— І як тобі вдається стільки років із однією дружиною жити? У чому секрет? — мій брат щоразу, приходячи в гості, ставив ці запитання.

Кохання та величезне терпіння. Ось і весь секрет. — я відповідав щоразу однаково.

— Цей рецепт не для мене. Я люблю всіх жінок. Кожна для мене загадка. А жити з прочитаною книгою — не цікаво, — посміхався брат.

Молодший брат Петро одружився у вісімнадцять років. Його наречена була старша на десять років.

Мила дівчина Аля закохалася у Петра на все життя. А Петро лише потішився нею.

Аля законно влаштувалась у будинку чоловіка, де проживали ще сім родичів, народила сина Дмитра. Вона вирішила, що птах щастя в неї в руках.

Молодій сім’ї виділили крихітну кімнатку. У Алі була чудова колекція порцелянових статуеток, до якої вона дбайливо ставилася і берегла.

Колекція складалася з десяти раритетних статуеток. Аля виділила їм місце на старенькому комоді.

Вся наша численна сім’я знала, як дорогі ці крихкі фігурки Алі. Вона часто підходила до комоду, пильно розглядала, милувалася фігурками.

Я в той час тільки готувався завести сім’ю, придивлявся до молоденьких претенденток. Хотілося знайти одну-єдину на все життя.

І моя мрія збулася. Зі своєю дружиною я в шлюбі понад 50 років.

Петро з Аліною прожив десять років. Алі не було чим похвалитися в цьому шлюбі.

Вона намагалася бути гарною дружиною, кохала чоловіка, дбала про сина. Покірна, тиха жінка. Чого не вистачало Петру?

Одного разу мій брат прийшов додому після гулянки. Щось йому не сподобалося у вигляді та поведінці Алі.

Почав чіплятися, грубо жартувати, хапати за руки. Аля, передбачаючи скандал, що назріває, вирішила мовчки піти з кімнати.

Вона, прихопивши сина Дмитра, вийшла надвір. Раптом почувся страшний гуркіт.

Аля, відразу зрозуміла — це дзвін статуеток, що розбиваються. Вона вбігла в кімнату і не повірила очам.

Уся її улюблена колекція валялася на підлозі. Тепер це були жалюгідні уламки.

Лише одна фігурка дивом уціліла. Аля підбігла до цієї статуетки, дбайливо підняла, поцілувала.

Жінка нічого не сказала чоловікові-варварові. Тільки її очі були сповнені сліз.

З того часу між Петром та Аліною була тріщина. На мою думку, Аля подумки жила поза сім’єю.

Вона так само виконувала всі сімейні обов’язки, була зразковою дружиною, вмілою господаркою… Але все якось з натугою, без завзяття.

Петро почав частіше гуляти. А невдовзі у його оточенні з’явилися вульгарні, непристойні жінки-подруги, дивні друзі.

Аля про все здогадувалася, але мовчала, замикалася. Стала якоюсь відчуженою, неприкаяною. Петро все рідше з’являвся вдома.

Аля, спостерігаючи за витівками чоловіка, зрозуміла, що родина розпадається. І, зрештою, Петро і Аля розлучилися.

Без криків, принижень, взаємних претензій. Аліна з Дмитром поїхала до рідного міста. статуетка, що залишилася в «живих», самотньо стояла на комоді. Аля залишила її на згадку про себе.

Петро не нудьгував. Почалося розгульне життя, без гальм та зобов’язань. Брат легко захоплювався і ще легше розлучався.

Петра несло в прірву. Він тричі одружився-розлучався. Любив упиватися до несвідомого стану. При цьому треба сказати, що Петро працював в університеті, був успішним і обізнаним економістом.

Його часто запрошували на консультації до інших міст. Навіть вийшов підручник з економіки з авторством Петра.

Брату пророкували блискуче майбутнє. Проте безладне життя все геть перекреслило.

Якось наша родина вирішила, що Петро вгамувався, взяв себе в руки. Ми з полегшенням зітхнули.

