Не в силах більше перебувати в гнітючій тиші, що щільною хмарою накрила їх будинок після чергової сварки, Інга квапливо одяглася і мовчки вийшла з квартири. Із задоволенням вдихаючи свіже повітря, вона повільно пішла вздовж вечірньої вулиці.

Сварилися вони з чоловіком рідко, але чомусь дуже різко і образливо. І все частіше через які-небудь нісенітниці. І довго потім ще ображалися один на одного через сказані в запалі сварки неприємні слова. На примирення Інга завжди йшла першою, її дуже обтяжувала навіть короткочасна перерва в спілкуванні з Тимуром. Чоловік же, навпаки, міг ображатися днями і навіть тижнями, ходити повз неї з кам’яним обличчям і всіляко ігнорувати факт її існування.

Того вечора Інга звільнилася раніше, забігла в найближчий магазин і, задумавши приготувати до вечірнього п’ятничного чаю шарлотку, купила все необхідне. Вона вже майже закінчила і, мугикаючи собі під ніс, чаклувала над тістом, коли повернувся Тимур. Він окинув поглядом кухню і невдоволено буркнув про вічний безлад.

– Це кухня, Тимурчик. Тут готують, – м’яко відповіла Інга, – І тут іноді буває безлад. Це нормально.

– Ні, це не нормально. Потрібно відразу прибирати за собою. І тоді безладу не буде, – сердито відповів Тимур і почав розпихати все по місцях: пакет з борошном, баночку з содою, цукорницю, – А шкарлупки від яблук складно чи що було відразу у відро викинути? Потрібно обов’язково чекати щоб вони тут висохли?

– Так я ж ще не закінчила, – почала закипати Інга, – Що ти чіпляєшся?

У відповідь вона дізналася, що могла б і не починати, тоді і не було б безладу. Слово за слово – вони сильно посварилися і висловили один одному купу претензій, згадавши, мабуть, все, що взагалі могли пригадати. Шарлотку Інга допікала вже в сльозах. Вечір був безповоротно зіпсований.

Пішов вже четвертий день, а вони все так же спали в різних кімнатах і навіть словом не перекинулись. Інга втомилася, втомилася ображатися і втомилася миритися першою. Проводжаючи поглядом смішного наїжаченого кота, який попався їй на шляху, вона подумала, що не дуже то й хоче провести частину життя в переживаннях і образливому мовчанні. Але розлучатися через яблучні шкарлупки – це ж шалено нерозумно. Чи все-таки ні?

Вона чомусь згадала, як Тимур приготував їй трав’яний чай, коли вона лежала з слабим горлом. Як він завжди залишає їй останню цукерку і останнє печиво. Як вискакує за нею слідом на сходову площадку і перевіряє чи наділа вона шапку. В очах защипало. Ні, безумовно нерозумно розлучатися через яблучні шкарлупки, вирішила вона. Від сліз образа розтанула… Інга розвернулася і пішла назад до будинку.

Тимура вона побачила здалеку. Він стояв посередині вулиці, як ніби роздумуючи, в якому напрямку йти. Трохи пізніше, вихопивши її поглядом в густих сутінках, він швидко пішов їй назустріч. Порівнявшись, вони ще секунду дивилися один на одного, а в наступну мить Інга вже ховала мокрі очі на грудях у Тимура, а він міцно обіймаючи її, легко підняв і закрутив на місці.

– Вибач мене, – проговорили вони одночасно і в унісон засміялися тихим щасливим сміхом.

Тимур зліпив сніжку і з розмаху запустив її в далеке дерево. Сніжок вдарився об темний товстий стовбур і, розлетівшись на шматки, осипавшись їм під ноги. Образ більше не було. Дихати і думати стало легко і просто. Перемовляючись стиха, Інга і Тимур разом пішли до під’їзду.

Шановні читачі, а як швидко ви йдете на примирення зі своїми коханими, друзями чи родичами? Ви з тих, хто ображається по кілька днів чи, навпаки, повертається і розмовляєте як ні в чому не бувало вже через хвилину після сварки?

Що стосується мене, то раніше я могла дутися дуже довго, а тепер навчилася швидше відпускати образи. Ну хоч якийсь толк від віку…