Віктор Андрійович зник у вівторок. Чоловік п’ятдесяти років, за день до цього взяв свій дипломат, поцілував дружину і вирушив до іншого міста на конференцію. Дружина вирішила зателефонувати йому, у день його повернення, але телефон Віктора виявився недоступним.

Олена Михайлівна, не знаходила собі місця, тому набрала номер університету, де її чоловік досі викладав студентам вищу математику. Виявилося, що Віктора Андрійовича не відправляли на жодну конференцію, він просто взяв відгули за власний рахунок. Олена чекала на нього весь вечір, але у призначений час він так і не повернувся додому.

Повнуватий чоловік, з невеликою залисиною на голові, акуратною борідкою та блакитними очима, ніколи не запізнювався і не відключав мобільний. Тому, коли годинник відрахував від призначеного часу його повернення дві години, Олена Михайлівна почала обдзвонювати лікарні. А коли годинник показував пів на дванадцяту і за вікном стало темно, жінка, обливаючись сльозами, набрала номер сина.

– Ігоре, тато зник, – плакала вона.

– В якому сенсі? – Не зрозумів син.

– Мав приїхати сьогодні вранці з конференції, але його немає… В університеті мені сказали, що він взяв відгул…

– Може, ти щось наплутала і тато взагалі нікуди не їхав? – припустив Ігор схвильованим голосом.

– Ні! – заридала мама. – З ним щось трапилось. Я обдзвонила лікарні та всіх його друзів, але його ніде немає.

– Без паніки! – Вигукнув Ігор. – Я зараз же приїду! Чекай мене і нікуди не ходи, будь ласка.

Поклавши телефон на тумбочку біля дивана, Олена Михайлівна з сумом подивилась у вікно. На вулиці була непроглядна темрява, дув холодний осінній вітер і у світлі ліхтаря було видно, як сухе опале листя тулиться в останньому вальсі.

Олена перевела погляд на їхню сімейну фотографію. У жовтій рамочці, що висіла на самому видному місці, було зображено щасливу сімейну пару: жінка сорока п’яти років та її чоловік.

– Наша річниця… двадцять п’ять років разом,- пробурмотіла Олена.- Яка ж я тоді була щаслива… А Віктор, він просто сяяв від щастя. Що мені тепер робити?

***

Олена Михайлівна згадала, як вони познайомились. Їй тоді тільки виповнилося дев’ятнадцять, а він був старший за неї на два роки. Красива і скромна, рудоволоса дівчина навчалася на бібліотекаря. А Віктор був її протилежністю: активіст, непосида, та й до того ж студент Математичного факультету, що подає надії. Що він лише в ній знайшов?

Розмови та прогулянки при місяці швидко змінилися на спокійні вечори у затишному сімейному гніздечку. Він запропонував Даші руку і серце, і через рік у їхній родині з’явився синок — Ігор. Ще за два — донька, Катя.

Звичайно траплялися і сварки, і непорозуміння, але мудра та добра дружина завжди йшла на поступки, надто владному чоловікові. Олена завжди вважала, що вдало вийшла заміж.

З роздумів Олену Михайлівну вивів дзвінок у двері. Жінка швидко кинулася в коридор, і навіть не подивившись у вічко, відкрила всі замки. На сходовій клітці стояв Ігор, а поруч із ним — Катя. Побачивши дітей, мати не могла більше стримувати переживання і кинулася дочці на шию.

Через півгодини, коли Олена сяк-так розповіла їм про те, що сталося, в кімнаті запанувала тиша.

– Потрібно дзвонити в поліцію, – безапеляційно заявила Катя, яка була дуже схожа на батька.

– Ти думаєш він… – почала говорити мати, але запнулася на півслові.

– Треба, щоб його почали шукати! Я впевнена, що всьому є логічне пояснення, але підстрахуватися не завадило б, – пояснила Катя і поглянула на брата.

Ігор кивнув головою, взяв телефон і попрямував на кухню, щоб зробити дзвінок.

– Мамо, – тихо промовила Катя. – А ви не сварилися? Може він… образився…

– Ні! – вигукнула Олена Михайлівна. – Вона трохи помовчала, а потім додала: – Хоча, знаєш, з ним щось відбувалося в останній місяць. Він став сам не свій. Поводився холодно…

– Можливо він занедужав?

– Зі здоров’ям все було в порядку, – кивнула жінка. – А ось поведінка… Наче я чимось завинила перед ним, – з образою сказала вона і подивилася на дочку сумними очима.

Катя хотіла було щось відповісти, але в цей момент у кімнату зайшов Ігор.

– Сказали взяти з собою фотографію та йти у відділення, – схвильовано сказав він, прибираючи мобільник у кишеню джинсів. – Збирайтеся.

***

Наступного ранку Олена Михайлівна прокинулася дуже рано. Вона не могла спати вночі і подрімала лише годину, вже під ранок. Як тільки жінка відкрила опухлі від сліз очі, то одразу подивилася на подушку, що пустувала, поряд з собою. Їй так хотілося вірити, що вчорашня подія була лише поганим сном… Обійшовши всю квартиру Олена засмутилася – чоловік так і не повернувся.

“Ми шукатимемо його…” – луною розносилися слова слідчого в її голові.

Сумна, вона опустилася на шкіряне крісло в кабінеті чоловіка і провела долонею по дубовій стільниці. У розпачі вона почала відкривати всі ящики, намагаючись знайти хоч щось, що могло б пролити світло на зникнення Віктора. Але, не знайшовши нічого, кинула погляд на кошик для паперів…

– Що б Віктор сказав, якби знав, що я копатимуся в його сміттєвому кошику? – бурмотіла Олена, перериваючи папери.

