Дзвінок у двері пролунав надто голосно.

Віра здригнулася, але відкривати не поспішала, сподіваючись на те, що несподіваний гість піде і дасть їй спокій.

Однак цього не сталося.

Навпаки, тепер, крім наполегливого дзвінка у двері, додався ще й мелодійний дзвінок смартфона.

Віра триста разів пошкодувала, що послухала маму і не вимкнула апарат, який тепер раз-по-раз намагався повідомити господині, що комусь терміново треба з нею зв’язатися.

Віра, неохоче, взяла смартфон у руку.

Так, багато пропущених дзвінків та купа непрочитаних повідомлень.

Майже всі вони були зараз неважливими, але один із контактів проігнорувати вона просто не могла.

Тато.

Тато дзвонив і писав їй, мабуть, тисячу разів і жодного разу вона не відповіла йому, а це означало тільки одне.

Несподіваним гостем був, ні хто інший, як тато.

Віра приречено зітхнула, підвелася з ліжка і поплилася до дверей.

Як вона й чекала, за дверима стояв батько.

Оглянувши дочку, з голови до п’ят, він несхвально похитав головою і рішуче пройшов у квартиру.

Через п’ять хвилин з кухні донісся аромат свіжозвареної кави, а ще за хвилину батько зайшов, у кімнату до дочки, з розносом у руках.

Поставивши рознос на столик, він узяв з нього чашку з кавою та подав її дочці.

Віра вдихнула аромат напою, але колишнього захоплення, як це було раніше, не відчула.

Весь цей час батько мовчки спостерігав за нею.

Вірі від його погляду стало не по собі. Вона чекала, що батько заговорить, що було неминуче, і він не забарився.

– Ну, розказуй.

Віра стиснулася. Говорити про те, що сталося, зараз не хотілося, але Віра знала, що просто так батько не піде.

– Що розповідати, тату?

– Все.

Несподівано Віра розплакалася.

Плакала довго.

Михайло Вікторович, батько Віри, дочку не заспокоював. Він вже добре знав, що доки Віра не проплачеться, легше їй не стане.

Він підвівся, налив води в склянку і подав її Вірі.

Незабаром Віра трохи заспокоїлася і, подивившись на батька, запитала.

– Засуджуєш?

– Ні, намагаюся зрозуміти.

– Зрозуміти, що, тату? Навіщо це я зробила?

– Ну хоч би це. Хоча, напевно, цього я зрозуміти не зможу.

Віру напружував спокій батька і вона, сама того не чекаючи, перейшла на сварку.

– А що ти не зможеш? Зрозуміти навіщо я не лишила її? Та я це зробила! Тільки мені 25 років, тату. Двадцять п’ять! І я давно вже не потребую жодних підказок!

Батько уважно подивився на дочку.

Він знав, що Вірі зараз дуже важко. Вона зробила те, що не мала робити, а усвідомила, що зробила це дарма, тільки зараз.

Тепер їй треба було проплакатися, посваритися, виплеснути з себе все, що нагромадилося за цей час, а потім…

Потім вона зможе все пояснити, а він зможе її зрозуміти.

Так було завжди і Михайло Вікторович сподівався, що нічого не змінилося.

Його надії справдилися.

Віра заспокоїлася та заговорила. Заговорила швидко, ніби переживала, що коли не розповість зараз, то не розповість ніколи.

– Тату, розумієш. Він… Маленьки… Він нездужав. Мені так і сказали. Він не справився б…

Віра закрила обличчя руками і на деякий час замовкла, але потім все ж таки продовжила.

– Мій вчинок дуже поганий, так, тату? Це погано звучить! Тату, я хотіла повірити, що це помилка! Я здала купу тестів, пройшла купу оглядів… Ні, тату, не помилка. Ну чому, тату? Чому я?

Віра знову заплакала.

Михайло Вікторович дивився на дочку та уявляв, що вона зараз переживає. Він не знав усіх цих важких подробиць, тож для нього це було зараз великим здивуванням.

Колишня дружина, мама Віри, таких подробиць йому не сказала. Сказала лише, що Віра зробила, і що онуків їм, у найближчому майбутньому, чекати не слід.

Михайло Вікторович, поки їхав до дочки, згадував, як Віра повідомила йому про свою вагітність.

Вона тоді вся світилася від щастя, а потім раптом така новина.

Він знав, що дочка ніколи не робила необдуманих вчинків, тому йому обов’язково треба було зустрітися з нею та поговорити

Тільки так він міг дізнатися, що сталося.

Втім, так воно й сталося.

Йому було нестерпно шкода Віру, але він знав, що вона не любить коли її шкодують. Тому просто мовчки чекав. Чекав, коли Віра продовжить.

Через деякий час Віра подивилася на батька і серйозно спитала.

– Тату, це я винна, так?

– Ні, Віро. Це не твоя провина. У цьому ніхто не винний. Так вийшло. Чому? Ти ніколи не знайдеш відповіді на це запитання. На жаль… На превеликий жаль. І ще, Віро, я захоплююсь тобою! Чесно! Ти змогла сама прийняти таке важке рішення. Це гідно поваги! Це говорить про те, що ти дуже сильна людина.

– Тату, про що ти говориш? Ти не зрозумів!? Я не дала йому шансу! А раптом лікарі помилилися?

Дцуша Михайла Вікторовича, при погляді на дочку, розліталася на частини, але він вірив, що вона зможе це пережити, а ще він був впевнений, що вона вчинила абсолютно правильно, у такій ситуації.

Михайлу Вікторовичу хотілося розплакатися разом із дочкою, але він взяв себе в руки і серйозно сказав.

