Двері відчинилися з тихим скрипом. Ігор завмер на порозі, стискаючи в руках сумку із подарунками. У передпокої пахло дитинством: сумішшю каші, дитячого крему, та чогось теплого, домашнього. Він почув тупіт маленьких ніжок і дзвінкий сміх.

– Тату! – пролунало одразу два голоси, і на нього, як ураган, налетіли дві маленькі грудочки.

Ігор опустився навколішки, обіймаючи близнюків. Як вони виросли! Усього пів року минуло… чи більше?.. А вони вже такі великі.

Ліза та Мишко, його діти, яких він мало не втратив.

– Ну, заходь, чого у дверях стояти? – пролунав суворий голос із кухні.

Ігор підвів голову. Мама. Вона стояла у дверях, у фартуху, з ополоником у руці. На обличчі – суміш втоми та полегшення.

– Мамо, – почав він, але Марія Степанівна махнула рукою.

– Не треба. Бачу, що повернувся. Діти раді, і добре. Іди мий руки, обід холоне.

Ігор слухняно пройшов у ванну, залишаючи за спиною сміх дітей, та тихий голос мами, яка щось розповідала їм.

Він дивився у дзеркало на своє відображення. Шість місяців. Пів року, які він провів далеко від дому, від дітей, від усього, що йому було не байдужим.

Ігор та Жанна одружилися відразу після інституту. Молоді, сповнені надій, вони мріяли про щасливе життя. Але реальність виявилася жорсткішою.

Жанна опинилася при надії, і це стало несподіванкою. А коли на світ з’явилися близнюки, їхнє життя перетворилося на хаос.

– Ти взагалі розумієш, що у нас двоє дітей? – кричала Жанна, тримаючи на руках Мишка, що плакав.

– Я не впораюся, Ігорю!

– Я працюю! – огризався він, знімаючи брудне взуття.

– Хто, на твою думку, оплачує всі ці твої пелюшки та каші?

– Ти навіть і трохи не можеш допомогти! – голос Жанни тремтів.

– Я не сплю вже тиждень, а ти приходиш і тільки ниєш, що втомився!

– А ти гадала, це буде легко? – Ігор кинув куртку на стілець. – Ми самі вирішили завести дітей, тож не ний!

Жанна замовкла. Вона дивилася на нього, і в її очах було щось, чого він раніше не помічав. Розчарування. Втома.

– Я більше не можу, – прошепотіла вона. – Я не хочу так жити.

Ігор не відповів. Він просто пішов у кімнату, зачинивши за собою двері.

На роботі справи йшли краще. Там на нього чекала Настя – нова колега, яка завжди посміхалася, жартувала, та слухала його. Вона була красива, доглянута, і в її очах він бачив захоплення, про яке давно забув.

– Ігорю, ти виглядаєш стомленим, – якось сказала вона, простягаючи йому філіжанку кави. – Може, розкажеш, що сталося?

Він почав говорити. Про дітей, про Жанну, про те, як він почувається зайвим у власному будинку. Настя слухала, кивала, і в її очах читалося розуміння.

– Ти заслуговуєш на більше, – сказала вона одного разу. – Ти сильний, розумний, а тебе вдома тільки пиляють. Хіба це життя?

Ігор замислився. Він став частіше затримуватись на роботі, а потім і зовсім припинив приходити додому ночувати. Настя була поруч, і з нею він почував себе потрібним.

– Ідеш? – Запитала Жанна, коли він зібрав речі. Її голос був спокійний, але в ньому відчувалася гіркота.

– Так, – відповів він, не дивлячись їй у вічі. – Я більше не можу так.

– А діти? – її голос здригнувся. – Ти просто кинеш їх?

– Їм краще буде без мене, – промимрив він. – Ти сама казала, що я лише заважаю.

Жанна мовчала. Вона дивилася на нього, і в її очах читався біль, але не здивування. Вона ніби знала, що це станеться.

– Ти пошкодуєш, – сказала вона тихо. – Коли ти зрозумієш, що втратив.