Брат вирішив одружитися з «приголомшливою» жінкою. Ми були запрошені на скромне весілля.

Наречена мала сімнадцятирічного сина. Всі помітили, що цей син і Петро в сім’ї, що утворилася, не порозуміються. Занадто вони були чужими та різними.

Петро даремно на це не звернув уваги. Здавалося, що мій брат не до кінця розуміє, що за дружину бере жінку з «приданим» і з цим доведеться рахуватися.

Власне, пасинок і спричинив розлучення через п’ять років. Петро та син дружини мало не придушили одне одного.

Недовго було до біди. Спільної мови Петро та пасинок так і не знайшли.

Потім навколо Петра пурхали «поточні»: Ліля, Наталя, Світлана … Всіх він кохав, кохав, з кожною збирався прожити життя.

Але у життя свої плани. Петро в п’ятдесят три роки невиліковно захворів. На той час поряд з ним уже не було коханих жінок.

Усі непомітно і назавжди випарувалися. Я і сестри доглядали лежачого Петра.

— У мене під ліжком валіза. Дістань її. — Петру важко було говорити та рухатися.

Я заглянув під ліжко, дістав пильну валізу. Відкрив і здивувався.

Валіза виявилася повною фарфоровими статуетками. Кожна з них була загорнута в м’яку серветку, мабуть, щоб не пошкодити тендітній товар.

— От, збирав для Алі моєї. Не можу забути її німого докору, коли вона побачила розбиту вщент колекцію. Пам’ятаєш, я країною з відрядженнями їздив? Купував фігурки скрізь, де можна. У валізі подвійне дно. Візьми звідти гроші. Це всі мої накопичення. Рідній дружині віддай.

Нехай вона мені вибачить. Не побачимося, вже. Семене, присягнись, що все це передаси Аліні. — Петро відвернувся до стіни.

— Добре, Петро, все виконаю. — У мене перехопило горло. Розумів, що брат болісно йде.

— Конверт з адресою Аліни у мене під подушкою візьми. — Петро так і не повернувся до мене. Не зміг.

Аля, як і раніше, жила у своєму місті дитинства. Дмитро хворів на невідому хворобу. Лікарі розводили руками.

Говорили, мовляв, їдьте до Європи, можливо, там допоможуть. Про це я дізнався з листа Алі, що лежав під подушкою Петра.

Виявляється, Аля не втрачала зв’язку з колишнім чоловіком. Але лише у листах. Причому, писала лише Аля, Петро не відповідав.

…Поховавши брата, я зібрався в дорогу. Треба було виконати прохання покійного Петра.

З Аліною я зустрівся на якомусь півстанку. Вона дуже зраділа, побачивши мене, обійняла:

— Ох, Семен, ви так схожі з Петром!

Я дав Аліні валізу, вибачився, як і обіцяв братові:

— Аля, пробач свого недолугого брата. Це тобі. Там гроші та ще дещо від Петра.

Вдома подивишся. Добре? Ти була для Петра рідною дружиною. Пам’ятай.

Ми розлучилися з Аліною назавжди.
Я одержав від неї єдиний лист.

«Семене, дякую тобі і Петру за все. Я вдячна Богові за те, що Петро був у моєму житті. Статуетки ми з Дмитром вдало продали. Знайшовся їхній справжній поціновувач.

Не могла я на ці фігурки спокійно дивитись. Адже кожна з них побувала в руках мого коханого Петра.

Жаль, що він так рано пішов. На отримані гроші ми змогли переїхати до Канади. Сестра давно кликала.

Мене більше нічого не тримало на батьківщині. Залишалася одна надія — Петро покличе. Не покликав.

Але я щаслива, що він вважав мене за рідну дружину. А отже, не зовсім до мене охолонув. До речі, Дмитру тут подобається, він почувається набагато краще. Прощавай.

Зворотня адреса не вказана.

КІНЕЦЬ.