Іноді людям краще розлучитись, і не треба прикриватися турботою про дітей. Діти від цього тільки страждають, знаю по собі. Мої батьки вчасно не розлучилися, тепер постійно смикають мене, бо не можуть ужитися разом. А в мене своя сім’я, в якій вже почалися проблеми через ці вічні дзвінки та поїздки.

Батьки сварилися, скільки я себе пам’ятаю. Спочатку це були просто разові сварки, після яких через якийсь час стосунки знову ставали добрими та сімейними. Та у всіх сім’ях таке буває – посварилися, випустили пару, а за день вже помирилися, наче й не було нічого.

Потім стосунки почали погіршуватися. Скандалів ставало більше, перемир’я доводилося чекати довше. Разом час батьки вже не проводили. Мене постійно смикали “скажи своєму батькові” або “скажи своїй матері”. Мені здавалося, що злилися вони на мене, адже саме на мене спрямовувались ці негативні емоції.

Років з дванадцяти я чекала їхнього розлучення. Бо до цього все йшло, як мені здавалося. Батьки спали у різних кімнатах, відпочивали по-різному, лаялися постійно. Найлогічніше рішення – розлучитися. Але ні, вони продовжували жити разом, псуючи нерви один одному і мені.

Коли я поїхала вчитися, спеціально шукала навчальний заклад не у своєму місті. Мені набридло слухати постійні закиди на свою адресу, які навіть не адресувалися мені. Просто я попадала під гарячу руку.

– Знову гуляти намилилася? А матері хто допомагатиме? Вся в батька, вам же начхати, що я одна тут горбачусь, та ще й після роботи!

– Не перемовляйся тут мені! Понабиралася від своєї матусі, їй слово – вона у відповідь десять. Відповідає раніше, ніж встигає подумати. Хоча чим там думати!

Якийсь дивний вид агресії, коли зганяєш злість не на своєму опоненті, а на беззахисній дитині, яка свідомо в залежному становищі. Мабуть, після мого від’їзду стало гірше, їм доводилося мовчати або розмовляти вже один з одним.

Приїжджати на канікули я не любила. Мама скаржилася на тата, тато на маму, вони починали голосно і зі смаком з’ясовувати стосунки, ніби без мене обговорити питання немитого посуду не можна було. Видно було, що батьків один в одному дратує все, кожен жест, кожна дія.

І постійні апеляції до мене “ти тільки подивися на нього/неї”. І скарги, скарги, скарги! Я не раз пропонувала і мамі, і татові розійтися і не тріпати нікому нерви. Але щоразу відмова.

– Так, зараз квартиру ділити, облаштовуватися на новому місці. Стільки сил вже вкладено, а тепер все за вітром пустити?

– Під старість років розлучатися? Чого людей смішити? Що про нас подумають?

Проте постійно мені дзвонити, тріпати нерви, розповідаючи про черговий скандал, і як один одного дістав, це нормально, це гаразд.

– Приїжджай і вгамуй вже свою матір! Зовсім з головою вже не дружить, чіпляється до порожнього місця!

– Давай приїжджай, помилуйся на свого батька! Тільки п’є і бардак вдома наводить, наче я йому служниця!

Спробувала не їздити, але слідом ідуть істерики, що от якби подзвонив інший, я б приїхала, а рідна мати/рідний батько мені не потрібні. Накручують себе, накручують, а потім тиск, швидка та “прощальні” повідомлення з побажаннями на тему похорону.

А в мене чоловік, дитина, у мене є своє особисте життя! Чоловік вже нервує, коли я їжджу до батьків. Каже, що почувається зайвим у цих відносинах. Мовляв, з мамою та татом я постійно на телефоні, їжджу постійно, на сім’ю часу не залишається.

Навіть народження онука батьків не відвернуло від постійних скандалів, хоча я сподівалася, що буде інакше. Але вони вважають за краще скандалити один з одним, скаржитися мені на свою гірку долю і вимагати від мене участі.

Втомилася. Не можу і не хочу більше у цьому брати участь. Але як зробити так, щоб потім не захлинутися у почутті провини?

КІНЕЦЬ.