– Не піду, навіть не вмовляй! Не розумію я твоєї пристрасті копатися у цьому лахмітті. Ходімо краще по  нормальних крамницях пройдемося, – Марина потягла Олену за рукав.

– Але ж, Марино, можна я хоч одним оком гляну?

– Олена вирвалася з чіпких пальців подруги.

– Та на що там дивитися? Нікому не потрібний мотлох! У кожному секонд-хенді асортимент приблизно однаковий.

– Не скажи. Там іноді таке можна знайти! З глузду з’їдеш, –  ексклюзивне. Ніхто такого не має. Я швиденько. Ну, будь ласка, – Олена взялася за ручку скляних дверей.

Побачивши, що програла, Марина приречено кивнула:

– Та дідько з тобою! Тільки давай галопом. Я поки що чоловікові подзвоню.

Олена послала подружці повітряний поцілунок і увійшла до чарівного світу старих речей. Вішаки з дорожчим одягом тяглися вздовж стін. У центрі стояли повні кошики з простішими речами. За касою нудьгував продавець.

– Ласкаво просимо! – Він дружелюбно привітав Олену. – Крамниця нова, привіз свіжий. Ви у нас перший покупець, – продавець трохи прибрехав.

Був у них сьогодні відвідувач. Довгий, нескладний, в окулярах, сутулий. Такий собі типовий ботанік без віку. Його і покупцем не назвеш.

Дві хвилини побродив з розгубленим поглядом вздовж вішалок, ніби не розуміючи, як він опинився тут, і вийшов.

Олена посміхнулася, відчула себе Аладдіном у печері зі скарбами. Все це багатство для неї.

«Не можна було її одну відпускати», – подумала Марина. «Доведеться йти виловлювати цю любительку секонду».

Вона вже встигла наговоритися з чоловіком телефоном і навіть вивчити вміст скриньки, яка знаходилася поруч із крамницею секонд-хенду.

Холод почав поскубувати кінчики пальців крізь в’язані рукавички, і вона рішуче увійшла до крамниці. Олена стояла перед дзеркалом у яскравому, як апельсин, помаранчевому пальті.

– Ну і колір! Просто вирви око! Та куди тобі таке? – Марина з’явилася за спиною подруги.

– Не подобається? – щиро здивувалася Олена. – А я просто в захваті! У нашій зимовій сірості це ж просто промінчик сонця.

– Гаразд, бери, – дозволила Марина. – Будеш, як шалений цитрус. Але ти в нас людина мистецтва, трохи з прибабахом. Тобі можна пробачити.

– Люблю тебе, – сказала Олена.

Зняла своє пальто, згребла його в оберемок і пішла до каси. Марина поспішила слідом.

– Подруга-художник, – це ще те випробування для нервової системи! – подумала вона. – Вдягається, як міська божевільна. У хмарах витає іноді. Іноді нудиться, але все одно я її люблю.

– Гарна вона, хоч і безглузда. Їй би чоловіка зустріти. Тільки хто її, тонку натуру, через ці божевільні ганчірки роздивиться?

Тридцять п’ять уже, а окрім кота Маркіза – жодного мужика на обрії.

…Сергію сьогодні не пощастило. Він і сам про це не знав, коли відчиняв двері Володі. Не видно було у вічко  серйозний настрій друга.

А такий настрій друга означав лише одне: він сьогодні вчепиться в Сергія чіпкою хваткою і потягне на чергову вечірку, відволікаючи від роботи. Він і вчепився, щойно переступив поріг.

– Сергію, кидай свої коляки-маляки! Сьогодні ми йдемо в гості до добрих людей.

– Ні, не йдемо, – озвався Сергій. – До речі, мені ці коляки-маляки, як ти їх називаєш, гроші приносять. Я, якщо ти не забув, ілюстратор.

– До того ж я знаю  цих твоїх добрих людей. Знову мене втюхуватимеш, немов залежалий товар, жінкам, не дуже зацікавленим у знайомстві.

– Дуже навіть зацікавленим, – заперечив Володя. – Це ти їх лякаєш своїм мухоморським настроєм. Ти ж їм жодного шансу не даєш!

– І собі, до речі, також! Зовсім скоро здичаєш на самоті. Людина не повинна бути одна. Вона –  істота соціальна.

– Коротше, не бачу сенсу у суперечках. Одягайся, зачісуйся і пішли. Влаштовуватиму твою долю, знайомитиму.

– Та не треба мені нічого влаштовувати. До того ж, я сьогодні вже сам все влаштував.

Такого Володя не чекав. Здивувався, після чого сів на стіл і наказав:

– Розповідай!