Ігор вийшов із дому, не оглядаючись. Він думав, що нарешті набуде свободи. Але свобода виявилася порожньою.

Мама дзвонила йому щодня.

– Ігорю, ти що, зовсім з глузду з’їхав? – Кричала вона в слухавку. – У тебе двоє дітей! Ти не можеш просто взяти, та піти!

– Мамо, ти не розумієш, – відповів він. – Мені там погано. Я не можу.

– А як дітям? – голос матері тремтів від гніву. – Ти гадаєш, їм легко? Вони маленькі, вони на тебе чекають!

– Вони впораються, – бурчав він. – У них є ти та Жанна.

– Жанна? – мама засміялася, але її сміх був гіркий. – Жанна вже не та. Вона зламалася, Ігорю. І якщо ти не повернешся, втратиш їх назавжди.

Та він не слухав. Він був упевнений, що робить правильний вибір. Доки не зрозумів, що Настя – це лише втеча від реальності.

А реальність була там, удома, де на нього чекали двоє маленьких дітей, які все ще вірили, що тато повернеться.

Ігор сидів на дивані, спостерігаючи, як Ліза та Мишко граються з іграшками на підлозі. Вони були такими живими, такими справжніми.

Він не міг повірити, що пів року їх не бачив. Але щось його напружувало. Щось змінилося.

– Тату, а мама прийде? – раптом спитав Мишко, не відриваючись від машинки.

Ігор завмер. Він глянув на Лізу, але та лише опустила очі й продовжила будувати вежу з кубиків.

– Мама… мабуть, вона зараз зайнята на роботі, – невпевнено відповів він. – Звісно, ​​вона скоро прийде.

– Ні, – тихо сказала Ліза, не підводячи голови. – Вона не прийде. Вона нас покинула.

Ігор відчув, як щось стислося в його грудях. Він підвівся і підійшов до дітей, опустившись навпочіпки.

– Що ви кажете? Хто це вам сказав?

– Бабуся, – відповів Мишко. – Вона сказала, що тепер мама живе з іншим дядьком.

Ігор не міг повірити своїм вухам. Він схопився і подався на кухню, де мама, Марія Степанівна, готувала вечерю.

– Мамо, що це за нісенітниця? – спитав він, намагаючись стримати голос. – Чому діти кажуть, що Жанна їх покинула? Де вона?

Марія Степанівна зітхнула і поставила каструлю на стіл. Вона подивилася на сина, і в її очах читалася втома.

– Сідай, сину. Поговоримо.

Він сів, відчуваючи, як тривога наростає всередині. Мама сіла навпроти, склавши руки на столі.

– Коли ти пішов, Жанна була в розпачі, – сказала вона. – Вона не знала, як упоратися з дітьми. Я допомагала, як могла. Ми жили на мою пенсію. Це було важко, але ми впоралися.

– Чому ти мені не сказала? – перервав він. – Я б допоміг!

– Допоміг? – мама різко глянула на нього. – Ти навіть не дзвонив, Ігорю! Ти хочеш сказати, що не знав, що дітям потрібно безліч всього? А це чималі гроші! Ти про них забув. Про всіх нас забув!

Він опустив очі, відчуваючи, як сором розливається по всьому тілу.

– Потім Жанна знайшла роботу, – продовжила мама. – Полегшало. Вона намагалася, Ігорю. Але ти знаєш, яка вона тендітна, ніжна. Вона була готова до такого. А потім… вона зустріла його.

– Кого? – спитав Ігор, хоч уже здогадувався.

– Чоловіка. Вони почали зустрічатись. Спочатку вона просто затримувалася на роботі, потім почала ночувати у нього. А потім… вона сказала, що діти їй заважають. Що вона не може так жити?

Ігор не міг повірити своїм вухам. Він дивився на маму, намагаючись знайти в її словах брехню, але бачив тільки гіркоту.

– Вона… кинула їх? – прошепотів він.

