Телефон Ігоря дзвенів голосно й вимогливо, доки він не відповів.

Дзвонив його двоюрідний брат із села.

– Привіт, Захаре, привіт! – сказав Ігор. – Нормально все, а у вас як справи? Ну й добре. А коли в суботу?

Добре, я передам Любі! Звісно приїдемо, куди ж ми подінемося?!

Дружина Ігоря Люба зайшла в кімнату.

– Як недоречно цей їхній ювілей, – сказала вона. – Знайшли час відзначати та ще й у селі.

До Люби долинули уривки фраз незадоволеного чоловіка.

Вона зрозуміла, що брат чоловіка запрошував їх на двадцятип’ятирічний ювілей спільного життя, або, як кажуть, на срібне весілля.

А Ігор з Любою, до того всього вирішили розлучатися.

Останнім часом надто багато у них розбіжностей, з’явилося відчуження й віддалення один від одного.

А два дні тому вирішили розлучатися. Любі не хотілося їхати на це срібне весілля – не той настрій…

– Може, Ігорю ти сам поїдеш на цей ювілей, все-таки ти ж його рідний брат. Правда, мені дуже хочеться зустрітися з Тетяною, – сказала вона про дружину Захара. – Все-таки ми завжди дружили і їздили один до одного в гості…

А як приїхати до них на ювілей і заявити, що ми розлучаємося?

…В село з міста автобусом їхати треба чотири години, а машина їхня старенька стояла у гаражі вже третій місяць.

Раніше на машині вони часто їздили в село до Захара, де народився й виріс Ігор.

А тепер їхня машина не на ходу, Люба не знала, чи ремонтувати її треба і гроші вкладати, чи купувати нову.
Тепер вона нічого не знала – передбачуване розлучення змінило всі плани їхнього життя…

Ігор теж думав по-своєму:

– Навряд чи Любця поїде, швидше за все відмовиться. А одному їхати… Тоді доведеться розповісти Захару з Тетяною, що вирішили розлучитися. Ахати будуть і охати, розпитувати. Та й чи потрібна ця новина їм у такий день? У них свято – срібне весілля, а тут я зі своїм розлученням. Погано це…

Побачивши, що жінка зайшла в кімнату, Ігор сказав:

– Захар дзвонив, давай з’їздимо, чи що? Розповідати їм не станемо про наші стосунки. З’їздимо, тоді й розлученням займемося?

Люба кивнула:

– Гаразд, адже у них свято, давай з’їздимо, що вже там…

Автобус зупинився і водій оголосив:

– Все виходимо, далі автобус не їде!

– Як це не їде?! – обурився Ігор. – До села ще п’ять кілометрів!

– Там дорога погана, тим паче дощі тільки скінчилися, не проїду я автобусом. Застрягну, хто мене витягуватиме? Шукайте попутку, або пішки, – сказав твердо водій автобуса.

Ігор із Любою вийшли з автобуса – у нього сумка в руках. Крокувати п’ять кілометрів не входило в їхні плани.

– Ну що робити будемо, чекати на попутку, чи пішки? – запитав він дружину.

– Попутку чекати можна й до ранку, доведеться йти пішки, – сказала Люба.

Сварячись на водія автобуса, на чому світ стоїть, Ігор ішов попереду, а дружина за ним по узбіччі дороги. Дорога й справді була погана, посередині величезні калюжі, але узбіччям можна йти.

– Дивно, Любця мовчить і навіть не обурюється, – думав Ігор. – Вдома так уже б уся знемагала б. А тут мовчить, збирає в собі свій негатив, а потім, як виплесне! Напевно, посеред дороги й скаже мені все…

Але вони пройшли вже половину дороги, попереду показався дубовий гай, через який треба пройти, а там уже й до села недалеко.

Ігор усе чекав, коли дружина почне сваритися. А вона йшла слідом, не відставала й мовчала.

Зупинившись, Ігор поставив сумку на землю, й спитав:

– Втомилася? – він трохи відчував провину, що запропонував їй цю поїздку.

– Трохи є, може відпочити на тій колоді, – показала вона на дерево, яке лежало на землі.

Вони присіли, озирнулися. Краса, година ще не пізня, наближається вечір, пташки ще співають, метелики літають, дерева шумлять, коники скрекочуть.

Люба згадала, як їхали майже двадцять років тому до Ігоря в село, де вже були накриті столи й гості чекали на молодят.

– Як усе змінилося за двадцять років, лісок розрісся, дуби стали високі й шикарні, – сказала Люба.

– Та-ак, час швидко летить, все змінюється, – підтакнув їй чоловік. – А пам’ятаєш, як у нас того дня колесо мало не відвалилося на машині. Ти у весільній сукні на підборах, я в костюмі й начищених туфлях, так само йшли узбіччям до села. Поки Захар міняв колесо. А ми чомусь не захотіли чекати і вирушили пішки. Щоправда, не довго йшли, але все-таки ти намозолила трохи ногу.

– Ага, пам’ятаю, нога ж моя була, – розсміялася Люба. – Добре, що Захар швидко полагодив машину, от молодість! Зараз би не пішли, стояли б і чекали…

Ще трохи відпочивши, вони знову вирушили в дорогу.

Ішли мовчки, кожен думав про своє. Ігор згадував, як вони в шкільні роки ходили з хлопцями в походи, а Люба не ходила, вона міська і ніколи не ночувала в лісі.

Люба йшла втомлена, теж думала про своє:

– Поки син служить, ми розлучимося. Йому, звісно, це не сподобається, ну а що робити? Вирішено вже в нас все…

Дорога вивела їх з гаю, і вони побачили село, що розкинулося в низині.

