Ігорю було під сорок. У цей день він, як завжди, взяв замовлення, на цей раз довелося поїхати на околицю міста. Виклик був з дуже красивого будинку. Поки Ігор чекав пасажира, він оглядав будівлю з легкою заздрістю.

Йому й самому хотілося б жити в такому будинку, але він працював всього-то таксистом. З хати вийшла приємна на вигляд бабуся з великою валізою. Чоловік допоміг жінці донести валізу до багажника машини. Жінка його тепло подякувала.

Коли вони рушили з місця, між ними зав’язалася приємна бесіда, в ході якої жінка зізналася, що їде в будинок для людей похилого віку доживати останні дні. У неї важка хво роба і жити залишилося недовго. Дізнавшись про це, Ігор дещо зніяковів. -А ми можемо поїхати через центр міста? — попросила жінка.

-Так, звичайно. В центрі були пробки, але Ігор все одно поїхав. Вони кілька годин колесили по місту, у жінки було бажання поглянути на всі будівлі, які були дорогі її сер цю.

Вони часто зупинялися, і старенька розповідала різні історії. Ігор уважно слухав кожне слово. До будинку для престарілих вони під’їхали, коли вже стемніло. Він допоміг жінці вивантажити речі. -Я вас сьогодні змучила, вибачте, — посміхнулася старенька, — Скільки я маю заплатити? -Ні, нічого не потрібно.

Жінка намагалася сунути йому велику купюру, але він не взяв. Повертався він додому в задумі. Життя так швидкоплиннє, а ми так часто його не цінуємо.

КІНЕЦЬ.