– Ігорю, я тобі кажу, якщо ти ще раз принесеш додому голубці своєї мами, я подам на розлучення! – стояла я посеред кухні з руками в боках, дивлячись на чоловіка, який винувато переминався з ноги на ногу.

– Кохана, ну вони ж їстівні… – почав він, але його голос потонув у моєму лютому погляді. – Ну гаразд, я сказав не думаючи.

Власне, голубці від Ігорової мами, пані Валентини, були їстівні. В тому сенсі, що після них можна було вижити. Але я вважала, що людська гідність вимагає їсти не просто їжу, а щось смачне. А моя свекруха готувала так, ніби перед нею стояла мета – випробувати шлунок на міцність.

Ця ситуація повторювалася постійно. Пані Валентина приходила в гості з каструлею їжі, підозріло всміхаючись. Кожен раз натякала, що я “ще навчусь, бо ж треба годувати чоловіка добре”. Ігор, як і всі чоловіки, вважав за краще уникати відкритого конфлікту, але цього разу я вирішила, що вистачить.

У мене був план.

Наступної суботи ми запросили пані Валентину на обід. Я була як ніколи люб’язною, приготувала все сама, накрила стіл, навіть поставила ту саму каструлю з голубцями, які принесла свекруха. Але окрім них на столі стояла ще одна страва – мої власні голубці.

З невеликим секретом.

Коли всі сіли за стіл, я усміхнулася і сказала:

– Пані Валентино, я стільки вчилася у вас! Ви ж знаєте, як важливо годувати чоловіка ситно і смачно. Тому я вирішила вдосконалити ваш рецепт.

Свекруха примружила очі.

– Ой, справді? І що ж ти там вдосконалила?

– О, зовсім трохи. Додала секретний інгредієнт. Ви ж знаєте, як важливо, щоб страва була не лише смачною, а й мала характер.

Пані Валентина підняла виделку, взяла шматочок голубця і відкусила.

Наступні кілька секунд вона сиділа мовчки. Потім її обличчя почервоніло, очі розширилися, а губи скривилися у невимовній гримасі.

– Що… Що це?! – прохрипіла вона, хапаючись за горло.

Ігор, який уже відкусив шматок, судорожно тягнувся до води, кашляючи.

Я мило посміхнулася.

– Це сучасна варіація класичного голубця. Трохи спецій. Ви ж казали, що моя їжа прісна…

Свекруха дивилася на мене так, ніби побачила живого дракона. Язик її явно не міг говорити, бо горів від тієї кількості гострого перцю, яку я туди поклала.

Ігор ще довго пив воду і здивовано поглядав то на матір, то на мене.

– Кохана, – нарешті зміг промовити він, – може, це… трохи перебір?

Я знизала плечима.

– Просто хотіла, щоб пані Валентина спробувала щось нове.

Того дня свекруха більше нічого не сказала про те, як важливо годувати чоловіка. Навіть голубців більше не приносила.

Але питання залишилося: це була просто справедлива відповідь, чи все ж занадто? Як ви вважаєте, де межа між жартом і надто “чорною” помстою? І чи треба взагалі змагатися з чужими кулінарними смаками, чи краще просто не звертати увагу?

Джерело