Ігор квапливо піднімався сходами на третій поверх знайомого будинку. Він не плекав ілюзій, але ноги самі несли його до дверей коханої.

Так, вона писала йому, коли він був на заробітках за кордоном, що їхнє листування більше не має сенсу, вона не чекатиме Ігоря, оскільки і не обіцяла йому нічого конкретного.

Але він ці два роки сподівався, що все такі Олена не знайде собі коханого за його відсутності… Останнє повідомлення було навіть різким і категоричним.

Вона писала, що їде і виходить заміж…

Але Ігор хотів переконатися, що Олена, яку він все ще кохав, все-таки тут і, можливо, її можна якось повернути…

Він подзвонив, постукав у двері, але ніхто не відкрив. Нарешті відкрилися двері сусідки, Ганни Петрівни. Бабуся уважно оглянула Ігоря і через пару секунд промовила:

– Ігорчику… Ти? Повернувся… Прийшов таки… Точно, як вона й казала…

– Хто казав?! Олена?! – Ігор кивнув до дверей Олени і схаменувся:

– Ой, здрастуйте, Ганно Петрівно.

Раніше Ганна Петрівна спілкувалася із молоддю. У пенсіонерки були слабі ноги, і Ігор з Оленою іноді приносили їй продукти з магазину за списком.

За це Ганна Петрівна запрошувала їх на чай і показувала свої старі фотографії у товстому альбомі.

– То що говорила Олена? Вона справді поїхала? – запитав Ігор.

– Так, вона справді поїхала. І просила передати тобі останній, прощальний лист… На той випадок, коли ти прийдеш. Стривай, зараз…

Ганна Петрівна швидко винесла невеликий конверт. На ньому знайомим почерком були написані ініціали: «І.І.».

– Ти заходь, сідай у кімнаті, прочитай. Може, напишеш відповідь. Бо вона ще збиралася повернутись за деякими речами. Але коли – невідомо.

– Дякую, – Ігор зайшов у кімнату і тремтячими руками розкрив конверт.

Лист був лише на кілька рядків, а наприкінці приписка – «більше її не турбувати». А також бажання знайти своє щастя…

Ігор швидко пробіг очима написане і застиг з листом у руках. Він був розгублений. Написати щось у відповідь, чи ні? Невже так просто можна забути два роки щирої дружби?

– То будеш писати відповідь? – спитала Ганна Петрівна.

Ігор кивнув, і вона принесла йому клаптик паперу та ручку. Ігор почав писати, але всі слова здавались йому тепер безглуздими, непотрібними. Нарешті він підвівся і рішуче порвав аркуш паперу, засунувши клаптики в кишеню.

Ганна Петрівна зітхнула і попросила:

– Може, допоможеш мені наостанок? Один раз. Допоможи, будь ласка, принести мою сумку з продуктами з магазину. Там Ніна, продавчинею працює, вона моя сусідка знизу. Зараз вже й магазин закриється.

– Магазин все той же? – запитав Ігор.

Ганна Петрівна кивнула і він побіг униз сходами.

Ігор увійшов до магазину і почав шукати продавчиню Ніну. Останні покупці залишали магазин, Ніна та старша продавчиня закривали касу.

– Ви – Ніна? Мене до вас Ганна Петрівна відправила на допомогу. Де її сумка?

Ніна, тоненька дівчина з карими очима посміхнулася і провела Ігоря в підсобку, де стояла величезна картата сумка. Він підхопив її, і вони разом із Ніною за десять хвилин вийшли з магазину. По дорозі поговорили трохи, Ігор розповів про заробітки, про те, що він має знайти роботу і розпочати нове життя.

– Це добре, коли попереду нова робота, колектив, знайомства, – сказала йому Ніна. – Я ось теж освоююсь тут всього пів року. Але мені подобається. Робота з людьми, зарплата непогана. І головне – живу поруч.

Вони прийшли до Ганни Петрівни. Ігор заніс сумку прямо на кухню і старенька по старій пам’яті посадила молодь за чай.

– Не відпущу без чаю. Мої помічники. Тим більше, у мене сьогодні іменини.

– Ох, а я без подарунка, – засоромився Ігор. – Та й пізно вже…

– А ми недовго. Тільки чаю поп’ємо, – відповіла Ганна Петрівна.

З сумки Ніна дістала невеликий тортик, яблука та цукерки, батон і ковбасу.

Дуже швидко на столі з’явилися бутерброди з ковбасою, полуничне варення і на білій скатертині заблищали чашки з позолотою.

