалася і її батьки теж.

– Начебто, прості люди, товариські, теж із села, – подумала Ірина Антонівна. Це ж рахуй як родичі. Будемо разом допомагати молодій сім’ї. Разом спільно багато чого можна зробити.

Син сам зібрав суму для початкового внеску ще перед весіллям. Жили вони у орендованій квартирі. Винаймати квартиру- зовсім недешево. Подумали, порахували, і вирішили, що краще платити іпотеку, ніж за оренду.

Ірина Антонівна хоч і людина досить грамотна, але тільки через місяць зрозуміла, що переплачуватимуть вони з цією іпотекою, мама не журись. Ще трохи додати і тягне ще на одну квартиру. Вихід один-закрити цей кредит швидше.

Але далі пішли ті самі непередбачувані обставини.

Синові довелося шукати іншу роботу. Зарплата у нього поменшала. Витрати з появою дитини лише збільшились. У Ірини Антонівни доходи не підвищилися, а скоріше навпаки. Хоча вона й розраховувала на протилежне.

Але найприкріше, батьки невістки не допомогли. Хоча були досить заможними. Але якби тільки це.

Якось Ірина Антонівна натякнула невістці, що добре б якби її батьки якось підключаться і допоможуть грошима. Спочатку невістка промовчала. Але потім почала ставити недвозначні питання.

– Кому дістанеться квартира у разі розлучення? І ще багато всяких “Якщо”

Ірина Антонівна спочатку розгубилася, а потім запитала:

-А Ви що, хочете розлучитися?

Невістка промовчала. Вона взагалі любила помовчати. Але мовчала так промовисто, що це навіть дратувало.

Ірина Антонівна знала, що навряд чи сама додумалася до цього, І це підтвердив син. Виявляється, її просвітили батьки, а тих ще хтось. І невістка із сином часто сварилися на цьому ґрунті.

Хоча навіщо Ірині Антонівні ця квартира. Вона не збиралася переїжджати до міста. Адже все для них.

У результаті Ірина Антонівна жодної допомоги від батьків невістки не дочекалася. Син віддавав їй частину своєї зарплати. Але цього мало. Основний вантаж ліг на неї.

– А може, це просто привід, щоб жити спокійно, – думала вона. Кредит оформлений на мене одну. Сама на себе звалила мені і відповідати.

І головне, Ірина Антонівна бачить, що ще й дочка на неї ображена. Мовляв, усе братові, а мені що?

Вона не може їй допомагати як раніше. Хоча дочка вже влаштувалась на роботу, але на невелику зарплату. Бюджетна організація. А куди ще без досвіду а роботи? А вона начебто заміж збирається.

-Треба, звичайно, придане для дочки готувати, – думає Ірина Антонівна. У мене багато чого приготовлено. Постільна білизна покривала всякі. Але зараз, мабуть, грошима заведено давати? Але де їх взяти?

Тут сусідка пропонує влітку на заробітки в Польщу поїхати. Вона вже з’їздила одного разу. Каже, що добре заплатили. І житло надають безкоштовне. Щоправда, каже, що важко, натомість відпрацювала й гроші одразу на руки. А в інших місцях можуть обманути. Всяке розповідають.

-Треба запланувати та налаштуватися, інакше нічого не вийде. А на господарстві вдома залишиться дочка, – думає Ірина Антонівна.

Адже ще треба і ганок полагодити і теж доведеться заплатити. Син не любить сільськими справами займатися. Взагалі йому в селі не подобається.

А ще вона відчуває, що зі здоров’ям щось не так. 

-Голова часто важка якась. Вік, напевно, думає вона. Але дна огляд вона не піде. Краще поки що й не починати, – думає вона. Бо все накриється мідним тазом.

Коли Ірина Антонівна вкотре поїхала у шкільних справах у місто, вона не заїхала до сина. Не хотілося їй бачити незадоволену невістку.

-Треба все-таки сили берегти, – думала вона.

А їй так хотілося повозитися з онукою, посидіти за столом з дітьми після довгої дороги і почути хоч пару добрих слів. Ось це додало б їй сил.

КІНЕЦЬ.