Життя Інни Романівни раніше було насиченим і щасливим. Чоловік її Андрій був високопосадовцем, велика квартира, службова машина, своя теж стояла в гаражі. Чоловік любив свою Інночку, допомагав у всьому і навіть на ринок вона їздила службовою машиною з особистим водієм чоловіка. Той їй сумнки допомагав донести до квартири.

Але Інна Романівна була владною і любила всіх підпорядковувати собі, а домашні і беззастережно її слухали і чоловік, і син Олег.

– Олег, швидко мити руки і за стіл, – командувала вона. – Швидко сідай за уроки, потім у музичну школу поїдемо.

– Андрій, ти що валяєшся, вже пізно, не встигнеш поснідати, твій водій приїде. Одягай сьогодні ось цю сорочку з темно-синьою краваткою. І навіть не заперечуй, я знаю, що тобі вдягнути на нараду… – ну і все в такому дусі, а чоловік і не заперечував, повністю довіряв дружині.

Але трапилося нещастя, чоловік занедужав і його не стало… Горе Інни Романівни мало не довело і її, тяжко перенесла втрату чоловіка, лежала в палаті, але все обійшлося. Але характер все одно у неї залишився таким же владним і таким, що не терпить заперечень. Вдова залишилася в п’ятдесят років.

Олег, який виріс і був вихований матір’ю, був дуже прив’язаний до неї, і навіть коли одружився, все одно зі своєю родиною жив із нею. Працював він теж на пристойній посаді, заробляв добре, це ще батько подбав і прилаштував сина до свого друга.

Одружився Олег зі звичайною дівчиною Софією, з простої родини, до речі в цьому випадку Інна Романівна не перешкоджала синові.

– Олег, сам вибереш собі дружину, сам і жити з нею будеш. Це твоя справа. Я тобі не  радитиму, бо знаю – це невдячна справа. Я сама в молодості через це пройшла.

Олег познайомив матір із Софією, вчителькою початкових класів. Симпатична дівчина, поступлива, це відразу відзначила мати Олега і вона нічого не мала проти неї.

– Гаразд, діти мої, благословляю вас, одружуйтесь, я не проти. Жити вам, виховувати дітей.

Тільки живіть тут у квартирі, куди мені одній такі хороми?

– Звичайно мамо, звичайно житимемо з тобою, – швидко погодився син, а майбутня невістка тактовно промовчала, їй швидше за все хотілося жити окремо.

Життя з Інною Романівною це ще той подарунок. У неї був поганий настрій і тоді всі ходили по струночці, але бувало і навпаки, тоді в квартирі було весело і галасливо.

Олег із Софією жили вже майже десять років разом із Інною Романівною. Багато чого було за цей час. Софія та Олег любили один одного, у них вже два сини, старший навчався у третьому класі, а молодший тільки піде до першого класу.

Свекруха завжди допомагала з онуками, Олег із дружиною працювали. Все начебто відносно непогано, але… Характер Інни Романівни з віком не ставав поступливішим, у квартирі вона була головною і всі підкорялися їй. Все має бути так, як скаже свекруха.

Софія ледве, але все-таки стримувала себе, зберігала сім’ю, намагалася не звертати уваги на свекруху, хоча багато доводилося терпіти. Софія не стала улюбленою невісткою для свекрухи, коханими були син та онуки і все своє кохання вона обрушувала на них. Якщо свекруха була не в настрої, тоді діставалося невістці.

– Соня, прати ти не вмієш, рушники не прасуєш, готуєш несмачно, і хто тебе тільки вчив так готувати, мого сина погано доглядаєш, та й дітей теж.

Але добре, хоч це було сказано тільки вдома, за поріг Інна Романівна нічого не виносила, всі сусіди знали, що в них усе добре. Здогадувалися звичайно, знаючи її звичаї…

Скільки разів Софія намагалася умовити чоловіка винайняти квартиру.

– Олег, я поважаю твою маму, але дуже тебе прошу, давай поживемо окремо, з кожним разом мені все важче підлаштовуватися під її настрій.

– Цікаво, чим це тобі не вгодила моя мама? Так, характер на цукор, але вона нам допомагає з дітьми, ти біля плити не стоїш, приходиш із роботи на все готове. Замість того, щоб дякувати мамі, ти бурчиш.

– Але я можу все це робити сама, Олег. Просто твоїй мамі не подобається, коли я на кухні, вона там господиня, і цим все сказано.

І як зазвичай ця розмова закінчувалася нічим, так і продовжували жити. Софія вже змирилася зі своїм таким становищем, день у день вислуховуючи претензії свекрухи. На роботі вона не скаржилася, не дай Боже дійде до чоловіка чи свекрухи. Упокорилася з великою квартирою, їй до речі подобалася житлова площа, у всіх свої кімнати, з тим, що свекруха дивилася за дітьми, за це вона окремо їй вдячна, смачно готувала.

Час минав, діти підростали, Інна Романівна старіла, але виглядала добре, не втомленою, навіть стежила за собою. Виходила іноді в магазин або прогулятися, завжди дбаючи про те, як вона виглядає. Без помади на губах ніколи не виходила з дому.

Наближався Новий рік, а в Інни Романівни ювілей – шістдесят років. Софія з Олегом думали, що подарувати матері і як відзначити її день народження.

