Оксана та Ігор жили в місті на орендованій квартирі. Ось вже сім років минуло після весілля. Два сини. Думали вже квартиру в іпотеку взяти, але тягнуло їх у село. Обидва виросли у сільській місцевості, та й часто їздили до батьків. То до тих, то до інших. Живуть батьки у різних сторонах від міста. Кому з них допомагати питанням не виникає – по черзі. Та й не одні вони у батьків. Оксана має брата з сестрою, Ігор має дві сестри. Так вийшло, що вони обоє у сім’ях молодші.

Тільки влітку проводити відпустку у величезній компанії родичів Оксані стало набридати. Та й Ігор теж не в захваті. Брат та сестра Оксани привозять своїх дітей на літо до батьків, а самі працюють. За всіма дітьми стежить бабуся. А за великим рахунком, це Оксана, у неї відпустка завжди влітку, педагог. А раніше взагалі в декреті була. Город, приготування, прання, прибирання, все на ній, тому що бабуся вже все не встигає, та й важко їй вже.

Сказати “ні” теж не могла, будинок не Оксани, вона не господиня.

Проводити відпустку у батьків Ігора також не вихід. Там дві його сестри теж привозять дітей та залишають. Вони тим часом відпочивають на морі, а потім працюють. Щоб допомогти своїм батькам у них навіть на думку не спадає.

– Що ж тут робити? Все саме росте, за дітьми дивитися не треба. Це ж село. Нехай гуляють.

Оксана з Ігорем начебто й хочуть відпочити в тиші без племінників, але ніколи не виходить. Родичі завжди уточнюють, коли мають відпустку. Ніхто із родичів відпустку у селі проводити не хоче. Так, якщо тільки іноді приїхати та шашликів поїсти.

Якось Ігор зі своїми сестрами заговорив про ремонт батьківського дому.

– Тобі треба, ти й ремонтуй. Нам цей будинок не потрібний.

– Але тут батьки живуть. Взимку вже холодно.

– Ремонтуй.

– Ну добре. Я все зроблю сам.

Цілий рік гроші збирали. Лише батьки не дочекалися. В першим пішов батько Ігора, а потім і матір. Будинок осиротів, як і вони. А сестри надумали будинок продати.

– Викуповуй наші частки. Нам будинок не потрібний, а відпочивати ми й так до тебе приїдемо. Дім то все ж таки батьківський.

Оксана з Ігором довго думали. Будинок наче й шкода, але він старий. Ремонт потрібний великий. Та й майбутнє з такими гостями їх не дуже тішило. По суті, їм пропонували замінити собою батьків.Стати безкоштовними няньками для їхніх дітей.

– Якщо вам будинок потрібний, то самі у мене частку викупайте. Я буду будувати свій.

– Чим ви молодь завжди думаєте? Є готовий будинок. А ви – будувати.

З боку Оксани родичі теж не схвалили їхньої ідеї.

– Хто ж батькам допомагатиме? Краще просто продали б.

– Ви й будете. Я не одна дитина.

Будинок батьків Ігоря продали. Вкладати гроші в будинок, де всі відпочиватимуть було безглуздо. Під дачу він ще годився б, але утримувати його ніхто не хотів.

Ігор з Оксаною обирали місце, щоб їм було зручно. Річка, ліс, школа, робота, щоби все було поруч. Знайшлася така ділянка і розпочалося будівництво. Плани трохи змінювалися у процесі роботи. До будинку додалося будівництво гаража для майбутньої машини, а також сарай. Сарай був побудований практично насамперед. Там вже жили кролики та курочки. Сім’я проводила на дільниці практично весь вільний час. А коли у хаті зробили опалення, вони переїхали. На місці зручніше все робити. Одразу влаштувалися працювати. Справи пішли швидше. Хоч і втомлювалися, але все для себе.

Батьків Оксана не забувала. Приїжджали з Ігором, їхнє село за 40 км. Тільки її брат із сестрою були незадоволені. Діти виявилися не прилаштовані. Бабуся за ними не встигала, та вони й не дуже слухалися, бігали на річку. А дід уже нездужав і не виходив із двору. Бабуся нарешті сказала дітям – “ні”.

– Приїжджайте та дивітся за ними самі.

Настало довгоочікуване всім новосілля. Оксана переживала, що після цього рідня скине своїх дітей їм на все літо. Так би воно й вийшло, але Ігор узяв усе до рук. Родичі зібралися. Захоплювалися завзятістю молодших у їх сім’ї. Будинок збудували, господарство та все інше. Співали дифирамби.

– Ну, тепер є, де нашим дітям відпочити. Добре у вас. Яйця, молоко, овочі. Все своє, все свіже. На все літо ми дітей до вас. Ми хоч грошей підзбираємо на море. Бо з ними одні витрати.

– І ми.

– І ми. – всі раділи.

Ігор та Оксана слухали та дивувалися. Усі хочуть своїх дітей до села до них відправити, а у дітей ніхто й не питає. Може, вони хочуть на море з батьками? Може у них друзі у місті? Діти дорослішають. Усі хочуть на дітях заощадити.

– Стоп! Про яку економію ви говорите? Годувати дітей, хто буде? Молоко, яйця, м’ясо добре. А найголовніше: дивитися хто за ними буде?

– Так у Оксани влітку відпустка, вона ж вчителька. Ось і хай дітьми займається.

– Відпустка не все літо. Вона влітку працює у шкільному таборі. А у відпустці ми й самі відпочиватимемо.

– Нуууу…

– Що, ну. Приїжджайте разом із дітьми та відпочивайте. Самі слідкуйте за ними та готуйте для них. А це та ще проблема. Усі у вас до різного привчені. І ще! По господарству допомагатимете, якщо вже приїдете. Грядки, курочки, кролики. Поливати город щодня. Води багато треба. Робота знайдеться. Ну а потім і на море можна.

– Що ти таке кажеш? Це ж через вас, наші діти відпочинок у бабусь втратили. Хто вирішив будувати будинок? Жили б спокійно, до села їздили б зі своїми дітьми. Та й наші б під наглядом були. А тепер ще й умови ставите.

– Ми вам не бабусі. До того ж у ваших чоловіків, сестрички, є батьки. До них можна звернутись. А в гості ми на вас завжди чекаємо.

Усі образилися. Вони розраховували дітей своїх одразу залишити, навіть із речами приїхали. Але не вийшло. Молодша родина категорично відмовила. Доведеться дітей у табір відправляти або з собою на море.