І так все скритно влаштувала Галя. Ну це в голові не поміщається. Наперед усіх невістка попросила на свій ювілей і день народження донечки привітати всім – конвертами.

Гості так і зробили. Єдина, сестра її рідна, якийсь набір посуду подарувала. То скоріш за все, про цей виїзд в Німеччину вона нікому не говорила, навіть рідній мамі. Мій Михайло заводить не своїм голосом. І я його розумію. Стільки років жили, доню виховували, квартиру купили і тут на тобі – втекла. Гроші ж на дорогу були!

– Мам, ну як так? – зірвався він, нервово бігаючи по кімнаті.

– Ми ж не чужі люди, могла б чесно сказати!

Я важко зітхнула. Серце стискалося від болю за сина.

– Сину, я й сама не можу повірити, що вона так вчинила.

– Галя завжди здавалась доброю, турботливою.

– Виявляється, я її зовсім не знав, – розпачливо відповів Михайло.

Через кілька годин він нарешті отримав дзвінок від Галини. Говорила сухо, без емоцій.

– Пробач, я розлюбила. Я більше не можу так жити, – сказала вона.

– І ти не могла цього сказати раніше? Не втікати, не красти гроші, а просто поговорити? – голос у Михайла зірвався.

– Не могла. Боялася. Через дію подам на розлучення. Я в Німеччині, тут почну нове життя.

Того вечора Михайло довго не міг заспокоїтися. А я вирішила подзвонити свасі. Хотілося зрозуміти, що насправді сталося. Вона відповіла одразу.

– Анастасіє, я сама в подиві! Галинка нічого не казала. Думала, у них все добре! – її голос тремтів.

– Виходить, що ні, – я відчула, як у середині защеміло. – Як же так? Кинути дитину, чоловіка, поїхати світ за очі?

– Я не знаю, що їй в голову стукнуло! – схлипнула сваха. – Я ж казала їй, що сім’я – це найважливіше!

Думки роїлися в голові. Як так можна? Що штовхнуло Галю на такий вчинок? Чи справді вона не любила мого сина, чи просто полакумилась на легше життя за кордоном? Невже гроші були її єдиною метою?

Я дивилася на Михайла, який сидів, втупившись у стіну. Син не плакав, але його очі були порожні. Вони з Галею були разом майже десять років, у них маленька донька. Як вона буде почуватися на чужині і без батька поруч?

Наступного дня ми з Михайлом сиділи на кухні, пили чай.

– Що далі, мам? – тихо запитав син.

– Жити, сину. Жити далі.

– Я взяла його руку.

– Ти мусиш бути сильним.

Він кивнув, але я бачила, що йому ще важко.

Минуло кілька тижнів. Михайло почав звикати до нового життя. Суп і розпач не минули, але він тепер більше часу проводив зі мною і на роботі. Галя не дзвонила, нічого не розказувала про дитину. І це було найгірше.

А тепер питання до вас, дорогі читачі. Як ви вважаєте, що штовхає людей на такі вчинки? Чи можна було врятувати цей шлюб? І що важливіше в житті – особисте щастя чи відповідальність перед сім’єю?

Джерело