Пізнього вересневого вечора Ігор, гримнувши голосно дверима вискочив з дому, і з великою сумкою в руках поїхав на вокзал. Він вирішив купити квиток на найближчий рейс, і неважливо в який бік, просто поїхати з цього міста подалі, забути і почати життя з чистого аркуша.

Він не очікував зради від Марини, вважав її вірною, і збирався вже зробити пропозицію. Але, на жаль, виявилося, що в неї інші плани. Вона раптом вирішила перебратися до Максима, у якого крута машина, і сам він із себе весь крутий і стильний, не те, що Ігор.

Ігореві скоро сорок років, перший шлюб у нього був невдалим, прожили з дружиною всього нічого, півтора роки, добре хоч не було дитини. А взагалі він уже хоче дитину, вже давно настав час, а все ніяк не може зважитися на одруження. Не наважується, якось не зустрічається йому жінка, яка б народила йому дитину.

-Ось Марина була б хорошою матір’ю і дружиною, – так приблизно думав він, збираючись запропонувати їй руку і серце.

Але вчора він побачив, як Марину привіз до під’їзду Максим на своєму джипі, вона вийшла із квітами. Коли увійшла до квартири, Ігор вже зустрічав її у коридорі:

-Привіт. З комфортом доставили тебе додому, із квітами. І що то за свято? З якого приводу квіти? – єхидно запитав Ігор.

Вони з Мариною разом жили близько року, а знайомі були давно. Раніше були сусідами, жили в одному будинку, навчалися в одній школі, тільки Марина була на п’ять років молодшою за Ігоря, тому в школі він і не звертав на неї уваги. Це потім вона розповіла, що його вона добре пам’ятає, бо він завжди був активним у школі.

Зустрілися вони випадково на міському заході у парку. Розговорилися, виявилася, що Марина заміжня не була, якось не вдалося, а Ігор давним-давно розлучений. Зустрічалися вони місяці чотири, а потім вирішили з’їхатися. Ігор переїхав до Марини у квартиру, бо вона мала простору і не дуже далеко від її роботи. А в нього звичайна двокімнатна в старому будинку, що залишилася у спадок від бабусі.

Все було добре, ніби нічого не віщувало нічого поганого, але з’явився на роботі у Марини новий начальник Максим. Через кілька днів там, де працювала Марина всі вже знали, що їхній новий начальник розлучений, гарний, і не проходить байдуже повз симпатичних жінок.

І першою з них, на кого він звернув пильну увагу, була Марина. Вона гарна, струнка, симпатична і незаміжня. Ну живе там з кимось, але головне, що незаміжня.

Максим із тих чоловіків, які знають собі ціну, і розуміють, що жодна жінка не встоїть перед їхньою чарівністю. Марина опиралася, їй не хотілося втрачати Ігоря, спокійного, дбайливого. Але Максим наполегливо залицявся, пропонував підвезти, в обід запрошував на чашку кави. Тривало це вже місяць, Марина стійко переносила залицяння начальника.

Ігореві нічого не розповідала, розуміла, що йому не сподобається, чи ще гірше, він піде з’ясовувати стосунки з її начальником, а гірше може бути тільки їй. Але її колега Катя вирішила, Ігор має знати, що його Марина крутить роман із начальником. Вірніше поки не крутить, але фліртує, а може і… Але це були її здогадки. Якраз дні через три до побаченого, Катя просвітила Ігоря в цьому питанні. Тому він так і сприйняв важко, коли побачив, як Марина вийшла з Максимової машини з квітами.

-Ігорчику, ти не так все зрозумів. Квіти це просто так, Максим сказав, що квіти ні до чого не зобов’язують. А підвіз він мене просто дорогою. І все. Ти не думай, що між нами немає нічого і не буде. Навіщо мені це? – виправдовувалася Марина.

-Не знаю, навіщо тобі це. Але я думаю, не просто це все, він тобі подобається, з чого ти сіла до нього в машину, та ще й прийняла квіти, – нервово говорив Ігор, він був обурений.

Слово за слово – сварка, наговорили один одному багато образливого. Тому Ігор вирішив поїхати подалі.

Ігор, не надто думаючи, взяв квиток на найближчий рейс. Він влаштувався в якийсь готель, заснув швидко. Мабуть далася взнаки втома за останні дві доби.

Вирішив знайти роботу. Ігор серйозний мужик, і ніколи не буде гульбанити. Поки обживався, новий колектив, нове для нього місто, час минав. Ігор вирішив для себе зайнятися вивченням архітектури та музеїв, відволіктися від своїх переживань. Зрештою на Марині світло клином не зійшовся. Так приблизно думав він.

Через місяць йому зателефонувала Катя, колега Марини і повідомила;

-Ігоре, за тобою ще слід не остиг, а Марина вже живе з Максимом, правда про заміжжя мови немає, але вона переїхала до нього. А ти куди подівся, у місті тебе немає, я запитувала у тебе на роботі, сказали, що звільнився.