– Так, – відповіла мама. – Вона пішла. Спочатку дзвонила, питала, як вони. Потім дзвінки стали рідшими. А тепер… вона зовсім зникла.

Ігор підвівся і почав ходити по кухні, стискаючи кулаки. Він не міг повірити, що Жанна, мати його дітей, могла так вчинити.

Але що більше він думав, то ясніше розумів: він зробив те саме. Він покинув їх. Пішов до Насті, залишивши Жанну одну із двома малюками. Він був не кращим за неї.

– Чому ти мені не сказала? – знову спитав він, зупиняючись перед мамою.

– А що б це змінило? – вона глянула на нього з гіркотою. – Ти б повернувся? Чи просто відчув би себе винним?

Ігор не знайшов, що відповісти. Він сів, опустивши голову на руки. У голові крутилися думки, одна страшніша за іншу.

Він уявляв, як Жанна намагалася впоратися, як вона зламалася. І як він, замість того, щоб допомогти, просто пішов.

– Я був недолугим, – прошепотів він.

– Так, – погодилася мама. – Але ж тепер ти тут. І діти тобі раді.

– А Жанна? – спитав він, підводячи голову. – Вона… невже зовсім не приходить?

– Ні, – відповіла мама. – Вона зателефонувала минулого місяця, спитала, як вони. Я сказала, що з ними все гаразд. Вона більше не наполягала.

Ігор заплющив очі. Він відчував, як гнів та біль борються всередині нього. Гнів на Жанну, на себе, на весь цей світ.

Але найбільше він сердився на себе. Тому що він був таким самим, як вона. Він покинув своїх дітей!

– Що мені тепер робити? – спитав він, дивлячись на маму.

– Почни з того, що будь поруч, – відповіла вона. – Вони на тебе чекали, Ігорю. Вони все ще вірять, що ти їхній тато.

Він кивнув, відчуваючи, як сльози підступають до очей. Потім підвівся і пішов у кімнату, де Ліза та Мишко все ще грали. Вони підняли на нього очі, і у їхніх поглядах читалася надія.

– Тату, а ти залишишся? – Запитала Ліза.

– Так, – відповів він, опускаючись на підлогу поряд з ними. – Я залишусь. Назавжди.

Він обійняв їх, відчуваючи, як щось тепле та світле наповнює його зсередини. Він повернувся. І тепер він мав довести, що гідний бути їхнім батьком.

– Тату, а ти пограєш із нами? – Мишко смикав його за рукав.

– Звісно, ​​- усміхнувся Ігор. – У що хочете?

– У динозаврів! – закричали вони хором.

Ігор сів на підлогу, оточений іграшками. Він дивився на своїх дітей, на їхні щасливі обличчя, і раптом зрозумів, що це найважливіше, що у нього є. Він повернувся. Повернувся вчасно.

– Тату, а ти любиш нас? – Запитала Ліза, обіймаючи його за шию.

– Дуже, – відповів він, відчуваючи, як грудка підступає до горла. – Я дуже люблю вас.

Ігор глянув на маму. Вона виглядала стомленою, але в її очах горіла та ж сила, що й завжди.

– Дякую, мамо. За все.

– Нема за що, – вона посміхнулася. – Ти мій син. А ці діти – мої онуки. Ми впораємося!

– Я більше не підведу, – пообіцяв він.

– Знаю, – кивнула мама.

– Тату, а ти залишишся з нами назавжди? – Запитала Ліза, засинаючи у нього на руках.

– Назавжди, – прошепотів він, цілуючи її в верхівку. – Я більше нікуди не піду.

Ігор сидів у темряві, слухаючи рівне дихання своїх дітей. Він знав, що попереду буде нелегко. Але він був готовий. Тому, що це його родина. Його діти. Його життя. А своя ноша не важка…

Мамочки, які виховують близнюків – честь вам і хвала! Можливо ви зрозумієте цю горе-матір, та знайдете якісь слова для виправдання?

Що думаєте з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях.

КІНЕЦЬ.