– Посмаж картоплю, – з порога буркнув Ілля, звертаючись до дружини, і пройшов у ванну.

Помивши руки, він сів за кухонний стіл і почав барабанити пальцями по столу, нетерпляче чекаючи, поки вона подасть йому те, що він попросив.

Він знав, що Марійка напевно вже приготувала на вечерю іншу страву, але Ілля ніколи не втрачав нагоди посваритися з нею.

Сьогодні його величність бажав тільки картоплю!

Все це почалося півтора роки тому, під час святкування другої річниці їх весілля…

Ілля весело спілкувався з родичами, коли до нього підійшла Інна, молодша сестра Марійки і попросила поговорити наодинці.

Вечірка проходила на дачі, так що щоб їх ніхто не почув, вони усамітнилися за старим сараєм.

— Ілля, не знаю, як тобі навіть і сказати, — раптом пробурмотіла Інна.

— Говори, як є! — посміхнувся той.

— Одним словом, Марійка тобі зрадила…

– Як це?! Що-о-о?! — Ілля дивився на сестру дружини, не розуміючи, що відбувається.

— Це сталося випадково на моєму дні народження, коли ти був у відрядженні. Я вмовила Марійку піти у кафе. А звідти її пішов проводжати один хлопець. Вона просто не встояла перед його чарівністю.

— То було місяць тому? — спитав Ілля.

Справа в тому, що Марійка на той момент була вагітна, але про це, окрім них двох, ще ніхто не знав.

– Так, – Інна опустила погляд.

— Чому ти розповідаєш мені про це? — підозріло спитав Ілля.

— Мене взяло сумління, я більше не можу мовчати. Ти мені як рідний розумієш.

Ілля нічого не розумів, мало того, в його голові була лише одна думка:

«Раптом, це не моя дитина?».

Треба сказати, що до цього моменту вони з Марійкою, як-то кажуть, жили, душа в душу. Ще б пак! Адже вони по-справжньому щиро любили один одного.

Можливо не так, як пишуть у книжках про любов принців та принцес, адже вони з Марійкою були звичайні люди.

Але, на погляд Іллі, любов будівельника та вчительки була не менш палкою.

– Ілля, я прошу про одне, не розповідай Марійці, що я тобі сказала. Вона моя сестра і не пробачить мені. Але я, правда, більше не могла приховувати від тебе, ти мені як брат і….

Ілля не став дослуховуватися її визнання, йому не було справи до її думок. Він в так не збирався опускатися до пліток. Він просто хотів подивитися в очі своїй дружині.

Марійка не заперечувала, що було кафе і був хлопець. Але сам факт зради вона категорично відкидала. Стверджувала, що тільки спілкувалася з тим парубком, бо він виявився учителем фізики, як і вона.

Вони нібито обговорювали спільні теми, що їх цікавлять. І він зовсім не проводжав її до будинку, вони розійшлися в різні боки набагато раніше. При цьому дружина стверджувала, що докладно розповідала Іллі про всі ці події.

Але він, начебто, зазвичай не чув її. У принципі підстав не довіряти дружині, у Іллі не було, тоді як Інна була неперевіреною.

Але ревнощі — це таке почуття, воно не піддається впливу розуму, воно живе саме собою.

Ось і Ілля, піддавшись цьому відчуттю, став піддавати свою дружину всіляким випробуванням.

Він поводився погано і ніяк не міг зупинитися.

— Сходиш зі мною до лікаря? – попросила Марійка, через два місяці після тих розбірок.

– Це ще навіщо?

— Мені чомусь лячно, Ілля. Це перше УЗД нашого малюка.

“Нашого?!”, – як, зазвичай подумки скривився Ілля.

Це було найважче, постійно думати про те, що дитина, яку виношує його дружина, можливо не від нього.

— Подумаєш, якесь УЗД, чого там боятися? Сама сходиш.

Він ліг на диван прямо у взутті і скинув з нього її картку.

“Нема чого розкидати тут свої речі”, – подумки виправдав він свої дії.

Марійка, нахилившись, підняла папери і з поблажливою усмішкою вийшла за двері.

Вона ніяк не реагувала на його поведінку, і це дратувало ще сильніше.

Дитину Марійка не доносила…

Ілля не міг пробачити собі того, що не просто не став для неї підтримкою в той момент, але й ніби навіть внутрішньо радів цій події.

З того часу Марійка зовсім замкнулася в собі. Вона ніби робот виконувала всі примхи чоловіка, такі як із сьогоднішньою смаженою картоплею, але на її обличчі більше не було ні поблажливої, ні якоїсь іншої посмішки.

Якось, прийшовши додому з роботи Ілля застав свою дружину в сльозах.

Він, не звернувши на її істерику жодної уваги, пройшов на кухню і довго навмисне гримів посудом, розігріваючи охололу вечерю.

— У цьому будинку вже й гарячої їжі не дочекаєшся, — пробурчав він, сідаючи з тарілкою перед телевізором.

— Ілля, Інна дуже заслабла, — крізь сльози, повідомила Марійка.

Той замовк. Як би він не намагався поводитися, як незрозуміло хто, його почуття до дружини, а відповідно й до тих, кого вона любить, нікуди не поділися.

Він мовчки жував спагетті, не в змозі перебороти себе. Всередині нього вирувала справжня буря, Іллі хотілося, як раніше обійняти її, притиснути до свого плеча, втішити.

Але він лише мовчав і жував свої макарони. Перед тим, як лягти на процедури, Інна покликала їх з Марійкою для розмови.

Увійшовши до палати, Ілля не впізнав Інну. Зовні вона виглядала, як завжди, якщо не рахувати білого обличчя, але це була зовсім інша людина. З неї ніби зняли одразу кілька масок. Тільки в той момент він помітив, що вони з Марійкою напрочуд схожі, мабуть тому, що Марійка ніколи не носила ніяких масок.

