І тут у мене все склалося в голові докупи. Вона ж має ключ від нашої квартири! Оце вдень і похазяйнувала в нашому холодильнику.

Вчора, у перший день масляної, свекруха запросила нас на вечерю на млинці. Сказала, що вона наробила різних.

І ми пішли. Після роботи я взяла дітей і до Галини Петрівни. Чоловік під’їхав зразу з роботи до матері. Вона живе в іншому районі нашого міста.

Млинці свекруха справді зробила смачні, з різними начинками. Коли ми приїхали додому, вже не вечеряли, лягли спати. Тому я не заглядала в холодильник.

Вранці хотіла посмажити дітям яєчню перед школою. Заглядаю, а там жодного яйця. І обох пляшок молока немає. Кинулася до борошна, і його стало помітно менше.

І тут у мене в голові все склалося докупи. Я подзвонила свекрусі, а вона мені така каже:

— А що такого, Оленко, я ж для вас готувала, то і продукти взяла у вас.

Ну мені так смішно, чесне слово. Хотілося я їй сказати, щоб вона гроші мені повернула за ті продукти. Чим так пригощати, так краще і в гості не звати.

Але я промовчала, і вирішила ввечері порадитися з чоловіком, що робити з такою поведінкою свекрухи.

Цілий день я була на нервах. Ну от як так? Людина кличе в гості, пишається своїм частуванням, а сама вважає нормальним просто прийти в чужий дім, узяти продукти і навіть не запитати!

А якщо б у мене були якісь плани на ті яйця й молоко? Якщо б я збиралася готувати щось з них?

Після роботи заходжу в магазин, скуповуюся заново. На касі чоловік дзвонить:

— Оленко, ти довго? Я вже вдома.

— Не знаю, купую те, що вчора зникло з нашого холодильника, — відповідаю колюче.

Він замовк. Ну а що тут скажеш? Я повернулася додому, розклала продукти, мовчки поставила нові яйця й молоко на місце, сіла навпроти чоловіка й подивилася прямо в очі.

— Говорити будемо?

Він зітхнув.

— Мама?

— Мама, — кивнула я.

— Я не хочу влаштовувати сцену, але це ненормально.

— Оленко, ну ти ж знаєш, яка мама.

— О, я прекрасно знаю! Вона не перший раз таке робить! Пригадуєш, як перед Великоднем у мене пропав цілий шмат шинки?

— Вона казала, що то просто взяла шматочок, бо не встигла купити.

— Шматочок? Кілограмову шинку?!

Чоловік відвів очі. Ну, нарешті ми наблизилися до розуміння ситуації.

— Даниле, ти ж розумієш, що так не можна?

— Розумію, але все таки ти робиш з мухи слона.

— І що будемо робити?

— Ну, я поговорю з нею.

Я подивилася на нього скептично. Я знала ці «поговорю». Воно закінчиться тим, що він пробурмоче щось на кшталт «Мамо, ну ти б хоча б питала» і все. А Галина Петрівна зробить винною мене.

— Ключі, — сказала я твердо.

— Що ключі?

— Від нашої квартири. Вона не повинна мати вільний доступ, поки нас немає вдома.

Чоловік задумався. Я бачила, що йому не хочеться цього робити. Ну звісно, маму образить.

— Даниле, це наша квартира, і я хочу знати, хто сюди заходить і що тут робить.

— Але ж раніше ти не була проти, поки мама нас з малими дітьми допомагала.

— Бо не думала, що вона буде влаштовувати тут собі супермаркет!

Ми мовчали. Я бачила, що чоловіку важко. Він любить свою маму, це зрозуміло. Але й мене він не хоче втрачати.

— Добре, — нарешті сказав він. — Я скажу, що ми змінили замок.

— Дякую, — я видихнула.

Але я знаю, що на цьому все не закінчиться. Галина Петрівна не з тих, хто просто прийме це мовчки.

Вона образиться, надує губи, буде натякати, що невістка налаштовує сина проти матері.

І от я тепер думаю: а чи правильно я роблю? Чи не занадто жорстко? Але ж, з іншого боку, це ж мій дім, моя кухня, моя їжа.

Як ви гадаєте, я перегинаю палицю, чи свекрусі справді треба поставити межі?

Джерело