– Інша мама на твоєму б місці кращу квартиру дітям віддала, – картає мене донька.

– Не розумію, чим ти не задоволена? Ми з батьком забезпечили тебе житлом, а зараз у тебе є чоловік, от і дбайте, старайтеся, і все у вас буде, – кажу.

Дочка мене не зрозуміла, образилася, і сподівається, що я ще зміню свою думку.

Справа в тому, що ми з чоловіком нещодавно купили квартиру в новобудові, саме в тому районі, про який я багато мріяла. Ми багато років складали гроші на цю квартиру, і я переконана, що ми заслуговуємо, щоб там жити, адже нам з чоловіком всього по 50 років.

Ця квартира не дає моїй доньці спокою, вона щиро переконана, що ми, як люблячі батьки, маємо віддати цю новобудову їй, адже дочка нещодавно вийшла заміж і квартира могла б бути чудовим весільним подарунком, мовляв, все найкраще – дітям.

Та ми з чоловіком так не вважаємо. Ми теж ще хочемо трохи пожити в добрі, повторюсь, я про цей район неподалік від парку все життя мріяла.

Одружилися ми з чоловіком ще студентами, дочку я народила якраз вкінці випускного курсу. Спочатку ми жили на орендованих квартирах, бо і мої батьки, і батьки мого чоловіка жили далеко і нічим не могли нам допомогти.

Потім чоловік став їздити на заробітки і через кілька років нам вдалося купити двокімнатну квартиру, але не в новому будинку, і в районі, далекому від центру. Але ми і тому були раді, бо завжди мріяли мати своє власне гніздечко.

Так ми і жили, тим часом донечка підростала. Юля закінчила університет, отримала професію економіста, але не може знайти гарну роботу по спеціальності, на якій добре б платили, а за “копійки” дочка працювати не хоче. “Копійками” вона вважає зарплату, меншу за 20 тисяч гривень.

Одним словом, роботи донька так і не знайшла, зате знайшла чоловіка. Зять від неї на кілька років старший, працює, непогано заробляє, але власного житла не має.

Тому ми молодят відразу після весілля впустили в свою попередню квартиру, зробили в ній навіть косметичний ремонт, а самі доробляємо своє нове житло і плануємо туди переїжджати найближчим часом.

Справи з ремонтом в новій квартирі трохи затягнулися, бо ми, щоб зекономити, робимо все самі. Вклали всі сили і душу в ту квартиру, адже ми її зробили для себе.

Дочка щодня питає мене, чи я не передумала, каже, що з неї всі навколо сміються, адже всім її подругам батьки віддали чи придбали кращий варіант житла, ніж для себе. А ми, виходить, зробили навпаки, собі взяли краще, а дочці віддали гірше.

Як на мене, вона нам дякувати має і за те, бо їй не доводиться, як нам колись, скидатися по чужих квартирах.

Ми її на старті дали двокімнатну квартиру з ремонтом, а у неї є ще претензії.

Свати нам періодично теж надзвонюють, і не прямо, але натякають, що нову квартиру молодятам годилося б віддати. Не знаю, яке право вони мають щось говорити, якщо самі своєму сину нічого не дали.

Дочка і бабусь з обох сторін налаштувала проти мене, вони теж бурчати, що я неправильно роблю.

А тут ще й батько підлив масла у вогонь – віддав нам з чоловіком свою машину. Мої батьки давно розлучені, тато багато років живе з іншою жінкою, і зараз він вирішив мені, як своїй єдиній дочці, машину віддати.

Авто старе, але чоловік мій і тому радіє, адже у нас не було ніякого, бо ж ми все життя на квартиру гроші збирали.

– Вам і квартира, і машина! Мамо, ви з татом що, зовсім мене не любите? – картає мене дочка.

От навіщо все це? Ми з чоловіком так довго до цього йшли, нам лише по 50 років, я думала, в новій квартирі, при машині, у нас почнеться трохи краще життя. Невже ми на це не заслужили?

А що б ви порадили? Нам варто віддати все найкраще доньці, чи ми її достатньо забезпечили і більше нічого їй не винні?

Джерело