– Не уявляю, що вона вигадає завтра…

Уляна не могла зрозуміти, на скільки ще її вистачить, чи зможе перетерпіти цей час. Стосунки з ріднею не клеїлись, подруги не знаходились, чоловік розривався між двома дорогими йому красунями…

Та давайте розбирати все з початку.

Десь у маленькому мальовничому селі під Києвом, де навіть гуси мають свій характер, жила молода дівчина Уляна. Не те, щоб жила завжди тут, із самого народження.

Не те, щоб тут зростала, ходила до школи чи приїжджала кожного літа до бабусі з дідусем. Переїхала кілька місяців тому, бо доля внесла свої корективи.

– Я не хочу туди перебиратись, ще й весілля в селі… Не всі зрозуміють! – тихенько і ненаполегливо перед сном шепотіла вона нареченому.

– Катруся, серце моє, я зроблю для тебе найпишніше та найвидовишніше весілля і в селі. Та давай певний час будемо там.

– Але я хочу жити в Києві…

– Так і буде. Потрібно трошки відкласти грошенят на нову квартиру в тому районі, де ми мріяли виховувати наших майбутніх маленьких шибеників. А поки поживемо з мамою, ну не з’їсть же тебе вона, – лагідно втішав свою тендітну кохану Андрій.

Справжнє українське весілля з усіма традиціями та за всіма прикметами справили в селі, бо на природі влітку смакує краще саме так: свіже повітря, вологий легенький вітерець відчувається зі сторони ставу.

Вона щойно вийшла заміж за Андрія — красеня, майстра на всі руки, з очима кольору степового неба. Але з Андрієм одружилася не лише вона. Бо, як кажуть у селі, «одружився з Андрієм — готуйся жити з його мамою».

І справді, свекруха Уляни — Тамара Петрівна — була в тому будинку такою ж нерухомою, як піч. Вона була невисока, але кремезна, з вусиками (які вона називала «тінню мудрості») і поглядом, що міг підсмажити картоплю без сковорідки.

У перший же день після весілля Уляна прокинулася раніше, щоб зварити чоловікові каву та приготувати сніданок. Але на кухні її вже чекала свекруха, в фартушку з написом «Цариця борщу».

— А де твій халатик? — запитала Тамара Петрівна, поглянувши на Уляну, ніби вона була невісткою не земною, а з іншої планети.

— У валізі, — розгублено відповіла дівчина, бігаючи лякливими оченятами по кухонному столу . — А я думала, чоловікові омлет зробити.

— Омлет?! — вигукнула свекруха, ніби почула про сатанинський ритуал. — Мій рідний синочок з омлетом не прокидається! Йому треба деруни! І з салом, не забудь!

Так почалася їхня кулінарна війна.

Уляна щоранку намагалася вигадати щось нове: то млинці з маком, то французькі тости, то навіть лате з корицею, то дієтичні сирники. Але все це завершувалося свекрушиним: «А де сало?».

Андрій чемно щоранку пробував обидві страви, хвалив обох жінок, і за це отримував по ложці каші в лоб від кожної — ненавмисно, звісно. Але натяк був прозорий.

Так продовжувалось кожного дня: суперечки, прирікання, косі погляди, гострі фрази…

Ще одна сцена трапилася у неділю, коли Уляна вирішила попрати. Вона підійшла до пральної машини і побачила записку: «Не чіпай! Білизна Андрієва — це святе». Виявилося, що свекруха щонеділі вручну пере сорочки сина, наче той був царевичем.

— Я ж його дружина! — обурилася Уляна. — Я маю право прати його шкарпетки!

— Шкарпетки — не жарти, — відповідала на те їй свекруха. — Там енергетика!

Андрій тим часом лагодив паркан з друзями і робив вигляд, що не чує тієї суперечки. Хоча зашарівся сильніше, коли хлопці тихенько посміювались. Він навіть повів товаришів на грядки, роздивлятись картопляні пагони, щоб не бути втягненим у сварку. Але найбільш кумедне трапилося, коли у селі оголосили конкурс на «Найкращу господиню села

Уляна, молода та амбітна, записалася. Тамара Петрівна, певна річ, — теж.

— Одна родина — одна перемога! — сказав Андрій, намагаючись бути дипломатичним.

— І саме тому виграю я! — заявили одночасно обидві жінки.

Конкурс складався з кількох етапів: борщ, вареники, в’язання шкарпеток та спів. На кулінарному етапі Уляна подала борщ із чорносливом і кмином. Журі сказало: «Екзотика!». Тамара Петрівна подала борщ із салом і часником — журі сказало: «Оце смак!».

Під час співу Уляна заспівала «Ой у вишневому саду», а свекруха — гімн села на власний мотив. Коли вона перейшла на другу октаву, вівці в сусідньому дворі попадали від подиву.

В результаті — нічия. Але головне — обидві раптом засміялися. Вперше за кілька місяців.

Після того щось змінилося. Вони почали готувати разом: Уляна – омлет з базиліком, Параска – деруни з салом. Навіть прали разом — перша запускала пралку, друга начитувала молитви на білизну.

Одного вечора Андрій прийшов додому й застав неймовірне: Уляна та Тамара Петрівна разом пили чай і грали в доміно. На запитання, хто виграє, свекруха відповіла:

— А ми вже давно в одній команді. Просто кожна — з різного флангу!

Андрій лише зітхнув із полегшенням.

Так закінчилася боротьба за його прихильність, бо ж виявилося, що в серці чоловіка досить місця для обох: і для мами, і для дружини. А головне — що холодильник, попри кулінарні війни, витримав усе.

Минуло три роки…

Село майже не змінилося: гуси все ще мали характер, а клуб щосуботи перетворювався на центр світських новин. Але змінилося одне — стосунки Уляни та свекрухи (яку вона все частіше та ще й з посмішкою стала називати «мама»). Тепер вони були не просто родичками, а справжні подруги.

Одного разу в селі оголосили поїздку на Закарпаття на два дні. І поки інші жінки обирали, з ким поїхати, Уляна та Тамара Петрівна вже бронювали два місця поруч. У дорозі вони сміялися, пили каву з термоса й жартували, що раніше сварилися за Андрія, а тепер — залишили його на господарстві і поїхали на відпочинок вдвох.

Але найяскравішим моментом стало те, як вони вирішили разом відкрити маленьку справу — домашню кондитерську “УляТам”. Назву придумали разом за чаєм. Уляна пекла тістечка з ягідними начинками, а Тамара Петрівна, а точніше «мама», робила свої знамениті медовики та маківники.

Скоро їх запрошували на всі весілля в окрузі, а одна столична пані навіть замовила їхній торт на день народження онука. Тамара Петрівна казала: “Бач, невісточка, а я ще не така стара, як виглядаю!”. На що Уля грайливо відповідала: «Та ви, мамо, в столичному тренді!».

Андрій тепер ходив кухнею, як турист у музеї — все блищало, пахло ваніллю, і головне — ніхто не сварився. Його головна роль полягала в тому, щоб носити коробки з тортами й пробувати крем на смак.

Він жартував:

— А я ж вам казав: з двох вогнів може бути справжнє світло!

І справді — тепер у тому домі не було вогню в очах, лише тепла усмішка й аромат свіжої випічки.

А купляти квартиру у Києві передумали. Більш того, розпочали будувати двоповерховий дім для своїх майбутніх шибеників на сусідньому подвір’ї.