Іра з повною сумкою продуктів попрямувала до виходу з магазину, але раптом побачила, що на вулиці сильний дощ.

– Звідки він? Тільки цього не вистачало, і так поспішаю…, – подумала вона і стала в тамбурі супермаркету, де вже перечікували дощ кілька людей, які не хотіли намокнути.

Люди стояли близько один до одного, мимоволі милуючись дощем, який швидко наповнив великі калюжі біля входу, які струмком рушили до водостоку.

Тут Іра звернула увагу на хлопця, що стояв поруч, який здався їй знайомим. Точно. Це ж Олег. Скільки років скільки минуло…

– Олег, треба ж, де зустрілися? Це ж ти?

– Запитала вона хлопця.

– Так, я Олег… – нерішуче озвався хлопець, з цікавістю вдивляючись в обличчя дівчини.

– Не впізнав? Я – Іра Микитенко. А я тебе одразу впізнала. Ти ж у паралельному навчався у 35-й школі, вірно?

Хлопець почервонів і невпевнено кивнув головою.

– Іра, звичайно. Стільки років минуло. Тепер пригадую… Привіт. Як ти?

– Я закінчила інститут, працюю у проектному. А ти де? – Усміхнулася Іра. – Ти ж у школі займався спортом. І зараз постать – хоч куди. Напевно, спортивною частиною і пішов?

– Та ні… – засоромився Олег, – я ще з дитинства захоплювався малюванням, розумієш… Ось і вступив до мистецький. Тож спорт закинув, і зайнявся мистецтвом. Можу портрет намалювати. Хочеш?

– Ой, прямо так відразу, – ухильно відповіла Іра, – може якось іншим разом, зараз ніколи. Адже я не модельної зовнішності, щоб з мене портрети писати.

– Ну, не скажи, – Олег зазирнув у вічі дівчини і окинув її поглядом з ніг до голови. – Дуже цікава зовнішність. Не за сучасними стандартами. Скоріше, ти немов із дев’ятнадцятого століття. Ось тільки зачіску зробити ішну.

– Ну, годі тобі… – зніяковіла Іра. – Мені портрет не потрібен. Я не витримаю довгий час позувати, тим більше якщо мене так уважно розглядатимуть. Ну ні.

Вона засміялася, на них почали озиратися люди. Тим часом дощ почав стихати. З вулиці потягло свіжістю. Деякі покупці почали перестрибувати калюжі та поспішати до машин чи автобусу.

– Не ображайся на мене, Іро, – тихо попросив Олег, – Це я за звичкою дивлюся, як художник. Але ти насправді вродлива.

– Ну, мені час, – сказала Іра, і почала пробиратися через калюжі, прямуючи до автобусної зупинки.

– Стій, куди ж ти? Давай, підвезу. Я на машині, – запропонував їй Олег.

– Та не треба, мені тут недалеко.

– Але ж сумки важкі, – відповів Олег, беручи сумки з руки Іри. – Я не поспішаю.

Іра кивнула і сіла в машину.

– А пам’ятаєш, як ми в похід ходили і також в дощ потрапили? – Почала згадувати Іра, – коли в десятому вчилися… Ти ж тоді був?

– Ні не був. Здається, я тоді занедужав… – неуважно відповів Олег, вирулюючи на дорогу. – Отже, куди тебе підвезти?

Вони проїхали кілька кварталів і завернули у зелене подвір’я.

– Ну, дякую тобі. Пощастило мені сьогодні, – дякувала Іра, забираючи сумки.

– Ні-ні, я донесу вже й сумки, – рішуче сказав Олег, – який під’їзд та поверх?

Він провів Іру до самих дверей і, посміхаючись, попрощався. Іру не залишало приємне почуття після зустрічі і водночас відчувалася якась недомовленість.

– Дякую! – гукнула вона Олегу, що спускається вниз сходами.

– До побачення, Іро, сподіваюся, зустрінемося ще? – Він махнув рукою і пішов.

Іра була рада зустрічі. Олег змінився, звичайно, але на краще. Помужнів. Вона навіть уявити не могла, що він має такий талант художника. “Скромний, значить, раз ніхто в школі не знав про його захоплення” – думала вона.

А через день Олег зустрів її увечері біля під’їзду, коли Іра поверталася з роботи.

– Ти? – здивувалася вона. – Не очікувала.

– Я ж казав, що зустрінемося! – відповів Олег. – Ти з роботи? Виходь погуляти. Якщо голодна, можна в кафе повечеряти. Запрошую.

– Так відразу? – Іра подивилася на Олега. – Ти навіть не запитав, чи є у мене хлопець… Може я заміжня навіть… Запрошуєш у кафе.

