Все життя Наталя жила заради чоловіка та дочки. Зустрілися вони з Василем випадково. Він прийшов на побачення з іншою дівчиною, чекав на неї, а вона не прийшла.

Наталка сиділа на лавці й притискала носову хустку до розбитого коліна. Поруч лежав велосипед. Вася зголосився допомогти, провів її додому. Його дівчина зникла, він навіть був радий цьому. Почалися нові відносини.

Весілля було рівно через рік. Ще через рік на світ з’явилася їхня єдина дочка Ірина. Жили добре. Василь намагався, балував своїх дівчаток.

Сім’я купила квартиру у Києві, де вони й зустрілися. Батьки Наталії жили у Гостомелі, а у Васі мати в Харкові. Родичі Василя приїжджали у гості. Не всі одразу, але виходило часто.

Мати, сім’я брата, брат матерії, її сестра і численні двоюрідні. Іноді були просто їхні знайомі чи сусіди. Наталя була молода, Василя любила, а приймати гостей не складало труднощів.

Можна все зрозуміти, це родина Васі, а отже треба приймати, жити дружно. Ніхто з них не нахабнів і не сідав на шию багатим киянам. Кожен привозив невеликі подарунки.

Щасливе і спокійне життя скінчилося, коли у Василя виявили невиліковну хворобу. Час було втрачено, але шанси були. Сім’я боролася.

Загибель дочки була, як грім серед ясного неба. Ірини не стало при сплаві гірською річкою. Її друзі вижили, а вона ні. Для Василя це був удар.

Хвороба різко почала прогресувати. Наталя ще не відійшла від втрати дочки, як не стало її чоловіка. В один рік, з різницею в дев’ять місяців, вона поховала своїх найулюбленіших і найдорожчих людей.

Родичі Василя поїхали. З Наталкою залишилася її мати.

– Доню, я поживу в тебе якийсь час? Допоможу.

– Звісно, ​​мамо. Але якщо тобі треба додому, то можеш за мене не хвилюватись. Там тато, а я сильна. Все буде добре.

– Я знаю, а тато кілька днів упорається й один. Там сусіди та й телефон завжди під рукою.

– Мамо, ти теж у мене сильна. Напевно нам такі випробування посилаються згори.

– Не хотіла тобі говорити, і так на тебе навалило. Батьку недовго залишилося, він кріпиться, але лікарі…

– Тобі треба їхати, я приїжджатиму у вихідні. Якщо вийде, то візьму відпустку. Ти кріпись, я поряд.

– Тобі ж працювати треба, ти тепер одна.

– У мене є заощадження.

Невдовзі не стало й батька, й мати переїхала до Наталі. Вони вирішили, що удвох буде простіше. Наталя працювала, а мати була вже на пенсії. Квартиру в Гостомелі здали, непоганий додатковий дохід.

– Не можу там перебувати, все нагадує… – зі сльозами казала мати.

– Я розумію, мамо. Ми залишилися самі, треба жити разом. Мені тут теж все нагадує про Васю та доньку. Я думала змінити житло, а може життя поміняти. Радикально. Виїхати кудись далеко.

– Я тобі не заважаю? Я вже теж думала про продаж своєї квартири, може купити маленьку. Як ти гадаєш? На мою трикімнатну можна щось купити поряд з тобою?

– Можливо, але навіщо? Я тебе не виганяю. Завжди встигнеш. А якщо я захочу поїхати, ти поїдеш зі мною?

– Якщо не заважатиму тобі?

– Мамо, ти мені ніколи не заважала!

Час минав, мати та дочка жили разом. Було тихо і спокійно, поки родичі Василя не згадали про зручну родичку в Києві.

Якось після всіх жалобних подій їхнє спілкування перервалося. Ніхто не дзвонив, не приїжджав, не цікавився.

Першими гостями була родина Аркадія, брата Васі. Дві їхні доньки вже виросли й захотіли жити у столиці.

– Наталю, я тобі відразу кажу, що приїхали ми не просто так. Василь мені був братом, це його племінниці.

– Ми сподіваємось на допомогу. Хай живуть у тебе, Василь заробив цю квартиру. Їм і реєстрація потрібна. Вася б не відмовив.

– Я живу з мамою, а дві молоді дівчинки – це додатковий шум для літньої людини.

– У неї є своя квартира. До речі, ти можеш туди переїхати. Дівчатка вже великі, одні зможуть жити.

– Як ви все вирішили! Чи не краще було б спочатку зателефонувати та запитати?

– А що тут питати? Квартиру Вася заробив! Поживуть дівчатка тимчасово. Ви збирайтеся до переїзду, а ми поки що на море з’їздимо.

– Потім за речами, а до вересня будемо. І про заповіт подумай, я ж його брат, мені все по праву має належати!  Ти ж одна, нікого немає, а ми сім’я. Кому все дістанеться після тебе? Не державі ж віддавати?

– Заповіт? Мені ще й п’ятдесяти нема! Як у вас язик повертається?

– Образилася? Це просто життя, треба думати про майбутнє. Василя рано не стало, а міг би жити. Будь-яке може статися.

Двері за гостями зачинилися, а Наталя так і не змогла до пуття нічого сказати. Не встигла.

– Що це таке було, дочко?

– Я й сама не зрозуміла! Ніколи такого нахабства не було! Аркадій загалом скромним завжди був.

– Його напевно твій Вася стримував.

– Напевно, це так.

Того ж вечора зателефонувала тітка Василя.

– Наталю, я дізналася, що Аркадій хоче прилаштувати своїх дівчаток у тебе. А в мене теж є кому допомогти, Вася не відмовив би.

Потім було ще кілька дзвінків. Родичі просили зробити вибір саме на їхню користь. При цьому обов’язково згадували, що Вася допоміг би, і що він все бачить зверху.

– Мамо, що ми з усім цим робитимемо? Ми ніколи з ними не лаялися, але й вони так себе не поводили. Приїжджали на кілька днів і все.

– А що ти, дочко, про переїзд казала?

– А ти згодна?

– А ти зможеш поміняти Київ на провінцію?

– Зможу. Розглянемо найближчі області. Роботу я всюди знайду.

Квартиру Наталя терміново продала. Мати та дочка купили невеликий будинок на березі річки, двом багато не треба.

Вибирали, щоб не довелося в майбутньому робити ремонт та були всі зручності, як у міській квартирі. Їм пощастило. Переїхали одразу.

– А я завжди хотіла мати дачу, – сумно сказала мама. – Тільки батько захворів, і ми так і не змогли.

– Вважай, що мрія збулася. А я теж мріяла про тихий відпочинок. Велике місто тисне. Васі теж не подобалося, але він там працював. Якщо нам тут набридне, то ми поїдемо в Гостомель.

– Поживемо, а потім може й теж продамо. Як ти гадаєш?

– Хай поки що буде.

Родичі Васі знову дзвонили. Аркадій обурювався найбільше. Він приїхав до вересня, а у квартирі нові господарі.

Новина швидко поширилася по всій рідні та почалися дзвінки. Потім усі писали гнівні повідомлення, але Наталя заблокувала їх.

Вася все бачить. За життя він не давав свою сім’ю образити, а після – рідня вирішила інакше. Скористатися, а може й отримати все згодом.

Жити без такої рідні стало спокійно. Заповіт? Краще нехай дістанеться все кому завгодно, але не таким нахабним родичам…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть коментарі, ставте вподобайки.