Чоловік три дні вдома не з’являвся. І тепер, повертаючись у сім’ю, Ілля з жахом думав про те, що чекає на нього, як прийме його дружина цього разу. І що ближче він підходив до будинку, то страшніше йому ставало.

Ілля розумів, що цього разу буде все по-іншому. Не так, як раніше. Але як саме він не міг сказати. Відчував лише, що все буде інакше. А як – невідомо. І ця невідомість породжувала в його душі тривогу.

«Ось уже й будинок видно, — думав він, — ще якісь дві зупинки й усе. Щось я швидко йду. Треба сповільнити крок. Адже спеціально не поїхав трамваєм від метро. Щоб не так швидко опинитися вдома. Щоб відтягнути годину розплати. Пішки пішов.

Думав, доки пройду всі десять зупинок, втомлюсь і заспокоюся. Яке там! І не втомився, і ще більше розхвилювався. Невідомість чекає на мене вдома. Страшна невідомість».

Ілля зменшив крок. Збоку здавалося, що йому погано і тому він так повільно рухається. Дві жінки, які проходили повз, поцікавилися, чи все гаразд і чи не потрібна допомога.

— У мене все добре, — відповів Ілля, з цікавістю вдивляючись у дбайливі обличчя жалісливих громадянок. — Але, в будь-якому разі, дякую вам, пані. Нині така уважність до сторонніх людей — це велика рідкість.

Ілля хотів щось додати до сказаного, але жінки вже пішли далі. Ілля ще довго стояв на місці і дивився їм услід.

«Цікаві жінки, – подумав він. – Ех! Якби не зараз, а три дні тому вони б мене запитали про моє здоров’я. Я знайшов би, що їм відповісти. Жодна б не пішла. А в теперішньому стані, що я міг їм сказати? Нічого.

Ці три дні змучили мене цілком і повністю. Сил просто жодних немає. Залишається лише мріяти. Ех, не здогадався телефончик спитати. Про що я думав? Так не можна, звісно. Втрачаю хватку. Ось що означає втома».

Ілля важко зітхнув, знову глянув уперед і неквапливо рушив до будинку, назустріч невідомості, що його лякала.

Він йшов уже півтри години. За останні пів години він подолав відстань сімсот метрів і тепер стояв біля свого під’їзду.

“Якщо Ірина мене по-справжньому любить, – заспокоював він себе, – вона мене пробачить”.

Але одразу йому в голову лізли протилежні думки.

«А якщо немає кохання? – думав він. — Якщо я все це тільки собі надумав. Якщо це мені тільки здається, вона ще любить мене. Тоді що? Ой. Краще не думати. Краще вірити в те, що кохання все-таки є. Що воно таки існує. Адже було між нами щось, що згадуєш з ніжним сумом, з вдячністю! Не могла вона все забути за ці три дні?! Чи все ж таки могла?»

Ілля відчув, як усередині все холодніє. Він згадав, як півроку тому, у листопаді, він ось так само повернувся додому.

«Що за звичка, — обурено згадував він події тих минулих днів, — що за манера одразу кричати і кидатися всім, що під руку попадеться. Сковорідка, каструля, ножі, виделки!.. Втім… чи мені нарікати на долю. Живий залишився. І це добре. Тим більше, сам винен.

Навіщо я тоді на кухню одразу поперся. Адже знав, що там багато всякого такого і ріжучого, і колючого, і всього іншого, небезпечного для здоров’я. Але мене можна було зрозуміти. Я їсти хотів. Ось і побіг одразу на кухню. А ось вона. Я навіть нічого не встиг сказати. Але цього разу я буду розумнішим. На кухню ні ногою. Поки все не обговоримо, з коридору ні кроку. Ні-ні!”

Ілля зайшов у під’їзд та натиснув кнопку ліфта. В цей час до під’їзду увійшла баба Даша.

– Господи, – тихо промовила вона, побачивши Іллю, – ти, чи що?

– Я, баба Даша, я, – відповів Ілля. — А чого це ви дивитеся на мене так здивовано? Ваш погляд лякає мене.

— Так ти ж того, Ілюшенько… Три дні, як уже… — кажучи це, баба Даша не переставала хреститися. — Я й свічку сьогодні за тебе поставила.

– Яку свічку? – не зрозумів Ілля. – Що три дні?

– Як тебе не стало, – відповіла баба Даша.

– Як це? З чого ви взяли? Хто вам сказав, що мене не стало?

– Ірка твоя сказала. Я коли її три дні тому спитала про тебе, вона й відповіла.

– Що відповіла?

— Нема більше тебе, сказала. Відмучився.

– Відмучився? – перепитав Ілля. – Так і сказала? Ви впевнені?

Баба Даша замислилась.

– Ні, – впевнено відповіла вона, – не так. Вона сказала, що нема тебе. А потім тільки сказала, що відмучилась.

— Відмучився чи відмучився?

– Відмучилась. Точно. Відмучилась. Так і сказала.

— Ну, бачите. А ви чомусь про мене подумали? Що це я відмучився. А я ось він. Живий та здоровий.