На самому дні кошика вона знайшла порваний на чотири частини листок. Це був лист. Олена Михайлівна розрівняла зім’ятий папір на столі та поєднавши частини, почала читати. Вже після першого рядка їй стало недобре, в очах потемніло, до горла підступила нудота.

“Коханий мій Вікторе! Як же добре, що ми скоро будемо разом. Коли я тільки зустріла тебе вперше в інституті, я не могла перестати думати про тебе. А потім, коли ми почали працювати пліч-о-пліч, твоя недосвідчена аспірантка закохалася в тебе по вуха. Я така рада, що скоро ми будемо разом…”

У самому низу злощасного листа акуратним почерком було виведено: “Твоя Сніжана».

Олена Михайлівна відсахнулася. Їй здалося, що земля пішла з-під ніг і стало нічим дихати. Хапаючи ротом повітря, вона підскочила до вікна і відчинила вікно навстіж. У кабінет тут же увірвалося прохолодне повітря із запахом осіннього листя.

– Значить, він завів коханку, – не своїм голосом промовила жінка. – Сніжану… це ж його нова аспірантка! Вона працює з ним на кафедрі вже два місяці, – Олена приклала пальці до губ. – Невже він з нею… немислимо…

***

Перед дверима з номером двадцять стояла бліда руда жінка. Її обличчя, викреслене дрібними ледь помітними зморшками, було сумним, а очі, що випромінювали світло і тепло, погасли. Вона важко зітхнула і тремтячою рукою потяглася до дзвінка.

– Хто? – спитав з-за дверей молоденький дзвінкий голосок.

– Олена Мартинюк.

Повисла тиша, а потім зазвучали замки і на порозі з’явилася висока блондинка. На ній був легкий блакитний халат, настільки короткий і маленький, що пишні груди готові були вивалитися в будь-яку секунду, а довгі неприкриті ноги, здавалося, росли від вух.

– Здрастуйте, – заїкаючись, привіталася дівчина. – Не чекала… – почала вона говорити, але Олена жестом зупинила її:

– Не треба цих вічливостей! Де Віктор?

Блондинка заплескала довгими чорними віями.

– В якому сенсі?

Олена Михайлівна важко зітхнула і, відштовхнувши убік юну особу, зайшла до квартири, а потім, не знімаючи взуття, вирушила до кімнати. Однушка була настільки крихітною, що жінка одразу потрапила до кімнати. Там, на розправленому дивані, на червоній постільній білизні, лежав Віктор Андрійович.

Побачивши дружину, чоловік ледь не до підборіддя накрився ковдрою і на всі очі витріщився на неї.

– Що я там не бачила? – сухо спитала Олена.

– Олена? Як ти… – запинаючись, промовив Віктор і замовк.

– Дуже просто. Значить, ми шукаємо тебе, а ти, ніжишся в обіймах Сніжани? – закричала Олена Михайлівна, тицьнувши пальців у дівчину, що стояла біля дверей кімнати.

Чоловік мовчав.

– Чому? Дай мені відповідь, будь ласка! – тихо промовила жінка. – Ми ж були з тобою щасливі, виростили двох дітей… Навіщо ти так зі мною? – На очах блиснули сльози, але вона трималася, не сміючи розплакатися.

– Сніжано, почекай на кухні, – звернувся до дівчини Віктор.

Блондинка ображено надула губи і вийшла.

– Ми не були щасливі! – випалив чоловік.

-Як? – Тільки й змогла сказати Олена.

– Ти була щаслива! А мені не потрібний був цей домашній затишок, не потрібні ці недільні поїздки на дачу та відпочинок у сімейному санаторії теж не потрібний! Це не життя! – жестикулював Віктор. – Я хочу бути безумцем, яким був завжди. Мені не потрібна стара дружина. Я хочу любити!

Олена тихо сіла на крісло, що стояло позаду. Вона дивилася на чоловіка з жахом у очах.

– Тобто всі ці роки ти був нещасним? А тепер, коли ти з двадцятичотирилітньою аспіранткою то став щасливим? Вона ж ровесниця нашій дочці!

– Яка різниця? – роздратовано промовив чоловік, накидаючи на своє тлусте тіло махровий халат. – Я кохаю її. А пішов тому, що не міг більше жити в цій нескінченній брехні.

– Ми думали, що тебе вже не стало… – розгублено пробурмотіла дружина.

– Ох, не говори дурниць! Я втомився від цього життя і вирішив піти від тебе. Хотів зателефонувати сьогодні і пояснити, але не встиг…

– Я хочу розлучення. За речами заїду ввечері, – він сердито подивився на колись молоду і привабливу дружину, і з усмішкою відзначив, що вона дуже постаріла. – А тепер, йди.

Олена встала і мовчки вийшла із квартири. Вона не обернулася, коли Сніжана намагалася просити пробачення, не обернулася. Покинута дружина просто йшла містом, сама не знаючи куди. Надвечір, вона втомлена і змерзла повернулася додому, де на неї чекали схвильовані діти.

Минуло два роки. Олена Михайлівна дуже щаслива: у її житті є Ігор та Катя, а ще двоє чудових онуків близнюків, яких народила дружина Ігора. Жінка в’яже для хлопців красиві шкарпетки та костюми, як і раніше працює у бібліотеці, а у вихідні їздить на дачу. Вона знає, що Віктор, її колишній чоловік, тепер один: Сніжана знайшла собі забезпеченого чоловіка, молодшого, вже через півроку. Він намагався повернутися до Олени, але жінка його прогнала.

– Мені не потрібна людина, яка зі мною нещаслива. Крім того, я не вважаю себе старою, тому вибач, – сказала колишньому чоловікові Олена, перш ніж зачинити перед його носом двері.