– Олег, твоїй мамі хоч що подаруй, вона все одно залишиться незадоволеною, щороку одне й теж, навіть незважаючи на те, що подарунки ми їй купуємо по її бажанню, – говорила невістка.

– Соня, та знаю я свою матір. Я знаю. Але все одно треба щось вигадати, адже ювілей. А якщо ми в кафе відсвяткуємо цей день. Ходімо всі разом і посидимо, а то все вдома та вдома. Я замовлю столик, га? – пропонував Олег.

– Я теж за це, навіть сама хотіла тобі запропонувати, щоб вона не бурчала, що я несмачно приготувала, але все одно що-небудь та не влаштує її.

– Ну й гаразд, перетерпимо, – відповів чоловік.

Того дня Інна Романівна прокинулася в гарному настрої, таки день народження, і діти напевно щось подарують. Поки вона лежала в ліжку, всі по черзі привітали її, син, невістка та онуки. Вручили подаруночок зовсім невеликий, вона хотіла було образитися, але тут онуки повідомили:

– Бабусю, ми сьогодні йдемо всі разом у кафе святкувати твій ювілей!

– Як у кафе, це серйозно? – дивлячись на всіх одночасно, спитала вона, і всі дружно закивали головами.

– Так-так мамо, я замовив столик у хорошому кафе, так що до шостої години вечора ти повинна бути готова, – а ми на роботу. – Я ще зателефоную і приїду за тобою. Ти ж у нас одна і шістдесят років теж буває один раз.

Інна Романівна, звичайно, була рада вибратися з дому, тому сказала:

– Ну, дякую, діти, це ви добре придумали.

Приїхали до кафе, сіли за столик, офіціант приніс смачні страви та заставив увесь стіл. Син не пошкодував грошей для мами, аби вона залишилася задоволеною. Подарували їй величезний букет червоних троянд. Звичайно для пристойності Інна Романівна побурчала:

– Олег, ми так скоро по світу підемо з простягнутою рукою, так витратився, жбурляєш гроші на вітер. Могли б і вдома приготувати щось, хоч про що я говорю, твоя дружина не вміє смачно готувати, – не забула і тут зачепити невістку, але Софія мужньо це перенесла, не бажаючи псувати свято.

Софія бачила, що за сусіднім столиком сиділи чоловіки, їх було троє, у віці, а один із них з сивиною на скронях, найсимпатичніший з них, постійно кидав погляди в їхній бік. Це помітила не лише Софія, а й її чоловік. Олег зрозумів, що цей зрілий чоловік накинув оком на його дружину і штовхнув її ногою під столом.

– Чому цей чоловік не зводить очей із нашого столу?

– Де? – Запитала здивовано Софія.

– Де-де, ніби не бачиш, фліртуєш з ним чи що, – заревнував чоловік її, кажучи тихо.

– Я не знаю, Олег, і припини тут влаштовувати сцену ревнощів.

Але Олег уже розлютився, обличчя його почервоніло, а Інна Романівна дивилася на нього з докором. Ніхто не знав, чим би це закінчилося, але чоловік раптом підвівся і підійшов до свекрухи, нахилився і поцілував їй руку. Усі сиділи у ступорі.

– Інночко, запрошую тебе на танець, – чемно сказав він і вклонився.

Інна Романівна посміхнулася, розцвіла і схопилася зі стільця:

– Звичайно-звісно, згадаємо молодість.

Вона кокетливо червоніла і танцювала з ним, витончено поклавши руку йому на плече, а сама посміхалася ніжною усмішкою. Діти та онуки зачаровано дивилися на них. Вони мило розмовляли наче старі знайомі.

Вечір вдався, свекруха весь вечір протанцювала з Іваном, якого представила своїм рідним.

– Діти, це мій колишній однокласник, Іван. Знайомтеся, це моє шкільне кохання, навіть колись мріяли одружитися, але посварилися. У молодості все легко та швидко, тому не цінували нічого. А я вийшла заміж за Андрія і потім він теж одружився. Нині він теж удівець, як і я.

Коли йшли з кафе, свекруха вибачившись, попередила, щоб діти на неї швидко не чекали. Вона з’явилася наступного дня, а за її спиною маячив Іван.

– Так діти мої, я розповіла про вас Іванові, що ви в мене найкращі і син, і невістка, і онуки, і що я вас дуже люблю. Зустрілися ми вчора зовсім випадково і прожитих років не було. Отакий щасливий ювілей вийшов у мене! Дякую вам мої хороші, що влаштували мені таке свято. Це був найкращий подарунок! – поглядаючи на Івана, казала Інна Романівна.

Поки діти і онуки відходили від потрясіння, свекруха збирала свої речі і розцілувавши всіх на прощання, пішла з Іваном, сказавши на виході з квартири:

– Ми житимемо в Івана, а ви живіть одні, вже час вам самостійно жити, без мене. Соня хороша господиня і нагодує смачно і випере. Не ображайся на мене, Соня, якщо щось не так. Ти молодець. А ти Олег, бережи свою дружину та дітей.

Інна Романівна та Іван одружилися та жили добре, заходили в гості до дітей. Свекруха поводилася, як ангел, називаючи невістку донечкою, хазяйкою. Олег задоволений, він теж втомлювався від своєї матері, просто не зізнавався у цьому. Іван не зводив своїх закоханих очей зі своєї колишньої однокласниці, а тепер дружини. Усі раді та всі щасливі!

КІНЕЦЬ.