— Погано почуваюся, — поскаржився Ігор дружині, повернувшись з роботи додому в п’ятницю ввечері. – Щось я зовсім розклеївся.

– А що з тобою? – запитала Інна.

— Нічого серйозного, — відповів Ігор.

– Думаю, мені просто потрібно відпочити. Я так утомився за цей тиждень. Хочу трохи відпочити. Можна? А ти, якщо хочеш, можеш сходити до театру і без мене.

— Так ми збиралися до театру лише завтра ввечері. Може, на той час ти вже відпочинеш?

— Ні, — відповів Ігор. — Дай Боже, якщо до понеділка стану на ноги. Зовсім знесилився.

Хто його знає, подумала Інна.

— Може, йому й справді відпочити треба. А може все набагато гірше, і в нього є інша. І доки я буду в театрі, він тут з нею зустрінеться. А що? Дітей та дружини вдома не буде. Усі умови!»

– Добре, – відповіла Інна. – Сходжу без тебе.

«Нехай думає, що я йому вірю, — подумала вона, — подивлюся, як він далі поводитиметься».

Ігор зобразив на обличчі подобу жалюгідної посмішки.

– Яка ж ти в мене розумниця, – тихим, слабким голосом промовив він. — Як мені з тобою пощастило. І як добре, що ми дітей на всі вихідні відправили до твоїх батьків.

– З подругою схожу, – як би між іншим, байдуже сказала Інна і позіхнула.

– Правильно, – тихо погодився Ігор, – сходи з подругою. Але подумавши, Ігор спохмурнів.

– А з якою подругою? — спитав він. Голос його став твердішим.

– З Аліною, – відповіла Інна.

— Чому з Аліною? — уже забувши про своє нездужання, суворо й рішуче спитав Ігор. – Ні, Інна, з Аліною тобі ніяк не можна. Я буду хвилюватися. Аліна – незаміжня жінка. Нещодавно розлучилася вдруге. У неї вітер у голові. Вона обов’язково втягне тебе в якусь історію. Ні, Інна. З Аліною я тебе не пущу. Візьми із собою іншу подругу.

«А чи не з Аліною він і зустрічається за моєю спиною? – подумала Інна. — Надто вже він не хоче, щоб я з нею йшла».

– Яку іншу подругу? – запитала Інна.

— Яну, наприклад. Чим погано?

— Яна теж незаміжня. І теж нещодавно розлучилася.

– Згоден. Але у Яни, на відміну від Аліни це перше розлучення. До того ж, у Яни, як і в тебе, двоє дітей. Це і її, і тебе на багато що зобов’язує, змушує стримувати себе і обмежує в рішучих вчинках. Яна – це зовсім інша справа. І якщо ти будеш із нею, мені буде спокійніше.

– Добре, – погодилася Інна. – Візьму Яну.

– Розумниця, – сказав Ігор. — Ось такою я люблю тебе ще більше. З Яною я тебе можу відпустити будь-куди.

Ігор вийшов із кімнати. Інна за ним.

– Ти куди? – запитав Ігор.

– На кухню, – відповіла Інна. – А ти куди?

– А я у ванну.

А згодом Інна стояла біля дверей ванни і слухала, як чоловік розмовляв з Аліною по телефону.

– Уявляєш, – сказав він, – ледь сам власноруч не зруйнував наше щастя. Сказав Інні, щоб вона з подругою пішла до театру. І вона хотіла тебе покликати. Добре, що я вчасно зупинив. Що? Чому даремно? Інна щось запідозрить? Вже запідозрила? Ти впевнена? Який жах! А що треба було сказати? Взагалі нічого не казати? Ти сама відмовилася б з нею йти? Слухай, а вірно. Гаразд. Я зрозумів. Нині все виправлю. Трохи пізніше я тобі передзвоню.

Інна швидко відійшла від дверей ванни, повернулася у вітальню та ввімкнула телевізор.

— Я тут подумав, — сказав Ігор, заходячи до вітальні, — що своєю недовірою я тільки ображаю тебе.

Інна зробила звук телевізора тихіше.

— Я не образилася, — відповіла вона. — Аліна ще та авантюристка. І відпускати мене з нею – це ризик. Я краще з Яною піду. Так і тобі, і мені буде спокійніше.

«Мені буде спокійніше, — подумав Ігор, — якщо ти подзвониш Аліні і покличеш до її театру. Тоді я точно знатиму, що в тебе не виникнуть щодо нас підозри».

