– Ти глянь, ну до чого щаслива баба Нюрка наша, сусідка моя, ну сил немає! – лузгаючи насіння, бурчала, сидячи на лавці біля свого будинку її сусідка Галя.

– І все життя за течією пливла, пливла, та й випливла! От дідько, як воно прив’язалося, всі зуби з ним з’їла!

– Галина вивернула порожню кишеню, і витрусила лушпиння від насіння.

– Що ти така сердита, Галю? – весело запитала сусідка Тоня, що проходила повз.

– Чи образив хто?

– Звичайно образив! – Галина зраділа співрозмовниці, бо набридло в порожнечу бурчати щось!

– А чого так? Насіння дай, хоч жменьку, – присіла поряд Антоніна.

– А того! Виявляється, Нюрку нашу, сини на моря возять. Повернулась звідти в капелюшку, в темних окулярах, ніби королева, коза драна.

– Старший її Андрій, будинок який на задах будує, бачила? Немов храм стоїть, покрівля ламана, туди-сюди.

– Андрій тільки й ходить навколо неї, мамкає, мовляв, подобається тобі, мам, а може терасу більшу зробити, мам?

– А тобі що? – підібгала губи Антоніна, без насіння сумно їй сидіти, а в Галини немає більше.

– А то! Ти за свого Вовку тоді ще заміж не вийшла, не жила тут, от і не знаєш. До мене тоді одразу двоє сваталися, я Миколу свого обрала. У нас із ним все по-людськи було.

– Заміжня я дітей на світ приводила. Коля мій все життя на лісопильні надривався, потім хати з мужиками ставив. А я в сільпо відпрацювала скільки років, чесно працювала все життя.

– Але таких багатств не нажили. Та й діти наші поїхали, їздять рідко, працюють, дітей виховують. А у цієї Нюрки все так просто, а сама страшна, і ніколи навіть нікому не подобалася. Навіть одружена не була жодного разу! І нічого, ніхто її навіть не засуджує!

– Як це? А сини в неї тоді звідки взялися? – пожвавішала Антоніна.

– От саме, взялися, нагуляла і рада, ну де справедливість? І ходить тепер у капелюшку, горда така, дивитися гидко! – сердито відповіла Галина,

– Першого вона, знаєш від кого прижила? У Дубках баба сама й зараз живе, кіз тримає для дачників, чоловіка у неї давно не стало. Чорнява така, у неї вуса навіть видніються, Розою Яківною звуть.

– Так ось, років тридцять тому вигнала вона свого Петю кволого з дому. Кричала, кажуть, що не мужик він, користі від нього немає. Ні дров наколоти, ні вдома що зробити, ні на що не здатний.

– Десять років живуть, а дітей немає, кажуть, боявся він її, як вогню. Загалом, зняв він кімнату у Нюрки, вона й самотня, і страшна, щоб не пліткували.

– І хто б міг подумати, що вони зійдуться, Петюня цей хирлявий, і Нюрка опудало? Ну а Роза, як дізналася, що Петро її не журиться по ній, а навпаки, життю радіє, так відразу примчала.

– Як гаркне на нього, що він забув про подружній обов’язок, негідник, дружину покинув. Петя злякався, і вона його повела додому силоміць.

– А у Нюрки синок з’явився, гарненький такий, ну ти уяви! Вона тоді на фермі дояркою була, молока собі потихеньку у флягу віділлє, так і підняла синочка.

– Андрій у неї статний, високий, ну як у такого опудала міг такий красень з’явитися? І ходила така горда, ніби не вона цього хлопця від чужого мужика прижила, ну ти глянь!

– А тут б’єшся, виховуєш їх, ростиш, і все, як у бездонну яму, ніякої віддачі! – сердито подивилась на Антоніну Галя.

– А другий син у неї від кого? – Зацікавлено запитала Тоня.

– Отож-бо, від кого! – ще більше почала обурюватись Галина, і щоки надувати. – Нюрка тоді вже на пошті працювала, сяде на велосипед і розвозить газети та журнали, та пенсію роздає.

– А раз наскочили на Нюрку, відгамселили, та пенсію відібрали. Дільничний розбирався, потім мужик із району якийсь приїжджав. Від цих гастролерів вже й в інших селах постраждали.

– Ну, цей приїжджий і зупинився у Нюрки. Самотній він був, але потім виявилося трохи хильнути любив. Раділа б, що знайшовся мужик, котрий з такою страшною жити захотів.

– Так ні, вона як дізналася, що він піддає, одразу його вигнала! А потім Генку, свого другого сина світу явила, ну до чого хлопчина розумний і спритний! Ось де скажи мені справедливість?

– Чому цій Нюрці стільки щастя? Всі в неї тепер товчуться, як не вихідні – у неї то старший Андрій з дружиною та дітьми, то Генка зі своєю родиною.

– А то й усі одразу приїдуть, шашлики смажать, пісні співають, а вдень на городі разом усі справи перероблять.

– Так Нюрці й робити в будні дні майже нічого, в карти ходить грати до Єгорівни знічев’я! А невістки її мамкою звуть, раз у раз чути, мам, давай я зроблю, мам та мам, мам та мам!

Галина замовкла, від сильного роздратування її губи зовсім стали тонкими, в ниточку.

Раптом з боку обговорюваної сусідки грюкнула хвіртка, і вийшла Нюра в новому сарафані:

– Привіт, сусідки, що сумуєте? Підставляйте долоні, пригощу вас насінням, у мене цього року визріло, насмажили, онуки гасають, вже гори налузали! – і насипала і Галі, і Тоні ще теплого, і маслянистого насіння по повній жмені.

– Приходьте у гості, Андрійко будинок поставив, новосілля у нас у неділю буде. Посидимо по-сусідськи, поговоримо.

– Ти, мабуть, собі найбільшу кімнату вибрала? – не втрималася Галина.

– Та я у своєму старому будинку житиму, куди мені новий, мені й так добре, хай молоді живуть! – Збентежилася Нюра.

– Бабусю! Бабусю, іди, мамка тобі щось привезла! – почулися дитячі голоси.

– Пішла я, не живеться їм без бабусі! – радісно сказала Нюра, обтрусила долоні від лушпиння, і пішла квапливо, посміхаючись світлою усмішкою.

– Бачила яка? Усміхається, ніби їй можна щасливою такою бути! Наче вона від чоловіка синів прижила, як порядні люди! І все їй з рук сходить, прямо з неба все падає!

– Говорить, на теплоході скоро її повезуть кататися, опудалу цю! І за що тільки їй так щастить! Навіть насіння у неї, й то, он яке велике, та товсте!

– Галина остаточно засмутилася, встала з лави, рукою махнула так, що розсипала частування.

Птахи відразу налетіли, й почали весело клювати насіння. А Галина побрела, втиснувши голову в плечі, бо їй по життю чомусь, ніколи так не щастило. І не може зрозуміти, сердешна, де ж вона схибила…

КІНЕЦЬ.