І як мені тепер жити по сусідству з цією жінкою, яка прийшла на наше з Данилом весілля у весільній сукні, пишнішій за мою?

Це колишня дівчина мого чоловіка Алевтина, перша красуня села. Справляли весілля у нього, і жити я переїхала в його село, хату йому батьки подарували. А через дорогу — Алевтина ця живе.

Її хата, хоч і трохи старенька, та виглядає доглянутою, а на подвір’ї завжди порядок. Щоранку, ледь світить сонце, вона вже щось підмітає, квіти поливає, ніби на показ виставляє свою вправність.

Я про Алевтину чула ще до переїзду. Усі в селі казали, що вона ще донедавна надіялась, що Данило повернеться до неї. Їх роман тривав мало не три роки, і вже вся рідня чекала, що вони поберуться.

Але щось між ними не склалося. То вона нібито хотіла в місто перебратися, а він — хазяйновитий, до землі прив’язаний, ні за які гроші не погоджувався залишити село. Ну й розійшлися.

Але ось я тепер бачу, що не до кінця вона з тим змирилася.

На весіллі вона сиділа біля входу, як якась королева, у білій сукні з довгим шлейфом і блискітками. Люди нашіптувалися: мовляв, це вже занадто. А вона тільки посміхалась, кидала мені короткі, зверхні погляди і робила вигляд, що нічого не сталося.

Життя після весілля потекло своїм руслом. Я звикала до нового дому, обживалася. Данило був турботливий і добрий, і хоча я бачила, що його трохи дратує вся ця ситуація з Алевтиною, він намагався не звертати на це увагу. Але довго так тривати не могло.

Одного ранку я вийшла на ґанок із мискою картоплі, щоб почистити її надворі. Якраз насолоджувалася прохолодою, коли почула голос Алевтини.

— Ти, мабуть, ще не знаєш, як тут по господарству впоратися, га? — вона стояла через дорогу біля свого паркану, підпираючи боки. — Якщо щось, то я можу навчити.

— Дякую, — відповіла я, намагаючись звучати дружелюбно, але стримано.

— У мене мама теж добре все знає, підказує, як треба.

Алевтина хитро посміхнулась.

— Ага, мама — це добре. Але ж тут село, а не місто.

Вона повернулася і пішла, залишивши мене стояти з відчуттям, що це був лише початок чогось неприємного.

Пізніше, того ж дня, я вирішила сходити до крамниці. Йду собі стежкою, як раптом із-за рогу з’являється Алевтина.

— Ну, як там Данило? Вже до хати звикла?

— Все добре, дякую, — відповіла я, намагаючись обійти її.

— От і добре, — вона затримала мене легким рухом руки. — Слухай, а ти не проти, якщо я зайду до вас якось? Старі часи згадати.

— Це навряд чи доречно, — відповіла я, дивлячись їй прямо в очі.

— Ой, та ти що, не ревнуй! У нас із Данилом давно нічого немає.

Її слова звучали з таким нахабством, що я ледь стрималася. Хотіла щось відповісти, але тут із-за рогу з’явився Данило.

— Що тут відбувається? — спокійно, але твердо спитав він.

— Нічого, — швидко відповіла Алевтина, роблячи вигляд, що просто проходила повз. — Розмовляємо по-сусідськи.

Данило мовчки глянув на неї, взяв мене за руку і повів додому.

Але найцікавіше сталося через кілька тижнів. Одного вечора до нашої хати хтось постукав. Відчиняю — стоїть Алевтина, тримаючи в руках велику картину.

— Це вам, — сказала вона, – я сама малювала. Даня знає. що я у вільний час малюю. На картині були ми з Данилом під час весілля, намальовано дійсно красиво.

— Що це за привід? — спитав Данило, стоячи за моєю спиною.

— Та просто так, по-доброму, — відповіла вона і пішла, залишивши нас розгубленими.

А через два дні в селі почалися чутки. Хтось бачив, як Алевтина їздила з цією картиною до ворожки, ніби щоб «причарувати» Данила.

Що було далі? Я не знаю. Картина ця висить у нас у вітальні, а у мене щоразу мурашки по шкірі, коли на неї дивлюся.

Джерело