Ігор казав, що після весілля ми зовсім трохи поживемо зі Cвекрами, бо потрібно назбирати rрошей на іпотеку, а орендована квартира буде просто з’їдати кошти, тож я і погодилася, але тоді я зовсім не розуміла на що погоджуюся

 

У 2019 році я вийшла заміж. До весілля ми з чоловіком домовлялися 3-4 роки жити з його сім’єю, накопичувати на початковий внесок за іпотеку та завести дитину за рік до переїзду до нашої квартири. У серпні буде 2 роки, як ми одружилися і вже 3 місяці як я божеволію.

Справа в тому, що ми нічого не зібрали. Якщо коротко, гроші йшли на моє навчання, ми з чоловіком відкрили бізнес із виробництва футболок із принтами, їздили відпочивати та приблизно пів року оплачували кредит його батьків.

На даний момент, я хочу переїхати жити в орендовану квартиру з чоловіком і планувати дитину, але проти абсолютно все, включаючи і чоловіка. Ми з ним заробляємо достатньо, щоб утримувати нас, але він твердить, що в такому разі на збір грошей піде щонайменше 5 років.

Я згодна на такі умови, згодна перетерпіти, збирати, головне, щоб ми вже з’їхали і стали, нарешті, повноцінною родиною. Я почуваюся ще однією дитиною батьків. Його батьки та молодші брати добрі, але через бажання жити окремо, у мене прокидається ненависть до них.

Мене почав дратувати кожен їхній крок, помічаю кожну дрібницю, приймаю кожне слово близько до серця (звісно, не показую це). Чоловік каже ще 2 роки потрібно перетерпіти, і ми переїдемо, я погоджуюсь, але за тиждень я повертаюся до теми переїзду і так уже 3 місяці.

Чоловік від мене втомився, та я сама від себе втомилася, мене викидає з одного стану (треба потерпіти лише 2 роки), в інший (байдуже на все, ми вдвох усе переживемо, головне, ми побачимо, що таке справжня родина). У мене величезне бажання піти і чекати на чоловіка в орендованій квартирі, так би мовити, поставити йому умови, але я ще не набралася сміливості на такий серйозний крок. А чоловік каже, що нізащо не передумає, хоч розлучись.

На цьому тлі, у мене почалися часті головні болі, я стала дуже нервовою та агресивною. Почуваюся інфантильною дівчинкою, яка ніяк не може змиритися і почекати зовсім небагато. Відчуваю, що псую всім життя, особливо своїй мамі, яка вислуховує щотижня одне й те саме.

Також я дуже хочу дитину, адже мені вже 26 років. Хочу переїхати, заспокоїтися та почати жити самостійно. Ось таким чином я рушу всі наші плани з чоловіком. Будь ласка, не кажіть потерпіти, у мене не виходить. Або порадьте, звідки взяти більше терпіння.

Я божеволію, тому що мене буквально кидає з одного стану в інший, я дуже боюся все зіпсувати. Була ідея максимально себе зайняти, щоб перевести увагу на інше, але мене зараз нічого не цікавить і чи допомагає воно, може хтось знає? Буду вам дуже вдячна за поради.


КІНЕЦЬ.