– Скільки ж вам років, Ганно Петрівно? – запитав Ігор.

– Ой, не питай, – кокетливо засміялася жінка. – Яка тепер різниця? Старіємо. Вісімдесят із хвостиком.

– Живіть довго і щасливо, – сказала Ніна. – Ви хороша жінка, хороша сусідка. Я рада, що переїхала в цей будинок, і в мене такі чудові сусіди.

– А Ігор мій давній знайомий. Він мені ще раніше допомагав сумки з магазину носити. Так сталося, і ось прийшов провідати, – сказала Ганна Петрівна.

Ігор кивнув і з усмішкою подивився на Ганну Петрівну. Йому стало так легко і добре сидіти в цій маленькій компанії, на чужій крихітній кухні. Він ніби повеселішав від чаю. А Ганна Петрівна вже наливала йому другий кухоль.

– Чай у мене особливий, – казала вона співуче. – З пелюстками троянд і конюшиною. Сама раніше збирала, а тепер доводиться купувати на базарі. Смакота! І користь.

– Дякую, Ганно Петрівно. З мене подаруночок, – сказав Ігор йдучи. – Так що зайду завтра.

Ніна теж прощалася й обіймала свою сусідку, бажаючи їй здоров’я. Ганна Петрівна зачинила за гостями двері і прошепотіла:

– Господи, які хороші… Дай їм Бог. Хоч би цього разу Ігорчику з дівчиною пощастило.

Ігор і Ніна спускалися сходами. Ніна зупинилася біля своїх дверей і сказала:

– Я ось тут живу. Втомилася після зміни, але проведу тебе трохи, подихаємо повітрям біля під’їзду?

Вони вийшли і сіли на лавку. Вже темніло. Ігор та Ніна тихо розмовляли. Ніна розповідала про свою школу, навчання в училищі. Вони розлучилися через годину, коли зовсім стемніло і стало прохолодно.

– Я завтра зайду до Ганни Петрівни. Хочу їй букет квітів купити, бо незручно вийшло, – сказав Ігор. – У цей же ж час, швидше за все. Ти вийдеш знову посидіти на лавці?

Ніна посміхнулася і кивнула йому. Вони помахали один одному і розлучилися.

Ігор ішов на зупинку і дивувався збігу обставин. Прийшов він сюди з поганим настроєм і повною безнадією, а повертався, як на крилах.

– От дивно, – думав він. – Все-таки непростий чай у цієї Ганни Петрівни, а Ніна – просто чарівна…

Наступного вечора Ігор подарував Ганні Петрівні букет, чим зворушив її зовсім.

– Боже ти мій, мені сто років не дарували квіти! Ігорю… Напевно, дорогі? Ну, даремно ти, чесне слово, хоча мені дуже приємно. Дуже дякую, добра ти душа.

Ігор поквапився до Ніни, вони пішли гуляти до найближчого парку і повернулися затемна.

– Можна я знову погуляти з тобою прийду, Ніно? – попросив Ігор. – Ти не проти?

– Я не проти, – почервоніла Ніна. – Але гуляти будемо не допізна, бо переживаю я на роботу проспати. Краще у вихідний гуляти будемо довше, гаразд?

Тепер Ганна Петрівна вечорами дивилася у вікно і з задоволенням бачила в той самий час Ігоря, який поспішав на побачення. Вона ховалася за тюль і плескала в долоні, як дівчинка. А потім молилася і примовляла:

– Допоможи, Боже, нехай все налагодиться у них. Вони й схожі як брат із сестрою. Їм би пасувало покохати один одного…

Як мріяла Ганна Петрівна, так і сталося. Все літо молоді гуляли, а у вересні запросили її на своє весілля.

– От мені пощастило! – раділа Ганна Петрівна. – На весілля йду, в які віки. Та ще й у кафе! Ох, молодці, діти… Така я рада за вас…

– Це вам ми дякуємо, Ганно Петрівно, якби не ви, може, ми б і не познайомилися з Ніночкою… – дякував Ігор.

– Так, життя – цікава штука. І закохуються, і розходяться, і люди знову знаходять своє щастя… І це добре. Нехай усі будуть щасливі. Місця під сонцем має вистачити всім, – примовляла Ганна Петрівна. – А ви – молоді просто прекрасна і гарна пара! Сподіваюся я і ваших дітей ще дочекатися…

Ігор з Ніною посміхалися. Вони не забували про свою привітну сусідку. І постійно допомагали їй, як і в перший день знайомства.

Чи ж багато треба самотній жінці? Аби поряд були близькі й добрі люди…