Сергій зам’явся.

– Ну куди вже подітися. Тепер від Володі не відчепишся.

– Фільм учора старий дивився «Інтуїція» називається,  не чув? – Та байдуже, чув ти, чи ні. Ідея мені там одна сподобалася. Коротше, під Різдво зустрілися Сара та Джон у крамниці. Випадково познайомились.

– Провели разом романтичний вечір. Без будь-якої дурниці, звичайно. Погуляли трохи, пофліртували. Джон хотів ще зустрітися, тільки Сару поволокло кудись не в той бік, і вона вирішила покластися на долю.

– Якщо доля вирішить, що вони створені один для одного, то зведе їх разом. Джон записав свій номер телефону на купюрі, але «фаталістка» Сара випустила купюру у світ, віддавши вуличному торговцю.

– Свої ж координати вона залишила у книзі, пообіцявши, що завтра продасть її скупникам старих речей. Коротше, якщо долі буде завгодно, то Джон знайде цю книгу, а до Сари повернеться купюра з його телефоном.

– Намудрила так намудрила, але в результаті так все й вийшло. Коротше, через кілька років вони таки зустрілися. Хепі-енд, любов і таке інше.

Володя позіхнув, посовався на стільці і запитав:

– Ну і навіщо ти це мені  переказуєш? Це романтична старовина.

– Я не знаю, що це для тебе. А для мене, якщо долі угодно, то вона сама приведе до мене ту саму. Тому я сьогодні дещо написав на аркуші з блокнота, зайшов в одну крамничку і засунув свій папірець у кишеню жіночого пальта.

– Ти нормальний? – поцікавився Володя. – Справді, з розуму одинокі сходять. Час тебе сватати, збирайся, давай, романтик недороблений. Тридцять п’ять років мужику, а він все в романтичну нісенітницю вірить.

Сергій з тугою глянув на екран монітора, де на нього чекала ледь розпочата робота, зітхнув і пішов переодягатися.

За годину він уже сидів у гостях у чергової самотньої подруги Володі і вдавав, що його страшенно цікавить знижка на холодильник у сусідній крамниці.

– Олено, давай ти сьогодні щось інше одягнеш, – без особливої надії попросила Марина. Чоловік обіцяв якогось друга із собою захопити.

– І що, в цього друга алергія на помаранчевий колір? – Запитала Олена, залазячи в апельсинове пальто.

– Та ні, звісно. Просто ти знову в мене вбралася, наче міська божевільна. Пальто це дике, мішкувате, шарф зелений до землі, черевики армійські. Будь-який нормальний мужик злякається!

– А так, ось ти в якому сенсі? Нормальний не злякається.

Олена засунула в кишеню кілька червоних рукавичок. Марина змирилася. Ні, не переробити подругу. Не варто й намагатися.

– Дивись, тут щось є! – Олена тримала в руках складений картатий папірець.

– І що це?

– Телефон чийсь. І ще: «Мене звуть Сергій, і я вірю, якщо ви моя доля, то обов’язково наберете цей номер. Але якщо ні, то просто відправте цю записку у відро для сміття» – прочитала Олена.

– У відро, – вирішила Марина. – Мабуть, якийсь дивак написав. Не інакше. Ну, хіба нормальні люди так знайомляться?

Олена знизала плечима, але папірець акуратно склала і сховала назад у кишеню.

– Невже подзвониш?

– Поки що не знаю.

– Ні, Оленко, ти ще божевільніша, ніж я передбачала, – обурилася Марина. – Навіть не здумай. Ходімо, краще я тебе з нормальним чоловіком познайомлю.

– Може, вийде що, якщо він, звісно, роздивиться справжню тебе у цьому папужому вбранні.

Олена з небажанням поїхала на зустріч із подругою, яка наполегливо вмовляла її познайомитися з «дуже перспективним» знайомим.

Проте, тільки-но побачивши його – самовпевненого мажора в дорогому піджаку, – вона відразу зрозуміла, що це не її людина.

Весь вечір він розповідав про свої зв’язки та гроші, а Олена лише чемно кивала, мріючи скоріше піти. Зрештою, пославшись на головний біль, вона поїхала додому, знову розчарувавшись у спробах подруги її «влаштувати».

Після чергової зустрічі, Сергій також поїхав додому. Він сьогодні твердо вирішив нікому не відчиняти, на дзвінки не відповідати.

– Та ну його до дідька, цього Володю, з його панночками. Немає в мене нікого і не треба. Ну, не можу я через силу. Де він тіток таких бере? Жах суцільний!

На свою безглузду записку, засунуту в кишеню пальта, він зовсім не розраховував.