— Я дуже винна перед вами, — тихим голосом промовила Інна. — Коли ви познайомилися, я вважала, що теж люблю Іллю. Напевно, ви пам’ятаєте, які підступи я робила вам, поки ви зустрічалися. Як намагалася розлучити, підлаштовуючи ситуації, де Ілля нібито був зі мною.

У цей момент Ілля ясно згадав той час. Справді Інна поводилася тоді як примхлива дитина. Але на момент їх знайомства їй було сімнадцять років, і вони сприймали її витівки як дитячі.

Точніше, це Марійка навчила Іллю так ставитись до молодшої сестри.

Йому часто хотілося насварити її, але його наречена ніколи не сміла, навіть насварити сестру.

— Я довгий час не могла пробачити тобі, що Ілля не вибрав мене, — прошепотіла Інна, дивлячись у очі Марійці. — І я збрехала, розповідаючи Іллі про той випадок у кафе.

— Я знаю, — спокійно промовила Марійка.

Ілля дивився на них, не вірячи своїм очам. Тобто весь цей час, Марійка знала про обман сестри і терпіла його витівки, щоб не образити Інну?

Самому йому не було ніякого виправдання, йому просто хотілося плакати в той момент.

Пізніше, розмірковуючи про все, що сталося, Ілля дійшов висновку, що він поводився анітрохи не краще за Інну.

Але вона молоде і недолуге дівчисько, а він дорослий і, як йому раніше здавалося, розсудливий чоловік.

Коли вони того дня повернулися з Марійкою додому, він посадив її на диван і став перед нею на коліна.

— Ти навчиш мене такої ж жертовності, як у тебе? Чи я безнадійний? — спитав він тремтячим голосом.

– Ти найкращий, – вона взяла його обличчя у свої долоні. – Просто ти зациклений на дрібницях і часто не бачиш головного.

– Мені здається, я нічого не бачив! Я навіть досі не зумів тебе роздивитися!

– Справа не в мені. Іноді життєві обставини, які здаються просто жахливими в той момент, коли нас наздоганяють, пізніше допомагають побачити життя з іншого боку. Я не просто люблю свою молодшу сестру і незаслужено прощаю їй все. Я просто не бачу в ній поганого. Всі ці її, як ти називаєш «витівки», — це звичайна мішура, яка нічого не означає. Життя обов’язково впорається з нею самостійно, розгладить, побілить все білою фарбою та прикрасить по-новому.

— Ти розкажеш мені, як усе було? — Ілля вже зрозумів, що коріння цієї сестринської жертовної любові сягає їхнього дитинства.

Але він подумав, що це пов’язано із тим, що не стало їхніх батьків.

Марійка ніжно посміхнулася, дивлячись йому в очі.

— У дитинстві ми з подружками часто ходили на міський ставок, — почала вона свою розповідь. — Навесні там було повно пуголовків, які потім перетворювалися на маленьких кумедних жабенят.

Якось я взяла з собою Інну і не встежила за нею. Сестра опинилась у воді.

Її подружки розбіглися, а я намагалася дістати її. І я дістала…

Ти знаєш, коли наших батьків не стало, лікарі розуміли, що це кінець і дозволили нам із бабусею зайти до них у палату.

Мама отямилась. Вона обернулася до мене і прошепотіла:

– Марійко, будь ласка, подбай про Інну!

А потім її очі закрилися.

– Мамо, пробач мені! – вигукнула я.

Після цієї розповіді Ілля притиснув до себе дружину і зітхнув.

Цілих півтора року він не сидів так, з ніжністю стискаючи її у своїх обіймах.

По його щоках текли сльози, і він навіть не намагався сховати їх. У той момент з нього йшло все погане — любов до самого себе, яку він, як багато хто, ставив понад усе і безглузда гордість, що затьмарює розум.

Замість них прийшла смиренність. Він усвідомив, що він ні хто інший, як маленький пуголовок з блискучими смоляними боками, що кружляє в життєвому вирі.

І його життя прекрасне саме тоді, коли він приймає його, а не коли намагається боротися з ним. Тому що його власні дії звичайна мішура, що нічого не означає.

— Марійка, хочеш, я посмажу тобі картоплю?

– Хочу! – погодилася дружина.

— Ще я, мабуть, винесу сміття. Здається, я півтора року цього не робив?

Марійка все ще посміхаючись, кивнула.

Інна швидко пішла на поправку. А потім у їх житті відбулося ще одне випробування…

– Сюрприз! – вигукнув Ілля, як тільки Марійка зайшла додому.

Він тиждень був у відрядженні і повернувся додому на день раніше.

— Твій сюрприз я розгледіла ще на автостоянці, — засміялася Марійка.

Вона обійняла його і довго не випускала зі своїх обіймів.

– Ой, зараз мій сюрприз ще й підгорить! — вигукнув Ілля, забігаючи на кухню, щоб помішати картоплю, що смажилася.

Коли вечеря була врятована, він визирнув у коридор, але не виявив там Марійки.

З ванни долинав звук води, і він став чекати виходу дружини.

Коли вона з’явилася з дверей, то розгублено посміхаючись, промовила:

— Мабуть запах картоплі йому поки що не подобається…

— Кому йому? — безглуздо спитав Ілля.

Марійка, продовжуючи посміхатися, дивилася на чоловіка.

– Правда?

– Правда!

– Ох! — він обережно підняв дружину і почав, пританцьовуючи, носити її по кімнаті.

— Сподіваюся, він стане нашим новорічним подарунком, — засміялась Марійка.

— А не надто рано? — усміхнувся Ілля.

— Йому вже три місяці. І це хлопчик…

КІНЕЦЬ.