– Віро, ти все зробила правильно

Віра подивилася на батька. Вона завжди була з ним набагато ближча, ніж з мамою. Саме йому вона довіряла всі свої секрети та таємниці. Тато ніколи не засуджував, проте завжди міг порадити і допомогти вирішити якісь проблеми.

Коли батько з мамою розлучилися, Віра була на його боці. Мама намагалася навіяти дочці, що батько поганий, але Віра знала, що у розлученні винна саме мама.

Вона була надто владною та вимогливою.

Батько не витримав її і пішов.

З того часу минуло багато років, але вони так і не змогли помиритися.

Спілкувалися лише через Віру і дуже рідко.

Ось і зараз мама повідомила батька, що трапилося з дочкою, але донесла це, як завжди, по своєму. Сухо та без подробиць.

Вірі було прикро.

Навіть зараз поряд з нею був лише батько.

Мама забігла вранці, наказала не вмикати смартфон, поохала і пішла так само швидко, як і прийшла, але Віра її не засуджувала.

Так було прикро, але це все.

Віра вважала, що кожен має права на свою думку та на свій особистий простір.

Її проблеми стосувалися лише її…

Їй звичайно було дуже приємно, що тато турбується про неї, але зараз їй все ж таки хотілося побути одній.

Михайло Вікторович, бачачи стан дочки, безпомилково зрозумів, що вона хоче побути одна.

Перед тим, як піти, він обійняв дочку і сказав.

– Віро, ти маєш навчитися прощати себе. Просто зрозумій, що іноді нам доводиться робити такі вчинки, які ми не можемо забути все своє життя. Віра, пам’ятати та пробачити різні речі. Ти маєш це зрозуміти, а зараз заспокойся і спробуй поспати.

Батько пішов, а Віра лежала і намагалася розібратись у собі. Вона не знала, чи зможе скористатися порадою батька, але дуже вірила, що в неї все вийде.

Пройшов рік.

Віра познайомилася з чоловіком, з яким їй було добре.

Ці відносини дуже відрізнялися від попередніх.

Ті стосунки були дуже важкими і закінчилися плачевно.

Саме від того молодого чоловіка Віра тоді чекала на дитину, але він навіть не знав про це.

Не знав він і про те, що сталося.

Коли вони розлучилися, Віра вже була вагітна, але повідомляти про це не стала.

Нині Віра була цьому навіть рада. Вона знала, що якби тоді повідомила колишньому хлопцю про вагітність, він би напевно переклав би провину саме на неї, а Вірі тоді й так було надто важко.

Нові стосунки були зовсім іншими.

Ігор розумів Віру з півслова. Вона, до речі, одразу розповіла йому про те, що з нею сталося рік тому.

Ігор був здивований, але повністю підтримав Віру у її рішенні.

Через деякий час ігор зробив Вірі пропозицію, і вона з радістю погодилася.

Незабаром після весілля Віра зрозуміла, що вагітна.

Віра дуже переживала, що все повториться знову, але лікарі, Ігор, батько і навіть мама запевняли її, що все буде добре і з її майбутнім малюком нічого не станеться.

У результаті, Віра вирішила, що потрібно вірити в краще і повністю присвятила себе очікуванню майбутнього малюка.

У належний термін, без будь-яких ускладнень на світ з’явився їхній син Андрій.

Віра з Ігором були щасливі.

Ішов час.

Андрійку ось-ось мало виповнитися два роки.

На цю подію було вирішено замовити хороший, великий торт.

Увечері Віра взяла ноутбук.

Їй потрібно було знайти дизайн майбутнього торта, і вона стала заходити на потрібні сайти.

Вона сама не зрозуміла, як опинилася на сайті будинку малюка.

Просто вискочило якесь вікно, на яке Віра ненароком натиснула.

Фото маленьких дітлахів замиготіли перед очима Віри.

Чи цікавість, чи ще щось спонукали Віру погортати сторінку і раптом, її очі округлилися.

З фотографії, на екрані ноутбука, на неї дивилася дівчинка, як дві краплі води схожа на Андрійка.

Ті ж світлі кучерики, кругле личико і пронизливі зелені очі.

Віра була здивована.

Вона вирішила вивчити анкету дівчинки.

З неї стало відомо, що дитину звуть Софія і їй півтора року.

Також зазначалося, що мама написала на Софію відмову у пологовому, про батька дівчинки відомостей не було.

У Софії була низка проблем, але вони цілком вирішувалися.

Увечері, коли Ігор повернувся з роботи, на нього чекала схвильована дружина з ноутбуком у руках.

Спочатку Ігор нічого не міг зрозуміти, але, коли побачив фото Софії, застиг. Вона справді була дуже сильно схожа на їхнього сина, а відповідно на них самих.

Було вирішено дізнатися більше про дитину.

В принципі, все було саме так і було описано в анкеті.

Віра та Ігор думали не довго.

Незабаром вони почали проходити всі необхідні процедури для удочеріння малюка.

Це рішення було ухвалено ними спільно.

Усі рідні повністю їх підтримали.

Так Софія стала частиною їхньої родини.

Іноді Віра думала, що всиновленням Софії вона спокутує свою провину перед своїм першим малюком, але вона відразу відкидала подібні думки.

Софію вона любила за те, що вона є і за те, що вона просто по з’явилася в їхньому житті…

А Віра? Віра все ж таки змогла скористатися порадою батька.

Вона вибачила себе. Змогла вибачити.

Вона, нарешті, зрозуміла, що мав на увазі батько коли казав, що треба пам’ятати, але і треба навчиться прощати.

Навіть якщо це прощення потрібно тобі самому, а не нікому іншому.

КІНЕЦЬ.