І що його робити, не уявляю. А ситуація в мене така. Я вже 25 років в Італії на заробітках.

Звичайно, їжджу додому і всіх дома забезпечую. І чоловіка, який не дуже здоровий, і двох дорослих дітей частково. Купила їм житло, допомогла з машинами. Ну і зараз подарунки, чи якісь меблі, чи ще щось. Все я.

Але ось я дізналася, що моя нинішня підопічна, 99-річна сеньйора Паола, хоче залишити мені будинок. А вона зовсім одинока.

І знаєте, я вирішила, що поїду в Україну і розлучуся з чоловіком, щоб ця спадщина, яку я отримаю від італійки, належала тільки мені.

І так я і збиралася зробити. Бо з чоловіком мене справді вже давно просто як друзі. Я розумію, що і в нього там своє особисте життя за ці роки було, і в мене тут ставалися романи. Ну та це таке, це життя.

І ось я вирішила з ним розійтися, ні на що не претендувати, нехай йому буде та квартира. У мене собі гроші відкладені на квартирку в Україні, якщо треба буде, є.

Але я кілька днів тому розповіла про свій намір священнику тут, в Італії. І він сказав, що так робити не можна. Обманювати родину, обманювати законного чоловіка, що про все треба чесно розказати.

Тобто я хотіла розлучитися і нічого про спадок не говорити. А священик мені сказав, що я маю розповісти чоловікові і своїм дітям все-все-все.

Я тоді ще сперечалася.

— Але ж це моє життя! Я сама його будувала, сама собі заробляла, їх всіх забезпечувала, сама все вирішувала! — казала йому.

А він мені:

— У тебе є родина. Ви з чоловіком не живете разом, але ви не розлучені. Якщо він дізнається про спадок пізніше, це може його вразити ще сильніше. І ти втратиш довіру дітей.

І тут я задумалася. Справді, діти. А от що чоловік? Якби він був чесний зі мною все життя, я б ще подумала. Але я ж знаю, що поки я тут працюю, він там не сидів один. То чому я маю бути чесною?

Але діти мене справді турбують. Вони звикли, що я для них завжди була тою, хто підтримує. Якщо вони дізнаються від когось іншого, а не від мене, що я отримала будинок в Італії, як вони відреагують?

— А якщо вони скажуть, що я маю все поділити? Що цей будинок — теж для родини? — запитала я у священника.

— От і поговори з ними. Можливо, твої страхи безпідставні. А можливо, ти дізнаєшся правду про те, як вони тебе сприймають.

Ох, це мене зачепило. Я ж усе життя для них стараюся, не для себе. Але якщо вони скажуть, що я маю цей будинок їм віддати?

Я поки що не говорила з рідними. І ось тепер не знаю, як краще зробити.

Як ви думаєте? Сказати чи ні? Як правильно вчинити? Буду вдячна за будь яку думки. Слухати священника чи своє серце?

Джерело