-Катю, а навіщо ти мені все це кажеш? І навіщо дзвониш? – питав Ігор.

-А що не можна? Просто ти мені подобаєшся, і я сподіваюся, може у нас щось вийде? Скажи, де ти, і я приїду до тебе.

-Катю, але ти мені не подобаєшся, не хочу я жодних стосунків. До побачення, – Ігор поклав телефон.

…Минуло два роки, Ігор уже обжився, винаймає квартиру, працює на великому підприємстві. Місто подобається, але з жінками не щастить. Щось не хочеться йому заводити стосунки. Запрошують його жінки жити до себе, але він стійко переносить усі запрошення.

За цей час Катя ще три рази дзвонила, але вже не наполягала на стосунках, так поговорять, як друзі і все. А вчора подзвонила і сказала:

-Ігоре, а ти знаєш, що Марина народила сина, йому вже другий рік, а Максим її залишив уже місяці три як. Заважає йому дитина, а ще каже, що дитина не її, а твоя. Усім на роботі каже, що у свідоцтві про народження дитини Марина поставила прочерк.

Ігор після розмови з Катею довго не міг заснути. Розбурхала вона йому душу, він звичайно не вірив, що син його, бо Марина нічого не говорила про це. Вона б сказала, адже знала, що Ігор хоче дітей.

Відпустка видалася у нього на кінець червня. Ігор вирішив поїхати до рідного міста. За два роки місто не змінилося. У квартирі у нього було запорошено, вирішив поприбирати, потім сходити в магазин щось купити поїсти.

Вийшов із дому, а ноги самі понесли на зупинку трамвая, він і не помітив, як опинився біля Марининого будинку. Біля під’їзду стояв довго, не наважувався увійти, але все ж таки піднявся на третій поверх, натиснув на кнопку дзвінка.

Відчинилися двері, Марина здивовано дивилася на Ігоря. Вона не змінилася, така ж струнка і симпатична.

-Привіт! Можна до тебе? Як ти поживаєш?

-Привіт, заходь, якщо вже прийшов. Нормально поживаю, вірніше живемо разом із сином.

З кімнати вийшов симпатичний хлопчик, з маленькою машинкою в руках. Ігор, побачивши хлопчика, застиг від здивування.

Він сів навпочіпки, а малюк підійшов до нього посміхаючись і простягаючи машинку.

Марина взяла сина на руки.

-Проходь, зараз чайник поставлю.

-А як звуть малюка?

-Ігорчик його звуть.

-Ти назвала сина Ігорем? – з неприхованим здивуванням запитав він.

І раптом він все зрозумів.

Ігор, уважно дивлячись на дитину, раптом відчув, що це його рідний син. Відчув усім серцем, кожною своєю клітиною.

-А що, Ігор Ігорович, звучить. Марина, це мій син, можеш навіть не відповідати, я відчуваю це мій син. Мені просто незрозуміло, чому ти мені нічого не сказала, що вагітна.

-Тоді я ще сама не знала. Відчула через тиждень після того, як ти пішов. Приховувати не буду, так Ігор твій син.

Приголомшений неймовірною новиною новоспечений батько взяв на руки сина. Як же приємно обнімати свою рідну дитину. Яке це незабутнє та трепетне почуття. Стало тихо. Ігор тримав малюка, притиснувши до себе, губами уткнувшись у його пухку щічку. Марина дивилася на них із сльозами в очах.

Першою заговорила вона:

-Ти надовго? І звідки ти? Де ти живеш увесь цей час?

-У іншому місті, поїхав першим рейсом, куди очі дивляться. Я тут залишуся, нікуди не поїду, – твердо промовив він, не питаючи Марину згодна та чи ні, наче це вже давно вирішене питання.

-Ось прямо тут і зараз у тебе!

Марина відповіла просто, буденно:

-Ну що ж залишайся. Їсти хочеш, у мене суп є, але вчорашній. Якраз розігрівала.

-Та хоч позавчорашній, я й справді хочу їсти. Тільки зараз зрозумів, що зголоднів.

Присівши до столу разом із сином, він переживав його відпускати з рук, а той сміявся.

-Як добре, вдома, – думав він.

Дивне почуття оволоділо ним, ніби він ніколи і нікуди не відлучався ні на мить. Підвівся разом із сином, обійняв Марину, так і стояли мовчки, доки не заплакав Ігорчик. Йому треба йти, займатися своїми справами.

Марина налила йому суп, нарізала хліба, ще дещо поставила на стіл. А Ігор повідомив:

-Завтра йдемо подавати заяву у ЗАГС, і невдовзі ми всі будемо під одним прізвищем, під моїм. А що робити? Від себе не втечеш.

Марина лагідно дивилася на нього, а в очах було щастя. Вона давно про це мріяла…

КІНЕЦЬ.