– І все-таки, я був неправий, – сказав він. — І наполягаю, щоб ти йшла до театру з Аліною. Я тобі довіряю.

— Дякую за довіру, але я піду з Яноюю. Щоб тебе не засмучувати.

— Ти на зло мені це робиш? – запитав Ігор.

– Не зрозуміла?!

— Ідеш із Яною на зло мені? Бо я дозволив тобі з Аліною йти?

– Гаразд! – відповіла Інна. — Якщо ти наполягаєш. Піду з Аліною.

Інна продовжила дивитись телевізор, а Ігор стояв поруч і нікуди не йшов.

– Ще щось? – запитала Інна.

– Нічого. Просто чекаю, коли ти подзвониш Аліні. Хочу, щоб ти запропонувала їй піти до театру.

«А коли вона відмовиться, — думав Ігор, — ось тоді ти дзвони своїй Яні та пропонуй їй, що хочеш. Головне, щоб я був поза підозрою».

Інна подзвонила Аліні.

– Вітання. Підеш завтра зі мною до театру? У Драматичний. Так. Прем’єра Чудово! Початок о восьмій. Чекатиму тебе біля входу за тридцять хвилин до початку.

Інна вимкнула телефон і подивилася на чоловіка.

– Все, – сказала вона. – Подзвонила.

Ігор із подивом дивився на дружину.

– Я не зрозумів, – сказав він. – І що це значить? Аліна погодилася, чи що?

— Звісно, ​​погодилася. Хто від такого відмовиться. Прем’єра року. Найкращий акторський склад.

Ігор вийшов із вітальні. Зачинившись у ванній та відкривши воду, він набрав номер телефону Алінї. Інна вже стояла біля дверей та слухала.

– Я не зрозумів, Аліна, – сказав Ігор, коли вона відповіла. – Ти погодилася піти з моєю дружиною на прем’єру замість мене? Що означає, що ти не могла відмовитися? Адже ти обіцяла! А як же я? Якого разу? Яка ще наступна субота? Про що ти?! Послухай, Аліна, це свинство з твого боку. Та тому що! Порядні жінки так не роблять. Що означає, якщо я тебе люблю, то маю зрозуміти? Я тебе кохаю, але не розумію. Ах, отже, не люблю? Так значить? Гаразд.

Ігор вимкнув телефон та закрив воду. Інна швиденько повернулася до вітальні.

— Я тут подумав, — сказав Ігор, заходячи до вітальні. – Та вимкни ти телевізор, – закричав він. — Або зроби тихше.

Інна натиснула на паузу.

— Щось хотів сказати, коханий?

— Я тут подумав, — відповів Ігор, — ти мала рацію. Точніше, це я мав рацію. Спершу! Ну, коли не погоджувався відпустити тебе до театру з Аліною.

– І що?

– А то! Я тобі категорично не дозволяю йти до театру з Аліною Дзвони їй і кажи, що ви нікуди не йдете.

— Тобто ти мені не довіряєш?

— До чого тут ти? Я їй не довіряю. Розумієш? Їй, а не тобі. Тому що Аліна здатна на все. І навіть таку чесну жінку, як ти, вона легко може збити зі шляху морального.

— Послухай, Ігоре, а в тебе нічого з Аліною не було? Ти так впевнено говориш про її аморальність, що я мимоволі починаю вас обох підозрювати.

– Що ти таке кажеш, Інна? Аліна та я? Та за кого ти мене приймаєш? Підозрювати її – це я можу зрозуміти. Але підозрювати мене? Ти ж знаєш, що я не такий. І що мене ніколи не цікавили такі жінки, як Аліна.

– Які такі?

– Доступні, Інна, ось які.

— Щось погано віриться!

– Що таке?

– Нічого. Тільки мені здалося, що в тебе з Аліною щось є.

– У мене?! З Аліна?

– У тебе.

– Інна! Та коли ж ти нарешті зрозумієш, хто твій чоловік і які жінки йому подобаються?

– І які ж тобі подобаються?

— У всякому разі, не такі як Аліна.

– Чому ж? На мою думку, вона навіть дуже нічого. Чоловікам подобається.

— Саме так, що дуже нічого й чоловікам подобається! А мені подобаються інші.

– Які?

