– Що там твій? Не пише, не дзвонить?

– Ні, Віро, ні на дев’ять днів, ні на сороковий звісточки не подав, – жартувала Люда, поправляючи робочий фартух.

– Загуляв, виходить, чи що, – співчуваючи, кивала головою сусідка. – Ну, чекай, чекай. І ніхто нічого?

– Усі мовчать, Вірочко.

– Ось… Доля.

Людмилі розмова ця була важка. Вона взяла мітлу в іншу руку і почала мести опале листя біля свого будинку.

Йшла осінь. Щойно підметена доріжка швидко покривалася листям, Люда розверталася і йшла назад дорогою, змітаючи листя в купу…

Три роки минуло, як вийшла на пенсію Людмила і насолоджувалася заслуженим відпочинком. Але минулого місяця довелося влаштуватися двірничкою у місцевий ЖЕК, грошей не вистачало, а іншу роботу так швидко знайти не вдалося.

І жили ж як звичайна родина. І не погано. Все, як у всіх. Працювали, сина виховували.

Чоловік у Людмили не гульбанив, тільки на свята, на роботі його поважали – працював на совість. На інших жінок не заглядався. Та й вона у лікарні медсестрою все життя пропрацювала, подяки мала.

Чоловік поїхав у відпустку на море і не вертався. Людмила не одразу запідозрила недобре. Не дзвонить – значить, все добре, відпочиває.

Але коли чоловік і взагалі назад не приїхав, вона почала шукати його в усіх закладах.

Синові спочатку подзвонила. Спільними зусиллями з’ясували – із готелю виїхав, а на поїзд не сів. Зник. І знову по колу…

На роботі чоловіка теж руками розводили. Не вийде на роботу у вказаний час, звільнимо за прогули.

Мати все рвалася виїхати туди в те місто, але син переконав:

– Де ти там його шукатимеш? А в мене незабаром вільний тиждень буде, я туди з’їжджу.

Людмила трохи заспокоїлася, намагалася весь час себе чимось зайняти, щоб погані думки не лізли.

Але новин не було. Працювати частково також через це пішла. Поки метеш і на людях, тримаєшся як та сама мітла.

Вдома вечорами Люда плакала. Картала себе і долю, що була з нею така несправедлива і видала в такому серйозному віці їй серйозні випробування. А найбільше пригнічувала невідомість…

…Ігор з’явився перед Людмилою так само несподівано, як і зник.

Він стояв у тому самому темно-синьому костюмі, в якому поїхав на відпочинок.

Без будь-якої сумки або валізи.

Просто стояв, піднявши комір піджака і засунувши руки в кишені штанів і дивився, як Люда старанно мете подвір’я.

Вона навіть не помітила його спочатку і не знала скільки він там стояв, поки син не гукнув її.

– Ігорю! – Людмила кинула мітлу і побігла до чоловіка.

Жінка розкинула руки і обійняла його.

Ігор не одразу, але теж обійняв дружину.

– Додому ходіть, обіймаються вони, – син був незадоволений.

Мати почула це в його голосі.

– Петре, дай тебе обійму, – мати наздогнала сина.

– Привіт-привіт… Холодно, ходімо…

– Що ж не подзвонив, я б приготувалася, вдома неприбрано, нічого не зроблено.

– Мамо, я ж не на пиріжки приїхав. Обіцяв. Ось.

Людмила глянула на чоловіка, потім на сина. Вона стільки пережила за ці місяці, що зараз була наче в тумані.

Живий, здоровий. Перше, що хотілося – це не розпитувати що та й як, а нагодувати їх з дороги і дати відпочити. Ігор сидів і мовчав.

– Мамо, та сядь ти, – сказав Петро.

Але Люда крутилася на кухні, гриміла тарілками, кухлями.

– Мамо, я тата знайшов у іншої жінки.

Людмила застигла від почутого. Вона обернулася до сина і подивилася на чоловіка. Той сидів за столом, на табуретці, склавши руки на колінах і похмуро опустивши голову.

– Яка інша, що відбувається, Ігорю?

Все, про що думала Людмила і уявляла собі в роздумах – це з чоловіком трапилося лихо: обібрали, немає грошей на квиток, телефону, не памʼятає нічого.

– Не поїхав він додому, а залишився жити у Ольги в будиночку біля моря. Виїжджати він не хотів.

Людмила дивилася на чоловіка і плескала віями.

– Як не хотів?

– А не хотів. Зрозумів я, що живу не так, – почав чоловік, трохи підвищивши голос. – Усвідомив, що не маю від життя всього, що мені потрібно. Дім – робота – робота – дім. Дача на вихідні. А немає її, свободи.

– Ах, свободи! – Людмила аж почервоніла від злості.

– Ти, синку, його привів? Ти про що думав, коли його віз? Та сказав би, що не стало його, було б справедливіше. Я його чекала тут як… Плакала, а він у будиночку біля моря, значить…

– Знаєш, Людо. Я, може, хотів почати життя заново.

– Ні, Ігорю, ти не хотів життя заново почати, ти перегрівся на своєму цьому сонці, що ти кинув все і зник у іншої жінки. Справжній чоловік повернувся б, розлучився, а тільки потім поїхав би на всі чотири сторони життя починати заново.

Чесним був би з іншими насамперед, а потім уже й сам із собою. Бачити тебе не хочу, йди…

Ігор підвівся і, проходячи коридором, зайшов у кімнату.

– Ні, йди так. Наче й не приїжджав! Не хочу, не можу! – галасувала Люда.

– Тату, йди, – Петро швидко опинився в коридорі.

Знову Ігоря Люда побачила через два тижні.

Вона звичними рухами мела доріжку. Він стояв на самому початку будинку, у якомусь старому пальті та смішній шапці.

– Людо! – покликав він її, потім голосніше повторив її ім’я.

Вона підвела голову, поглянула на нього порожнім поглядом. Вона готова була його пробачити, але підійти до нього і обійняти вже не могла. Ігор сам підійшов до неї ближче.

– Я лишився, на роботу знову влаштувався. Бригадиром не взяли поки що, робітником оформили. Пустиш?

Вона підвела голову, сперлася на мітлу руками і подивилася на нього.

– Пущу! Заяву на розлучення треба написати терміново.

– Не пробачила? Розумію.

– А коли розумієш, то навіщо прийшов?

– Я коли їхав, мені Ольга сказала, що якщо поїдеш, то назад, мовляв, не пущу. І я поїхав, Людо, назад приїхав.

– Ха-ха. Ні там, ні тут ти не потрібний виявився, Ігорю. Бо такі мужики нікому не потрібні. І повернувся ти тому, що син наполіг. Він би без тебе не поїхав звідти, ось ти й приїхав. Іди, живи своїм життям, як і хотів, не заважай працювати. Топчешся тут, – і Людмила кілька разів пройшлася мітлою йому по черевиках.

Вона розвернулася і з особливим завзяттям почала мести доріжку далі.

Хвилин через пʼять жінка обернулася. Ігоря не було. Люда навіть зітхнула – наче тягар з плеч.

Вона переживала, що Ігор залишиться стояти, а вона йому пробачить…