– Має рацію Володя. Надивився казкової романтики, і пішов дурниці творити. Дай Боже, ніхто цю записку ніколи не знайде. А знайде, так викине, не читаючи.

Телефон на столі завібрував. Сергій кинув на нього роздратований погляд. Номер незнайомий. “Ну і нехай іде лісом”.

Сергій взявся до роботи, але робота не йшла. Думки поверталися до недавнього дзвінка, знову і знову. «А раптом диво таки? Та ні, нісенітниця. Не буває чудес у світі».

Олена погладила кота по чорній спині та відклала телефон. Подивилася на дивну записку, знайдену в кишені. «Балда, хоч і доросла. Чого, питається, чекала? Пожартував хтось по-дурному». А вона з духом збиралася, щоб цей нещасний номер набрати.

Сьогодні вона обіцяла зайти до нового замовника, який мешкає в центрі. Старомодний дядько хотів свій портрет у стилі реалізму. І щоб обов’язково маслом.

– Та хоч майонезом, – вирішила для себе Олена. Головне, що платить добре. Щоправда, нервів з ним попсувати доведеться багато. Вибагливий мужик попався. Знавця з себе корчить, з такими важко.

Телефон зненацька ожив. “Марина, мабуть” – подумала Олена. «Знову знайомити з кимось потягне». З минулим кавалером не зрослося. А у подруги, схоже, соцзобов’язання звести Олену з кимось до Нового року.

Вона зиркнула на екран, та відповіла на дзвінок. Голос чоловічий, незнайомий.

– Доброго дня! Ви мені щойно дзвонили?

Збентеження прозирало в кожному слові.

– Дзвонила. Адже ви самі в записці своїй підказки залишили. Просили.., – слова в Олени скінчились.

– То ви моя доля! – незнайомець прийшов на допомогу.

– Все може бути, – ніби в крижану ополонку пірнула Олена.

– Може, сьогодні зустрінемося? – обережно спитав Сергій.

– Давайте сьогодні ввечері, – відповіла Олена. – Де вам зручно?

Вони домовились про зустріч у центрі міста. Після примхливого замовника Олени.

– А я вас одразу впізнав, – Олені назустріч йшов високий сутулий очкарик. – Таке пальто не пропустиш повз.

– Та і я вас теж, – кивнула вона. – Хоча ви надто до себе суворі. “Худий, довгий, непоказний, у синій куртці”, – подумала Олена.

Сергій посміхнувся. Від його посмішки залишки її збентеження розтанули. Стало спокійно. Здалося, що вона зустріла старого друга.

Когось із дитинства, з ким розлучилася давно. А от побачила, й ніякої ніяковості. Вона взяла Сергія під лікоть. Подивилася знизу нагору.

– Куди підемо? – спитав Сергій.

– Не знаю. Поки що, мабуть, прямо.

Вони гуляли довго. Багато говорили. Сергій розповів їй, як його записка опинилася у кишені її помаранчевого пальта.

– А продавець, брехун, стверджував, що я в крамниці перша.

– Ну, це я такий непомітний. Він, мабуть, на мене не звернув уваги.

– Ага. Людина-невидимка двометрового зросту, – засміялася Олена. – А мене навпаки. Подруга міською божевільною кличе. Каже, одягаюся я занадто… Коротше, нормальні люди так не вдягаються.

– Вона не має рації. У нашій сірості очі радіють яскравим кольорам. Це я вам, як художник, говорю.

Олена навіть пригальмувала.

– Ну, тепер нас двоє не від цього світу.

– Це точно доля…

– І ти пішла побачитись з незнайомим мужиком? За номером телефону, який ти знайшла у старому пальті? Я нічого не прогавила? – Марина свердлила Олену поглядом.

– Пішла і не пошкодувала.

– У цьому самому безглуздому пальті?

Олена кивнула.

– І йому сподобалося?

Олена знову кивнула.

– Зрозуміло. Два чоботи до пари, – резюмувала Марина. – І що далі?

– Завтра він прийде у гості. Сподіваюся, Маркіз його схвалить.

– З глузду з’їхати! – пробурмотіла Марина.

Потім струснула головою.

– А ти знаєш, я за тебе рада. Це, напевно, справді доля. Адже, напевно, тільки так два однаково божевільні художники і можуть зустрітися у величезному місті!

– Гаразд, я побіжу, чоловік чекає! А вам бажаю щастя! І впевнена, Маркіз його прийме. З тобою він же якось живе.

– Можеш навіть не сумніватися…

А ви що скажете з цього приводу? Вірите в долю? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.