Оці мої дві кози, кролі, кури, квітники і грядки, Льонька на дивані – я на це все іншими очима подивилася! Хіба я задля цього народилася? Хіба це – сенс мого життя і моє жіноче щастя? Та очі би не бачили!

Я повернулася з міста, де провела тиждень у своєї свахи Валентини, і з того часу мене не покидає одна думка: розлучення і накивати п’ятками! Яле чи зважуся?

Це був перший раз за довгий час, коли я змогла вирватися зі свого села. Ми з чоловіком, Льонею, живемо тут уже понад 30 років: господарство, город, постійна праця.

Я давно звикла, що треба вставати рано – 5 ранку, ледь світ починає пробиватися крізь фіранки, годувати курей, кіз, займатися городом, а потім – нескінченні хатні справи.

Але цього разу все було інакше. Наші діти запросили мене до Києва погостювати. У них однокімнатна квартира-студія, і щоб не створювати незручностей, я вирішила зупинитися у своєї свахи Валентини – вона сама мене запросила.

Я давно знала, що Валентина живе зовсім не так, як я. Вона давно розлучена, її діти дорослі, самостійні. Вона працює за кордоном, їздить туди-сюди і має гарний дохід.

Але я навіть не уявляла, наскільки різними можуть бути наші життя! А це побачила на власні очі.

Її квартира в центрі Києва – простора, зі смаком обставлена. Скрізь світло, чистота і якийсь особливий затишок. За тиждень я побачила зовсім іншу реальність: жінка, яка живе для себе.

Валентина вранці спокійно пила каву за книжкою або дивилася у вікно. Потім вона збиралася і йшла у своїх справах: до косметолога, на йогу, в басейн чи театр.

Вона нікуди не поспішала, не бігала з відром на город, не пекла хлібів на тиждень уперед. Вона жила! Її день складався з того, що приносило їй задоволення. Вечорами вона ходила до ресторанів або зустрічалася з подругами.

Мені запам’яталися її слова, коли ми говорили про життя:

– Знаєш, Людо, я довго була «для когось». Для чоловіка, для дітей. А тепер я – для себе. Я вже своє «мусиш» відпрацювала. І знаєш, я нарешті щаслива.

Коли я повернулася в село, усе навколо раптом здалося мені ще сірішим і важчим, ніж раніше. Той самий дім, ті самі справи, той самий Льонька на дивані з пультом у руці. Я зайшла, а він навіть не відвів погляд від телевізора.

«Ну, як там?» – спитав він, не надто зацікавлено.

Ми давно не говоримо про щось важливе. Льоня любить кросворди, якісь прості телешоу, а я хоча б читаю книжки, щоб не втрачати цікавість до світу. Але це лише маленький острівець у морі одноманітності, в якому я живу роками.

А господарство забирає всі сили. Городи, кози, кури. Влітку, коли роботи найбільше, я ледве тримаюся. Мій день починається о 5-й ранку і закінчується, коли вже зовсім темно.

І тепер мене не покидає думка: чому я так живу? Чому я досі тут? Чому не можу дозволити собі хоча б трішки того життя, яке має Валентина?

Я вперше серйозно замислилася: а чи потрібен мені цей шлюб? Льоня уже давно не мій партнер у житті. Ми просто співіснуємо під одним дахом.

Я роблю свою роботу, він – свою, якщо можна так назвати його пасивний спосіб життя. Ми стали сусідами. У нас немає нічого спільного. в душевному плані.

Валентина показала мені, що життя після розлучення існує. Що можна жити для себе, навіть якщо тобі вже за 50. Але як наважитися на такий крок? Як усе кинути, коли ти звикла до цього ритму, до цього способу життя і іншого не знаєш?

Мені здається, я вже не молода для змін. Але з іншого боку, я думаю: а скільки мені ще залишилося? Десять, двадцять років? Невже я хочу прожити їх так само, як ці роки – у постійній праці, без радості, без задоволення?

Що далі? Здоров’я ж теж не залізне – вже дає про себе знати.

Зараз я – між сумнівами і бажанням нового життя. Валентина сказала мені:

– Людо, щастя ніколи саме не приходить. Його треба виборювати. Якщо ти не зміниш нічого зараз, то потім буде ще важче.

Можливо, вона права. Але чи вистачить мені сміливості? Як би ви зробили?

Джерело