— І ти мене виселяєш, сину?

Я в розпачі подивилася на сина. Він мені спокійно і каже:

— Так, мамо, ми знімемо тобі однушку, будемо за неї платити, тобі цілком вистачить. Адже у нас буде ще одна дитина, нам треба більше місця.

Коли не стало мого чоловіка, ми з сином успадкували порівну його двокімнатну квартиру. Коли син одружився, ми її продали, додала я грошей з тих, що заробила раніше на заробітках, коли їздила в Польщу, і ми купили трикімнатну квартиру, велику.

Син привів у неї дружину, і ось так ми разом жили. Зараз вони чекають другу дитину. Оформила я цю нову квартиру на сина. І зараз син мені сказав, що оскільки в них буде ще одна дитина, їм треба більше місця, і я маю виселитися на окрему квартиру.

Я сиділа в кріслі, не могла підібрати слів. Невже я все життя працювала, економила, віддавала, щоб у старості почути таке? Невже я їм заважаю?

— Сину, — голос мій тремтів, — а я? Я ж твою квартиру не ділила, все тобі залишила.

— Мам, — син зітхнув, — ти ж сама казала, що квартира має бути на мене. Ти ж завжди повторювала, що мені треба родину створювати.

— І ти створив. І що тепер? Я зайва?

— Ні, мамо, не зайва, — він потер лоба.

— Просто це логічно. Ти ж не на вулицю підеш, ми орендуємо тобі житло.

— Синочку, — я схопила його за руку.

— А що, якщо я не захочу йти?

Він мовчав. Я бачила, як напружилися його вилиці.

— Мамо, це вирішене питання.

У кімнату зайшла його дружина, Аня. Вона глянула на нас, на мене, на сина.

— Ви поговорили? — запитала тихо.

— Так, — відповів він і пішов у спальню.

Я сиділа, мовчала. Аня теж мовчала, але не йшла. Нарешті зітхнула і промовила:

— Ви ж самі казали, що молодим треба давати простір.

Я подивилася на неї. Не те щоб ми не ладнали, але між нами завжди була невидима стіна. Я старалась не лізти в їхні справи, допомагала з онуком, не нав’язувалася, не вчила, як жити.

— Я так казала? — перепитала я.

— Так, — вона кивнула.

— Я розумію, що це важко, але ви маєте зрозуміти. Так буде краще для всіх.

— Для всіх, окрім мене, — прошепотіла я.

Вона нічого не відповіла і вийшла з кімнати.

Я лежала в ліжку і не могла заснути. Перебирала в голові всі ці роки: як тягнула малого сама, як їздила на заробітки, як привозила йому подарунки, як раділа його весіллю. Як думала, що він мене ніколи не залишить.

Наступного ранку син приніс мені роздруківку з варіантами квартир.

— Ось, мам, вибирай.

— Ти вже навіть вибрав за мене?

— Мамо, не роби так, — він відвернувся до вікна.

— Я ж не відмовляюся від тебе. Ми будемо допомагати, ти ж знаєш.

Я глянула на аркуші. Маленькі квартири, де я буду сама-самісінька. Де мені не буде чутно, як онук бігає по кімнатах. Де ніхто не зайде до мене на кухню, не скаже: «Мамо, що на вечерю?»

— Ти не хочеш зі мною жити, сину?

Він повернувся до мене.

— Мамо, я хочу, щоб у нас був комфорт. У всіх. Тобі ж буде краще в своїй квартирі.

Я нічого не відповіла.

Минув місяць, і я зібрала речі. Син допоміг перевезти їх у нову квартиру. Вона невелика, але затишна. Я старалася не плакати, коли він прощався біля дверей.

— Мамо, все буде добре, — сказав він і пішов.

Я стояла біля вікна, дивилася, як він сідає в машину. Мій син. Мій хлопчик, якого я ростила, берегла, любила більше за все. І ось я тут. Одна.

Як жити далі? Що робити? Як прийняти це? І головне — як пробачити?

Джерело