– Краса яка! Влітку взагалі дуже гарно – яскраві фарби, тепло, сонце, – промовила Люба.

– Так, у нас завжди гарно тут і влітку, і навесні, і восени, і навіть узимку. Ми ж із тобою у різний час приїжджали. Ох, машина зламалася, шкода, бо вже давно б були на місці, – відповів чоловік.

Вони відкрили хвіртку, зайшли на подвірʼя й побачили Захара, який вже розставляв столи. Він кинувся до них, обійняв.

– А ви пішки, чи що?! – ахнув чоловік. – Де машина? А ти чого по телефону не сказав, я зустрів би вас. Це правда, дорога погана зовсім, але я б по окружній.

– Так ми не знали, що автобус не поїде далі, от і довелося плентатися пішки. Ну гаразд, зате свіжим повітрям подихали, й красою помилувалися.

– Любочко! – Тетяна обійняла свою швагрову, показуючи непідробну радість. – Як чудово, що ви приїхали, давненько не бачилися. А у нас ось завтра ювілей, срібне весілля. Час пролетів, як одна мить, не встигли й озирнутися.

Захар з Ігорем теж просиділи за розмови, а потім переодягнувшись, усі сіли вечеряти. Довго були на подвірʼї, розмовляли, сміялися, потім розійшлися по кімнатах. Ігорю з Любою постелили у маленькій кімнаті, на новому дивані.

– Глянь, купили нещодавно новий, – показувала на розкладений і застелений диван Тетяна. – Ось такий тепер у нас тут. Ну гаразд, добраніч вам.

Люба роздяглася і влаштувалася біля самої стіни, залишивши більшу частину дивана чоловікові. Вони вже вдома й не ночували разом, а чоловік подивився на диван і ліг з краєчку.

– Люба, що ти там притиснулася до стіни, лягай нормально, вистачить місця обом. Ноги мабуть гудуть з незвички, пройшли п’ять кілометрів.

– Не те слово, як гудуть, – відповіла дружина.

Ігор раптом стягнув ковдру з її ніг і почав розминати ступні.

– Та гаразд, облиш ти, Ігорю. Минеться, за ніч відійдуть! – сказала дружина.

– Мовчи вже, зараз розімну й одразу легше буде.

…На наступний день Ігор з Любою допомагали накривати столи у дворі, зустріли гостей. Полилася розмова, спочатку тиха, а потім все голосніша й голосніша.

А потім уже заграла музика, заспівали пісні, пішли в танець, все перейшло в бурхливі веселощі. Добре в селі, всі знають один одного, веселяться.

– Уявляєш Ігорю, двадцять п’ять років прожили ми з Тетяною, все у нас було, але хорошого більше. Іноді посваримося, образимося, але миримось. Довго не можемо ображатись, вона в мене добра! Та ти знаєш, у всіх, мабуть, так! – говорив веселий Захар своєму братові. – Уявляєш, чверть століття, як звучить голосно, чверть століття! А Тетянку свою я люблю, нікому не віддам, і ніхто, окрім неї, мені не потрібен!

– Захаре, та годі вже тобі, – прошепотіла дружина йому на вухо. – Ну що ти справді…

– А що, хай всі знають, яка в мене добра й хороша дружина, можна сказати найкраща на світі! – уже голосно хвалився Захар, а гості всі, як один підтримали і заплескали в долоні.

Ігор дивився на свою Любу, обидва вони спостерігали за щасливою парою.

Ну як тут сказати про те, що вони вирішили розлучитися, хіба можна зіпсувати такий момент?

Люба відчувала, що в повітрі прямо відчувається щастя, все просякнуто ним, воно огортає гостей і їхні душі…

Ігор поглядав на дружину зовсім іншими очима і тут у нього промайнула думка:

– А моя ж Любочка нічим не гірша за Тетяну! Ну бувають непорозуміння – це життя. І з чого раптом ми вирішили розлучитися?! Ні, мабуть, я не хочу втрачати свою дружину!

Він мимоволі обійняв Любу, що сиділа поруч, а та здивовано глянула йому в очі.

Вона побачила в його очах тепло, любов і ніжність, і ще щось незрозуміле… Але потім зрозуміла чоловіка, адже вона відчувала ті самі почуття.

Мабуть вони обидва відчули щастя тут на цьому святкуванні Захара й Тетяни…

– Мабуть, щастя і нас огорнуло, – радісно подумала Люба і посміхнулася ласкаво чоловікові, а той поцілував її в щічку…

…На наступний день були шашлики, знову довгі розмови, а Ігор уже не відпускав далеко від себе Любу, і якщо вона й відлучалася, то той шукав її очима.

Потім Захар відвіз їх на автобус…

…Вдома Ігор, як нічого й не було, спитав дружину:

– Люба, я ось думаю, що робити з машиною? Якщо ремонтувати, то грошей треба багато вкладати, може, нову купимо? Цю продати й додати, як ти вважаєш? Та й автобусом не хочеться їздити до Захара…

– Тобі видніше, якщо треба купити, давай купимо, ти більше розумієшся на своїх залізяках, – відповіла дружина.

– Ну тоді завтра зранку з’їздимо на авторинок, придивимося, прицінимо, все-таки нам з тобою разом їздити!

…Більше розмов про розлучення вони не мали, ніби розлучення розчинилося саме собою.

Вже й син повернувся, одружився. А Люба з Ігорем все так само щасливі…

КІНЕЦЬ.