– Господи, я – безхатько! – ридала Ніна Петрівна на кухні подруги Каті.

– На старості років залишилася без квартири!

– А я тебе попереджала, – примовляла Катя.

– Чоловік з дітьми від попереднього шлюбу – це завжди бомба сповільненої дії.

– Хто ж міг подумати, що Паша так зі мною вчинить? – не вгамовувалася Ніна Петрівна. – Адже жили душа в душу!

– Душа в душу, тільки кров рідна – не водиця, – наполягала на своєму Катя. – Рідний син, все-таки.

Катя підлила подрузі в кухоль ще чаю.

– Гаразд, не вбивайся ти так, – спробувала втішити вона. – Поки що в мене поживеш. Потім подумаємо, що робити. Удвох веселіше.

– І що, мені на сьомому десятку по чужих кутах тепер блукати?! – продовжувала плакати Ніна Петрівна. – Дожила…

– Ніно, ти сама схибила, хоч я тобі скільки разів говорила! Все, не реви. Вже нічого не виправити. Якось розмістимося в моїй однокімнатній. Ми ж не чужі з тобою.

Почувся сигнал домофона, і Катя пішла відчиняти. Незабаром з передпокою почулися збуджені голоси. Катя повернулася на кухню дещо збентеженою.

– Ніно, тут така справа…

Катя довго не могла підібрати потрібні слова. Слідом за нею в кухню увійшов симпатичний хлопець.

– Добридень, тітко Ніно, – привітався він.

– Давно вас не бачив.

– Ігор? – тон Ніни був одночасно здивований та зляканий.

– Як ти подорослішав? А ти…

– А я назовсім повернувся, – повідомив Ігор.

– Мене по роботі сюди перевели. Поки що з матір’ю поживу.

Обличчя Ніни Петрівни буквально витягнулося. Тепер було очевидно, що після приїзду Ігоря жити в однокімнатній квартирі подруги вона не зможе. А більше йти їй було нікуди, й ні до кого.

…Для Ніни Петрівни шлюб із Павлом Вікторовичем був першим. Їй уже було під сорок, коли вона нарешті змогла влаштувати своє особисте життя.

Павло був старший за дружину на десять років, мав за спиною невдалий шлюб, і дорослого сина Олега.

Той давно жив своїм життям, і на обрії молодят не з’являвся, оскільки оселився в іншому місті. Іноді Павло Вікторович спілкувався зі спадкоємцем телефоном.

Вони розписалися офіційно. Ніна рано втратила батьків, і від них їй дістався невеликий будиночок у селі, куди вона їздила дуже рідко.

Павло Петрович проживав у тісній однокімнатній квартирі, яку придбав після розлучення з дружиною, та розміну їхньої спільної житлоплощі.

Він переконав Ніну продати сільський будинок та його однокімнатну, скластися, та купити нормальну квартиру. Зважившись, Ніна погодилася, хоча її давня подруга Катя всіляко відмовляла.

– Ніно, це ж стане вашим спільним майном, – переконувала її подруга. – Мало що, знову ділити доведеться. Ти навіть хлів потім купити не зможеш.

– Катю, не сміши мене, – заперечувала Ніна. – Паші вже під шістдесят. Він точно більше на жодні розлучення не погодиться. Та й на який мені цей будинок? Що я з ним робитиму?

Подружжя здійснило задумане, і незабаром в’їхало в затишну двокімнатну квартиру в хорошому районі міста. Після однокімнатної квартири Павла, нове житло здавалося жінці, мало не хоромами.

Хоча при розподілі майна, як і говорила Катя, навіть на кімнату кожному з них не вистачило б. Ніна, після багатьох років поневіряння по орендованих квартирах, була на сьомому небі від щастя, й азартно кинулася облаштовувати своє нове, довгоочікуване житло.

Спільних дітей у них із Павлом Вікторовичем не було. Чоловік розумів, що через вік вже не встигне їх виховати.

Крім того, у Ніни виявились проблеми зі здоров’ям, тому дитина у такому віці, могла закінчитися для жінки дуже сумно.

І подружжя вирішило навіть не намагатися, а жити для себе. Їм і удвох було добре. Особливо, коли Ніна Петрівна нарешті вийшла на пенсію. Тепер вони могли просто насолоджуватися життям.

Неподалік їхнього будинку був невеликий лісок, де вони щодня гуляли в теплу пору року, а взимку каталися на лижах. Обидва просто любили цю справу.

Так вони прожили двадцять років. Якось, прокинувшись уранці, Ніна Петрівна виявила, що її чоловік не дихає. Перелякана жінка викликала швидку.

