Аня одна виховувала сина, виріс він, поїхав у місто вчитися та там і залишився. Спершу часто приїжджав, потім приїжджав рідше, зате дзвонив часто, а останніми роками й дзвонити перестав.

А якщо мама йому зателефонує, то Ігор завжди зайнятий, завжди обіцяється сам передзвонити, але не дзвонить. От і позавчора обіцяв передзвонити, а сам… — Алло. — Ігоре, це Марина Петрівна. Сусідка твоєї мами. — Ну, я ж обіцяв їй передзвонити. — Її на швидкій до ліkарні відвезли.

— Що? Куди? – підвівся Ігор. — До районної… Ігор гнав свою машину на шаленій швидкості. Залишивши машину біля входу, влетів у будівлю. — Франчук Ганна Ігнатівна тут? — Не кричіть! Є така, вночі привезли. – Як до неї пройти? — До неї не можна. Дочекайтеся ліkаря.

В очікуванні ліkаря Ігор згадував: як мама все зробила, щоб він зміг поїхати вчитися в місто, як він обіцяв привезти до неї онуків і не дотримався обіцянки, скільки разів обіцяв передзвонити і все забував це робити. Скільки порожніх обіцянок, і жодної стриманої.

— Ви син Ганни Франчук? — запитав ліkар. — Так, — Ігор підвівся. – Стан стабільний, але поки що до неї не можна… – лікар говорив ще щось, але Ігор у цих медичних термінах нічого не зрозумів. Натомість зрозумів інше. Життю матері нічого не загрожує.

— Дочекайся мене, мамо! Молю, дочекайся! — шепотів Ігор, повертаючись до міста… За тиждень Аню виписали. У фойє її зустрічав син. — Ви бач, мене, мамо, — син обійняв маму, а та, як колись у дитинстві, розпатлала йому волосся. — Мамо, ти переїжджаєш до мене. Я тебе більше одну не залишу…

Оксана спершу була незадоволена рішенням чоловіка, але побачивши погляд Ігоря, не посміла заперечити, а потім, побачивши, як ніжно дбає бабуся про онуків, зовсім розтанула і зараз рада, що свекруха живе з ними.

КІНЕЦЬ.