– Миколо, йди, пропилосось килим. Ганно! Ми запізнюємося до лікаря, йди вже одягайся, тричі ж сказала!

Дочка невдоволено пробурчала і зникла у ванній. Потім у туалеті, потім знову у ванній.

– Як же я втомилася від усього! – роздратовано думала Інна, стежачи за її рухами. Вони справді запізнювалися. Як завжди.

– Боже мій! А коли прийдемо додому, треба буде ще щось готувати… Учорашні котлети з’їли. Ну чому їжа в холодильнику так швидко закінчується? Не така вже й у нас велика родина. І Сергій. Хоч би допоміг. Все на мені…

– Миколо! Та не треба пилососити! Вимикай. Краще я сама потім. Іди посуд хоч тоді вимий…

– А що не так? Те, що я під диваном не став пилососити? Та навіщо?! Хто дивиться туди? Добре, як хочеш. А посуд, до речі, спільний. Ганна більше за мене тут тарілок наставила. А мені мити?

– А мені?! Чому мені мити за всіма це нормально, як ти вважаєш?

– Ну… – зам’явся син. – Ти ж мати. Тобі так і має бути.

– Зараз влаштую тобі, – Інна не жартувала.

…Після походу з донькою до лікаря, Інна довго крутилася на кухні. Приготувала–таки вечерю. Хоча у голові не було жодних ідей. Та й сил не було. Але дещо придумала, і добре.

Після роботи в неї щоразу вдома починалася «друга зміна». Її засмучував безлад у домі.

Хоч ніякого особливого безладу не було, але вона росла в будинку, в якому навіть нитка не лежала на столі або на дивані.

Все було прибрано в шафи, всередині яких теж панував порядок: ніяких зім’ятих речей. І на стільцях та диванах ніколи не валявся одяг.

На столі на кухні не стояло нічого зайвого. Пилу не було зовсім. Дзеркало у ванній без бруду, ванна чиста, біла, аж виблискує.

– Ех, мамо, – думала Інна, протираючи стіл. – І як тобі вдавалося підтримувати такий порядок! У мене нічого не виходить. І не встигаю нічого. Так втомилася! І діти наче великі вже. А роблять усе криво. Знову Микола так посуд помив, що перемивати довелося. Та й хіба це допомога? Чоловік теж. Попросиш – протре, прибере. Не попросиш – наче й не треба. Так мені простіше, аніж чекати й просити…

Незабаром мав прийти з роботи чоловік. Він закінчував пізно, та й до того ж, йому було далеко їхати. Раптом пролунав звук дзвінка.

– Сергійко ключі забув, чи що? – майнула в Інни думка.

Вона швидко пішла в коридор, відкрила двері й ахнула.

За дверима стояла бабуся. Сусідка з нижнього поверху.

– Інночко! Допоможи, дочко! Машинка в мене пральна… стала і стоїть, не пере. Не збагну, що з нею. Може, ти розберешся?

Дуже хотілося сказати бабусі, що вона, мовляв, не майстриня, і в ремонті побутової техніки не розуміється, і взагалі втомилася і нікуди не хоче йти.

А хоче сісти і попити чаю, нарешті…

Але ображати самотню стареньку не хотілося. Вона хороша. Інна з нею віталася й іноді розмовляла, коли зустрічалися у під’їзді. Живе одна. Начебто в неї був чоловік, та овдовіла. І дочка десь далеко. Не приїжджає.

– Ходімо, бабо Маріє! Подивимося, що там ваша машинка вигадала, – усміхнулася Інна і, взявши ключі, вийшла на сходовий майданчик і замкнула за собою квартиру.

Вони опустилися на поверх. Увійшли. На відміну від квартири, де жила родина Інни, в якій вічно було світло у всіх кімнатах, у баби Марії панувала напівтемрява і було тихо.

Цокав годинник на кухні. З коридору було видно кімнату, в якій стояв старенький диван, накритий коричневим пледом, телевізор на тумбочці, теж старий, покритий білою в’язаною серветкою, як у бабусі Інни колись.

У неї вдома все було оздоблено білими серветками, а з ліжка звисали гарне постільне з вишивкою–мережкою. Бабуся сама вишивала.

Інна завжди дивувалась, яке треба було мати терпіння, і скільки сил треба було витратити, щоб створити ці шедеври!

– Ось. І ні туди, ні сюди! – баба Марія вказала на пралку.

Інна нахилилася, задумливо подивилася на машинку.

– Баба Марія! А воду ви відкрили? Щоб прати?

– Господи! Точно! Я й забула! Я ж кран перекривала, що на машинку йде, а відкрити забула. Так… Ось… Все! Пере! Ось дякую, доню! А то майстер мені сказав, крутити крани час від часу, щоби не закисли, от я й крутила…

Бабуся посміхнулася і стала схожа на рум’яний пиріжок із варенням. А потім знову засумувала і сказала:

– Одній зовсім сумно. Зараз осінь. Темніє рано, сонця немає. Сиджу на дивані та згадую своїх. Чоловіка згадую, дочку. Вона дзвонить. Все гаразд у неї. Тільки приїхати за купу кілометрів, аж надто дорого виходить. А чоловік колись захоплювався фотографією, он, п’ять альбомів. Сиджу, гортаю. Наче в той час потрапляю, коли всі поряд були. І готувати, не готую нічого. Кашу, он, зварю та їм. Інколи сирку візьму із чаєм. І прибирати мені не потрібно. Ти йди, дочко, у тебе, мабуть, повно справ. Дякую! Зараз серіал розпочнеться. Буду дивитися. А потім спати ляжу, якраз машинка допере…

Інна попрощалася з бабусею і пішла сходами на свій поверх. Відчинила двері. Шум з усіх боків і світло. Микола грав на комп’ютері, Ганна слухала у сусідній кімнаті музику, на кухні закипав чайник – чоловік повернувся з роботи, доки Інна була у бабусі.

Просигналила мікрохвильова піч. Сергій дістав із неї тарілку, нарізав хліб і сів за стіл вечеряти.

– Сергію! Я гуляш зробила, макарони зварила, що ти там грієш? Їж свіже, – сплеснула руками Інна.

– Я і їм. Пюре з гуляшем.

– Ой. Я й забула, що там картопляне пюре ще залишилося.

– Сідай, чаю попий, зовсім закрутилася, – чоловік усміхнувся і обійняв Інну. – Що там, у баби Марії сталося? Допомогла?

– Все гаразд, – відповіла Інна, – Допомогла.

Жінка налила собі чаю і сіла за стіл поряд із чоловіком. Раптом у кухню зайшла Ганна.

– Мамо! Пригощайся! – дочка простягла половину шоколадки. – Уявляєш, у шухляді столу знайшла. Ти ж мені купила минулого тижня, а я поклала й забула.

– Мамо, а ти знаєш, що в мене з історії за самостійну роботу «відмінно»? – урочисто промовив Микола, який теж прийшов на кухню.

– Які ж ви в мене хороші, – раптом сказала Інна. – І як же вас усіх люблю!

Микола й Ганна здивовано перезирнулися, знизали плечима і розбіглися по своїх кімнатах. Сергій доїдав свою картоплю, а Інна пила чай і посміхалася.

Вона думала про те, як добре, що вони всі тут, поряд! І що є всі ці проблеми і турботи.

Це так чудово! І нехай буде метушня і безлад, нехай.

Аби всі були живі й здорові. А до баби Марії треба хоч іноді в гості заглядати, щоб не сумно їй було…

КІНЕЦЬ.