— А що ще я мала подумати, коли Ірка мені каже, що відмучилась. Я й подумала, що це тебе й не стало, якщо твоя дружина так говорить. А як зрозуміти її слова? Скільки нервів ти їй зіпсував? От я й подумала, що якщо її муки припинилися — це, отже, більше тебе немає. А ти, отже, живий.

– Живий.

— А де ж усі ці дні пропадав?

— Так це… Працював я, баба Даша.

– Ну так, ну так. Працював. Я так одразу й зрозуміла. Якщо три дні, то чи відмучилась, чи працював. А ти, виходить, працював.

– Працював.

Двері ліфта відчинилися. Ілля та баба Даша увійшли всередину.

— Ти тільки це, Ілля, Ірці одразу не кажи, що працював, — сказала баба Даша, натискаючи кнопку свого поверху.

– Чому?

– Не повірить. Це мені можна. Я людина стороння. А їй краще не треба. Пам’ятаєш, що минулого разу було.

– Пам’ятаю. Як таке забути.

— Ти ж начебто теж як працював? Так?

– На кшталт того.

— Ось я й говорю. Придумай краще щось інше.

— Та що вигадати, баба Даш. Часу вже зовсім нема.

— Не знаю шо, — відповіла баба Даша, виходячи на своєму поверсі. — Тільки про роботу не треба. Не пройде таке.

Вона вийшла з ліфта, Ілля поїхав вище.

— Іруся, — ніжним голосом сказав Ілля, зайшовши до квартири.

У відповідь тиша.

«Невже вдома нема? – подумав Ілля. — Бути такого не може. Вже шоста година вечора. Повинна бути вдома».

Він обійшов усю квартиру і все пильно подивився. Навіть на балкон вийшов. Ірини не було.

– Ну от і все! – радісно закричав Ілля. – А я боявся. Все виявилося набагато простіше. Тепер – на кухню, їсти хочеться, просто сил ніяких немає. В Ірини там, мабуть, уже багато чого приготовлено. Зараз поїмо, а там і придумаю щось, щодо того, де ці три дні був.

На кухні на нього чекав ще один сюрприз. Нічого не було приготовлено. І холодильник був порожній.

— Та що це таке? – обурився Ілля. — Чоловік повертається після довгої відсутності, а вдома нема їжі. Таке враження, що на мене тут і не чекали. А якщо я всі ці дні тяжко працював? Тоді як? Адже вона не знає, де я прохолоджувався. Чому тоді нічого не приготувала?

Ілля вирішив зателефонувати дружині. І вперше за ці три дні увімкнув свій телефон. Набрав номер. Але зв’язок з дружиною виявився недоступним.

«З одного боку це, звичайно, добре, що до неї не додзвонитися, — подумав Ілля. — Це допоможе мені пояснити їй, чому я й досі не повідомив, де я. Бо не додзвонився. Але з іншого боку – це свинство».

Ілля вийшов у передпокій і тільки зараз помітив, що дзеркало закрите простирадлом. Йому стало трохи ніяково. Перехрестившись, Ілля зірвав простирадло і… Не побачив свого відображення.

«Відмучився, — перше, що спало йому на думку. — Права була баба Даша. Але чому вона тоді мене бачила? А може, й вона теж відмучилась? Тому й бачила мене?

За п’ять хвилин у квартиру увійшла Ірина. Вона застала чоловіка, який сидів на підлозі з безглуздим виразом обличчя і дивився у дзеркало.

— Ти чого на підлозі розсівся? – запитала Ірина.

Ілля глянув на дружину.

– Ти мене бачиш?

– Бачу.

— А чому я не відбиваюсь у дзеркалі?

— Бо його там нема. Розбилося. Три дні тому. Одна рама тільки й залишилася. Я осколки зібрала і завісила. Рама гарна. Старовинна. Нині такі не роблять. Жаль викидати.

— А я подумав, що помер.

Ірина насупилась і суворо подивилася на чоловіка.

– Я не зрозуміла, – сказала вона. — Що ти подумав? Виходить, що ці три дні тебе не було вдома? То чи що?

– Я зараз все поясню, кохана, – сказав Ілля. — Це не те, про що ти думаєш.

Ілля подався в пояснення, але Ірина нічого не хотіла слухати. Рішучим кроком вона попрямувала на кухню. За звуками, що долинали з кухні, Ілля зрозумів, що Ірина шукає щось важке. Можливо, що, як і минулого разу, вона повернеться зі сковорідкою.

«Іншим разом поясню, — подумав Ілля, вибігаючи з помешкання. — Нехай спершу трохи охолоне».

І тільки коли Ілля вибіг з під’їзду, до нього дійшло, що Ірини теж не було вдома всі ці три дні. Рішучим кроком Ілля повернувся до під’їзду. Але вже за хвилину вийшов назад.

«Ні,— подумав він. — На сьогодні вистачить із мене вражень. Завтра поговоримо. Але де ж вона була, цікаво знати? А з іншого боку, що тут цікавого. Я впевнений, що вона була у своєї мами. Де ще їй бути? Хоча ні. Обійдемося без припущень. Все й так ясно. Вона була у мами і на цьому розмову закінчено».

Коли Ілля придумав, де ці три дні була дружина, він серйозно задумався про те, де ж був він і що завтра скаже Ірині.

КІНЕЦЬ.