– Загадкові, Інна, загадкові. Тому що в жінці, як ти не крути, має бути якась загадка. Розумієш? Таємниця має бути в ній якась. А Алінна? Це відкрита книга. Ні тобі таємниць, ні загадок. Хм, чоловікам вона, чи бачите, подобається. Ще б! Тому й подобається, що з першого погляду зрозуміло.

– Ну, не знаю, не знаю, – сказала Інна. — Все одно підозріло, що ти мене з нею спочатку не відпускав, потім змусив піти з нею. А тепер коли я з нею домовилася, ти мене знову не відпускаєш? Може, ти хочеш зустрітися з нею завтра? Коли я буду у театрі.

– Ах так! – вигукнув Ігор. — Отож, щоб тобі довести, що все це не так, іди ти до театру, з ким хочеш. Хоч із Аліною своєю.

– І піду.

— Ось і йди. І можете робити що хочете. Мені все одно. Я відпускаю тебе з нею, тільки щоб довести, наскільки велика моя до тебе довіра, Інна. І що в мене з нею нічого нема.

Інна знизала плечима.

– І піду.

– І йди.

— З Аліною!

– Можеш і з нею. Але знай, що це мені буде неприємно.

Ігор вийшов із вітальні, голосно грюкнувши дверима. Зачинившись у ванній кімнаті, він знову ввімкнув воду і зателефонував Аліні. Інна була вже біля дверей і все чула . На цей раз Ігор наговорив Аліні багато поганих слів, сказав, що між ними все скінчено, що він знайде собі іншу, і попрощався назавжди.

Вимкнувши телефон, Ігор деякий час (хвилин двадцять) мовчки дивився на воду, що ллється з крана.

А повернувшись до вітальні він дізнався, що Інна не піде до театру з Аліноєю.

– Як це? – не зрозумів Ігор.

– А ось так! – відповіла Інна. — Я подумала, якщо тобі це неприємно, я не робитиму цього. Подзвонила Аліні і все скасувала. І вже зателефонувала Яні та сказала, що йду з нею.

– Ти правильно вчинила, Інна. Ось тільки тепер я зрозумів, що ти мене справді по-справжньому любиш. Лише тепер.

Ігор побіг у ванну. Зачинився, увімкнув воду, зателефонував Аліні. Інна стояла біля дверей.

— Вибач, кохана, вибач, — сказав Ігор. – Не знаю, що зі мною було. Це був не я. Це хтось інший. Все розумію. Чим я можу спокутувати? Вмовити дружину піти з тобою до театру? Ти так хочеш потрапити на прем’єру? Ну добре. Добре! Ти будеш на цій прем’єрі. Ні, не з Інною. Зі мною. Такий варіант розвитку подій тебе влаштує? Чудово! Але після вистави ми поїдемо до тебе! Домовились? Дивись, я повірив тобі.

Вимкнувши телефон, Ігор почав думати, як йому вмовити дружину віддати йому квитки, а самій завтра замість вистави просидіти весь вечір одній вдома. Нічого не придумавши, він вирішив просто відібрати у Інни квитки, і буде що буде.

Ігор рішуче увійшов до вітальні. Інна вже чекала на нього там.

— У жоден театр ти завтра не підеш, — рішуче заявив він.

– Чому?

– Тому що! – відповів Ігор. — Я погано почуваюся. І поруч зі мною має хтось бути. Раптом мені стане гірше? А ти моя дружина. Давай квитки. Я зараз подзвоню комусь і віддам їх.

«Зараз заберу квитки,— думав він,— а завтра ввечері втечу з дому. Скажу, що мені треба прогулятись. А сам у театр піду з Аліною».

— А я вже їх віддала, — відповіла Інна.

– Як віддала?

– Дуже просто. Подумала, ну що я справді буду театрами без тебе ходити. І віддала.

– Кому?

– Аліні, кому ж ще. Вона дуже зраділа. Сказала, що вона має з ким піти. Обіцяла завтра вранці під’їхати та забрати квитки. А ми з тобою проведемо завтрашній вечір вдома. Правильно?

— Правильно, — відповів Ігор.

— Справді, ну який театр за такої погоди? – продовжувала Інна. — За такої погоди треба сидіти вдома, пити чай із малиновим варенням, дивитися серіали. Правильно?

– Правильно!

Ігор побіг у ванну. Увімкнув воду. Подзвонив Аліні.

– Ось бачиш, – сказав він, – я виконав свою обіцянку. Завтра вранці заїдеш по квитки. А ввечері зустрічаємось з тобою біля входу! За півгодини до початку.