Лікарям, що прибули, залишалося тільки констатувати очевидне. Чоловіка не стало уві сні, у нього просто зупинилося серце.

Ніна була у нестямі від горя. Вірна подруга Катя завжди була поряд.

– А ти казала, що квартиру при розлученні ділити доведеться, – плакала Ніна. – Та краще б розлучення, ніж… Аби живий був.

Ні колишня дружина Павла Вікторовича, ні його син, на похорон не приїхали, хоча через спільних знайомих Ніна Петрівна з’ясувала їхні координати, та сповістила.

Тепер Ніна гуляла в лісі одна, з болем згадувала щасливі роки поряд із коханим чоловіком. Катя часто її відвідувала, прикрашаючи самотність. Подруга, як могла, намагалася витягти Ніну Петрівну з прірви її горя.

– Що поробиш, Ніночко, це закони природи, – казала Катя. – Всі там будемо, рано чи пізно. А поки що, треба жити далі.

Минуло пів року. Поступово біль втрати стихав. Ніна поступово почала приходити до тями. Якось у її двері подзвонили.

Коли вона відчинила, то побачила на порозі високого чоловіка під сорок. Зовні він до болю їй когось нагадував.

– Добрий день, – сказав чоловік.

– Ви – Ніна Петрівна?

– Так, – відповіла вона здивовано.

– А ви…

– Мене звуть Олег Павлович, – представився гість.

– Я син покійного Павла Вікторовича.

Тепер Ніна зрозуміла, на кого так схожий візитер. Олег був майже копією свого батька у молоді роки. Ніна захвилювалася, адже вона ніколи не бачила спадкоємця свого чоловіка.

– Чи можу я увійти? – Запитав Олег.

– Так, звичайно, – заметушилася Ніна.

– Може, чаю?

– Ні, дякую, я ненадовго.

Олег Павлович увійшов, і озирнувся.

– Скільки тут квадратних метрів? – поцікавився він.

– Тридцять два, – відповіла Ніна, поки не розуміючи, до чого він хилить.

– Що ж, не густо, – зауважив гість.

– Таку не розміняєш. Доведеться продавати.

– Що продавати? Навіщо? – не зрозуміла Ніна.

– Як що? Квартиру, звісно.

Олег поблажливо дивився на Ніну. Жінка досі не до кінця розуміла, що відбувається.

– Чому я маю продавати свою квартиру? – Запитала вона.

– Шановна, ви що, законів не знаєте? – тон гостя став помітно жорсткішим.

– Батько залишив заповіт?

– Ні, наскільки я знаю.

– Ну ось, – сказав Олег.

– Квартира оформлена на нього. Отже, я законний спадкоємець.

– Зачекайте, – Ніна все ще відмовлялася повірити в реальність того, що відбувається.

– Але ж ми її разом купували.

– Я знаю, – сказав Олег – Я на вашу частку і не претендую. Я за своєю прийшов.

Зрештою, Ніна все зрозуміла. Її охопив жах.

– Але, як же так? Ми ж разом тут все робили, вкладалися…

– Ніно Петрівно, закон є закон. У цій квартирі є частка мого батька, на яку я маю повне право. Звичайно, остаточну оцінку дадуть фахівці, але я впевнений, що у вас немає таких грошей, щоб компенсувати мені частку фінансово. Я маю рацію?

Ніна мовчала. Пенсії їй вистачало на життя, але не викуп частини квартири…

– Після офіційної оцінки квартира буде виставлена ​​на продаж. Після завершення угоди, гроші ми просто поділимо, згідно із законними частками.

– Але ж я вже нічого не зможу купити, – тихо промовила Ніна Петрівна.

– Де ж я житиму?

– Вибачте, це не мої проблеми, – жорстко заявив Олег.

– Завтра я сюди в’їду.

– Навіщо? – знову здивувалася Ніна Петрівна.

– Тому, що маю на це право, – відповів Олег.

– Я приїхав, щоб вирішити справи зі спадщиною. Навіщо мені витрачатися на готель, якщо маю законні метри.

– Сподіваюся, вам не спаде на думку змінювати замок, або робити інші дурниці. Обійдімося без маневрів. До завтра.

Олег пішов, залишивши Ніну у повній прострації. Наступного ранку він з’явився з речами, та зайняв кімнату, яка була спальнею Ніни Петрівни та Павла Вікторовича.

Олег одразу почав поводитись у квартирі, як повноправний господар. Він розгулював в одній білизні, шумно спілкувався телефоном, і без дозволу брав із холодильника все, що хотів. Перечити дорослому чоловікові Ніна Петрівна не наважувалася.