– Думаю, що незаміжня. Якщо дозволила себе минулого разу підвести і проводити до дверей. Це зрозуміло.

– Ось я не розумна, – усміхнулася дівчина. – Ну добре. Ідемо.

Іра швидко переодяглася, поки Олег чекав її на лаві біля під’їзду. Вони цього вечора гуляли і пили каву, їли морозиво і мало не пішли в кіно. Але Іра поспішила додому.

– Для першого побачення достатньо, дякую, і бувай. Завтра на роботу рано вставати, – сказала вона і подала Олегу руку, а він затримав її долоню у своїй і потім поцілував, відпускаючи.

– Ти й сам, як із дев’ятнадцятого століття, руки цілуєш, – тихо сказала Іра.

– А що в цьому поганого? Тобі не подобається? – Запитав з ніжністю в голосі Олег.

Іра не відповіла. Вона помахала йому і зникла у під’їзді. Вже темніло, але Олегу не хотілося йти. Він сів на лаву і вдихнув осіннє повітря. Потім підняв очі і почав дивитись на вікна кваритри Ірини. Ось вона вийшла на балкон і глянула вниз.

– Чому ти додому не йдеш? – спитала вона тихо, щоб не заважати сусідам.

– Не хочу… І ти не призначила мені наступне побачення, – відповів Олег.

– Давай післязавтра. В той же час.

– Ні. Завтра. До післязавтра дуже довго чекати… – знову жартував Олег.

– Добре бувай. До завтра! – Іра зникла в кімнаті і Олег пішов до машини.

Вони зустрічалися тепер майже кожного дня. Здзвонювалися вдень, і не могли наговоритись вечорами. І після місяця побачень їм здавалося, що вони сто років знають одне одного.

Тепло, що походить від погляду, слів, дотиків Іри обволікало свідомість і душу Олега і не давало забути про неї ні на годину. Він тепер жив, думав, дихав, споріднений з її зримою і незримою присутністю і зрозумів, що вона і є та сама його половина, про яку так часто і банально згадують, коли говорять про справжнє кохання.

Іра відчувала ті самі почуття. Вона була підкорена залицянням Олега, відчуваючи себе маленькою, слабкою та красивою поряд з ним. Почуття захищеності та солодкого спокою охоплювали її, коли він обіймав її та притискав до себе.

Вони не мислили вже себе один без одного. Якось, коли вони прогулювалися парком, Олег обійняв Іру і прошепотів:

– Я хочу познайомити тебе зі своїми батьками.

– Ти думаєш, що так треба? – Запитала Іра. – Добре…

– А потім ти познайомиш мене зі своїми. Ми ж хочемо бути разом, – продовжив Олег, – тільки ось хочу тобі зізнатися у маленькій фальші.

– Що таке? – стривожилась Іра.

– Розумієш, я не хочу, щоб між нами був обман. А я не зміг тобі сказати правди тоді. Відразу.

– Коли? Якої правди? – Іра вже починала хвилюватися.

– Я не навчався у твоїй школі. Ніколи. У жодному паралельному класі.

– Як? – здивувалася Іра. – І ти хочеш сказати, що ти зовсім не Бондаренко Олег?

– Я Олег. Ім’я ти відгадала. Тільки прізвище моє зовсім інше. І я навчався в іншій школі нашого міста. Ти вже пробач… Не міг я тоді відповісти тобі «ні».

Іра мовчала, насупившись.

– Не розумію … – Почала говорити вона. – Ти схожий на нього як дві краплі води. Хоча, звісно, ​​змінився… Тобто… Усі ми змінилися. Але чому ж ти одразу не сказав? Так безглуздо вийшло. Наче я до тебе залицялася.

– Ти мені сподобалася, і відпустити я тебе не міг. Переживав, що якщо я не той, то ти інтерес до мене одразу втратиш, підеш… Вибач.

– Є ще щось, що я повинна знати? – Насторожилася Іра, – говори вже відразу …

– Чесно – більше нічого не приховую. Решта – правда, Ірочко. Це – маленька неправда пішла нам тільки на користь, погодься. І більше обманювати один одного ми не будемо.

Іра обняла Олега, а потім засміялася.

– Ну, ти хитрун. Добре прощаю.

– Якби не той дощ, Ірино, ми взагалі могли б не зустрітися з тобою. Дякую і тобі, і дощу, і небу. Я люблю тебе. І ти це знаєш…

Олег звично поцілував руки Іри. Вона посміхалася. Її очі світилися щастям та любов’ю.

Через три місяці вони одружилися, і всі довгі роки, коли починався дощ, Іра примовляла:

– Дивись, Олеже, наш дощик прийшов…