Вранці приїхала Аліна. Інна віддала їй два квитки. Мило посміхнувшись, Аліна подякувала подрузі та поїхала.

Весь день Ігор був, як на голках. Постійно дивився на годинник. А о п’ятій годині вечора сказав Інні, що хоче прогулятися.

— Подихаю свіжим повітрям. Півгодини погуляю і назад, — сказав він. — А то важка голова. Весь день удома.

– Добре, – погодилася Ігга і стала з цікавістю спостерігати, як Ігор одягався на півгодинну прогулянку.

– У костюмі гуляти йдеш? – запитала Інна.

– А що тебе дивує?

– Нічого. А краватка навіщо?

– Так тепліше.

— Черевики та пальто не за сезоном. На вулиці сніг із дощем.

— Та я ж швидко. Туди і назад. Та й ходити так легко.

– Ну-ну.

— За півгодини повернуся, — сказав Ігор, виходячи з квартири.

“Скажу, що в поліцію забрали, – придумав Ігор, – сплутали з кимось і протримали у себе до з’ясування”.

Аліну та Ігоря до театру не пустили. Тому що квитки, які вони висунули на вході, були несправжні. Інна виготовила їх на ксероксі, коли Ігор розмовляв у ванній по телефону, а потім думав двадцять хвилин, дивлячись на воду, що ллється.

А Інна пішла до театру з Яною.

Ігор та Аліна лаялися неподалік входу до театру, з’ясовуючи, хто винен і що робити. А повз них проходили Інна та Яна.

— Що галасуєте? – поцікавилася Інна. — До театру не пускають?

– Та ось, – розгублено сказав Ігор, показуючи Інн квитки, – кажуть, несправжні.

– Неподобство! – сказала Інна.

— А ви де квитки купували? — спитала Яна. — Мабуть, з рук брали, так?

Ігор розгублено знизав плечима і подивився на Аліга. А вона вже все зрозуміла і стояла мовчки збоку, кусаючи від злості губи.

— А я дивлюся, ти вже зовсім одужав? – запитала Інна.

— Мені вже краще.

– Рада за тебе.

– Але тут я випадково, Інна, – сказав Ігор. – Клянуся. Аліна зателефонувала мені, як я вийшов погуляти. Підтверди, Аліна.

— Підтверджую, — сухо відповіла Аліна.

— І це вона покликала мене до театру. Вона. Я не знав, що ти не знаєш. Я був певен, що ти знаєш. Думав, ви подруги, і вона тебе попередила. А ти не знала?

– Ні, – відповіла Інна. — Уявляєш? Нічого не знала. Сиджу вдома, тебе нема.

– Чому ти не попередила Інну? – запитав Ігор, суворо подивившись на неї.

— Вибачте, — сказала Аліна.

– Яка ж ти подруга після цього? – вимовив Ігор і подивився на дружину. – Тепер ти бачиш, Інна, що це за жінка? А я тебе попереджав. Тепер ти розумієш, чому я не хотів пускати тебе з нею до театру? Вона ж авантюристка.

– Так-так, – сказала Інна. – Я так і зрозуміла. Ти зараз додому?

— Додому, — радісно відповів Ігор.

— Моя мати зустріне тебе і віддасть твої речі. Думаю, до твого приїзду вона встигне зібрати все.

– Твоя мама приїхала? А хто ж із дітьми?

– Мій тато, – відповіла Інна. – Ну все. Нам вже час. За п’ятнадцять хвилин розпочнеться вистава. Повістку на розлучення тобі надішлють за місцем твоєї нової реєстрації.

– А це де?

– Уявлення не маю, – відповіла Інна. — Це ти мені зателефонуй і скажи, де тепер ти будеш зареєстрований. Може, тебе Аліна візьме до себе? Тоді до неї і надішлють. Ти як, Аліна, візьмеш до себе мого колишнього?

Аліна сказала, що вона подумає, але швидше за все ні. Тому що Ігор матиме аліменти на двох дітей, а квартири в місті немає. А зараз вона взагалі шкодує, що з Ігорем зв’язалася і не розуміє, про що думала, коли починала з ним стосунки. І взагалі їй треба багато про що подумати. Але сьогодні вона цього не стане.

Аліна викликала таксі та поїхала. Інна та Яна пішли до театру.

А Ігор з сумом думав про майбутню зустріч із тещею. Йому було холодно.

КІНЕЦЬ.