Коли оцінювачі озвучили суму, яку можна було виручити за їхню квартиру, Ніна Петрівна знітилася. Катя мала рацію.

Хоча ціни на нерухомість сильно піднялися, але, за свою частку, жінка не змогла б навіть сарай купити, не кажучи вже про будинок у селі.

Незабаром її життя під одним дахом з Павлом стало зовсім нестерпним. Після того, як він розмістив оголошення про продаж квартири, туди чергою потягнулися покупці. Домофон дзвенів, не перестаючи.

Щоправда, майже всі візитери мали претензії до нерухомості. Те, що було добре для пенсіонерів, не пасувало молодим. Занадто далеко від центру. Когось бентежив старомодний ремонт.

Для жінки всі ці візити та переговори, стали справжнім катуванням. Ніна Петрівна зрозуміла, що більше не витримає в такому становищі, і подалася до подруги Каті, де сподівалася знайти притулок.

Ігор, який працював юристом, дізнавшись, у чому річ, знову перепитав Ніну Петрівну про заповіт. Її відповідь йому не сподобалася.

– Ніно Петрівно, боюся, що мені нема чим вас порадувати, – сказав Ігор. – Його син має рацію. За законом, він має право на частку у вашій квартирі.

– Що мені робити? – знову заридала Ніна Петрівна.

– Залишайтеся тут, – сказав Ігор.

– Я можу і на орендованій квартирі пожити.

– Але, як же так, синку?

– Спробувала заперечити Катя.

– Ну, якщо виникла така ситуація, – аргументував Ігор.

– Дорослу людину виганяти на вулицю, чи повертати в ту богодільню? Не хвилюйся, я не пропаду. Співчуваю, тітко Ніно. Тримайтеся!

Ігор пішов, а Ніна залишилася у Каті. Звичайно, подруга їй співчувала, але іноді Ніні здавалося, що в голосі Каті звучить докір, що з вини подруги Ігор змушений був піти.

Адже вона так сумувала за сином, і так чекала на його повернення. За кілька днів зателефонував Олег і повідомив, що знайшов нарешті покупців.

І Ніні Петрівні потрібно бути при укладанні угоди. Ніна знову повернулася у свою квартиру, яка раптом стала для неї зовсім чужою.

Вона зауважила, що Олег за час її відсутності, встиг зробити перестановку. Коли вона увійшла, він якраз спілкувався з молодою парою, готовою купити їхнє житло.

– Нарешті! – зустрів її незадоволений Олег.

– Нас давно чекає нотаріус. Не втрачатимемо часу.

Усі четверо вже вирушили до виходу, коли знову задзвонив домофон. Олег посміхнувся,- запізнилися покупці.

Але двері все ж таки відчинив. Незабаром у квартиру зайшов… Ігор, син Каті.

– Квартира вже продана, – одразу заявив йому Олег.

– Помиляєтесь, – відповів Ігор. – Угода скасовується.

Олег подивився на Ігоря, а той показав йому щось на телефоні.

– Ви не знали, що незадовго до відходу в інший світ, покійний оформив дарчу на свою дружину, чи приховали цей факт?

Ігор уважно дивився на Олега, який просто тяжко дихав.

– Я перевірив електронний реєстр, – продовжував Ігор. – Ніна Петрівна – повноправна господиня цієї квартири! То що ви відповісте, Олег Павлович?

Блудний син продовжував мовчати. Ігор глянув на покупців.

– Квартира не продається, – сказав він. – Перш, ніж придбати нерухомість, варто ґрунтовно все перевіряти, а не тяп-ляп. – Не смію вас більше затримувати.

Молода пара швидко пішла. Буквально за годину Олег покинув квартиру, а надвечір і місто. Привітати подругу, та допомогти із прибиранням, примчала Катя. У Ніни все валилося з рук.

– Паша мені навіть нічого не сказав, – знову плакала вона.

– Відчував, мабуть, що скоро піде, ось і підстрахувався. Та не реви ти, Нінка. Все ж обійшлося. Паша тебе на тому світі чекає. А поки що, ти на цьому потрібна. От і живи.

Ніна була дуже збентежена, що мало не стала здобиччю сина-шахрая! Вона була дуже вдячна долі, що все так склалося, та Ігору, який її врятував.

Не дарма кажуть, довіряй – але перевіряй. Добре все те, (розповідь для сайту “Це Еаsy”) що добре закінчується. Ніна посміхнулася крізь сльози, а Катя її міцно обійняла…

Що скажете, стосовно цієї ситуації?

Ставте вподобайки, та пишіть свої міркування в коментарях.

КІНЕЦЬ.