І раніше з невісткою стосунки трималися на ниточці, а зараз взагалі перестали спілкуватися. Вона мене дурила, що їй терміново на роботу викликають, щоб я з дитиною посиділа, а сама йшла гуляти зі своїми подружками. І я ще й погана в цій ситуації.

Син зі своєю дружиною Вікою вже одинадцятий рік у шлюбі. Розписалися вони у двадцять два роки, але дитина з’явилася лише рік тому. До цього моменту все тягли, син казав, що на ноги треба встати, але я думаю, що там невістка просто все нагулятися не могла.

До весілля сина ми з чоловіком зробили ремонт у бабусиній квартирі, щоб молоді одразу могли жити там. Квартира хороша, двокімнатна, будинок ще не старий. Багато молодих від захвату стрибали б, що в них вже всі умови для життя створені, але не наша Віка.

Невістки квартира не подобалася – район не той, планування не те, сусіди не ті. Почала сина підбивати продати квартиру, щоби купити іншу. Ми із чоловіком сина від такого кроку відмовили. Хочуть іншу квартиру – нехай накопичують разом і купують, а то на все готове прийшла.

Віка на нас образилася тоді, крізь зуби розмовляла. Кинула, що онуків ми можемо не чекати, вони з чоловіком на квартиру зароблятимуть. Ми й не чекали, у нас онуки від старшого сина вже були, є з ким тішитися.

– Але майте на увазі, що й ми не молодіємо. Зараз ще з дитиною допомогти в змозі, а далі – хтозна.

– Та ми й самі зі своєю дитиною якось упораємося, – процідила невістка.

Начебто стали накопичувати на іпотеку, але за десять з лишком років не накопичили. Взагалі жили вони не спокійно, навіть розходилися кілька разів, думали вже, що все розлучаться. Але потім все одно мирилися.

Загалом, на квартиру так і не накопичили, жили у тій, що синові у спадок дісталася. З дітьми все тягли, але ми з чоловіком не квапили. Які діти, якщо вони самі ужитися не могли? Але минулого року нас таки потішили появою онука.

На момент появи молодшого онука нам із чоловіком вже було за шістдесят п’ять років. Здоров’я вже підводило, мені за два роки до того зробили операцію на коліні, тож ходити багато я вже не могла, навантаження мені були протипоказані, а на погоду ногу просто викручувало із суглоба. Ну й інші старі болячки, звичайно, були.

До сина та Віки ми приходили рідко. Нам і їхати далеко, і з Вікою спілкуватись не було бажання, і важко часто мотатися. Невістки це не подобалося.

– З онуками від старшого сина сиділи мало не з виписки, а до нашого приїжджаєте рідко. Ось такі бабуся з дідусем.

– Так ти б ще дочекалася, коли нас на цвинтар знесуть, а потім обурювалася, що не приходимо, – посміхнувся мій чоловік. – Нам вже ж років скільки. Коли старші онуки народилися, я ще стометрівку бігав.
Віка ж, мабуть, чекала, що ми візьмемо дитину на себе, а вона полежить на ліжку та в інтернеті посидить. Але я попередила, що на мене можуть розраховувати лише в крайніх випадках, мені важко вже з такими маленькими дітками.

Близько пів року нашої допомоги не просили, а потім почалися дзвінки. Невістка просила, щоб з онуком я посиділа, бо її терміново на роботу викликають.

– Там взяли новеньку, а вона не справляється. Терміни горять, начальство дуже просить допомогти. Ну то й що, що декрет! Зараз відмовлюся, потім вийду на роботу, а мені всі пригадають. Роботою у наш час не розкидаються. Я на пару годин!

Зібралася, поїхала. А що робити? Невістка того разу насправді повернулася за дві години, як і обіцяла. Потім ці дзвінки стали майже двічі на тиждень. Усе її на роботу смикали, а з дитиною треба було комусь лишатися. Скрипіла суглобами, пила пігулки жменями, але їздила.

Востаннє приїхала посидіти з дитиною, Віка вже пішла, а я лише помітила, що пігулки забула взяти свої. Думаю, треба йти, купувати. Поки онука одягла, поки сама одягнулася, десь година минула з відходу невістки. Пішли з онуком гуляти до аптеки, поєднували приємне з корисним.

Обійшли кілька аптек, доки знайшла потрібні ліки. Остання аптека біля торгового центру була. Стою, на онука рукавички вдягаю, як із торговельного центру виходить наша Віка з двома жінками, задоволена, з якимось пакетом. Ідуть розмовляють, сміються, от навряд чи про роботу.

Стою я, очима кліпаю, навіть не гукнула. Подивилася, як вони в кафе зайшли та й пішла з онуком додому, перетравлювати побачене.

Віка повернулася за годину після нашого приходу. Вигляд замучений, наче на ній їздили. Гучно скаржилася на новеньку, яка все тільки псує, я сиджу, головою киваю, а потім і питаю, новенька все псує в торговому центрі або в кафе. Невістка осіклася, побуріла, а потім спробувала вдати, що не розуміє про що мова.

– А ви за мною стежили?

– Ну, ось ще, велика честь. Так вдало збіглося.

Коли стало зрозуміло, що відмовлятися немає сенсу, Віка випалила, що теж має право на відпочинок. А якби бабуся, тобто я, більше цікавилася онуком, то їй і брехати б не довелося.

– Я з дитиною втомлююся, і хоч хтось би допоміг! Так ще й не допитаєшся!

Більше сидіти з онуком заради того, щоб невістка нагулялася і відпочила, я не буду. Про що й сказала ввечері синові, розповіла про витівку невістки. Сказала, що готова спілкуватися з онуком, якщо він сам буде його до нас з батьком возити, а з невісткою я бачитися більше не хочу.

Так вона мене ще й винною виставила – писала потім гнівні повідомлення, що я не тільки з онуком їй не допомагаю, так ще й з чоловіком посварити хочу. Феноменальне нахабство чи дурість. Сподіваюся, онук характером вдався у тата.

КІНЕЦЬ.