– Діду, я в тебе поживу трохи!

Сашко, онук Олексія Вікторовича, бовдур сімнадцяти років, цю фразу сказав скоріше ствердно, ніж запитально, і, по-господарськи скинувши рюкзак у передпокої, одразу пройшов на кухню до холодильника.

– Що поїсти в тебе, діду?

– І тобі привіт, Сашко! По-перше, прибери рюкзак, щоб під ногами не плутався. По-друге, навіть діти малі знають цю істину, що коли з вулиці прийшов, треба руки мити.

– Діду, та не нуди ти! Ви, дорослі, напевно курси якісь спеціальні проходьте, на яких вас вчать бурчати та нотації читати?

– Краще нагодував би онука, ніж ось так. Я взагалі втомився, п’ять пар відсидів, голодний, холодний, стомлений.

– Ну-ну, Сашко. Ти, як той добрий молодець, що до баби Яги у хатинку завітав. Тільки ти поки не добрий молодець, а я не баба Яга.

– А коли з’явився ти до мене пожити, то будь ласкавий приймати мої правила. Іди руки мити, я суп погрію.

– Фууу, суп! Ні, ви безперечно курси проходите, діду. Удома суп, у тебе суп. Вдома мати бурчить, тут ти нудиш.

– Ти скажи, де вас, дорослих, вчать шкідливості, я те місце десятою дорогою обходитиму, щоб не стати таким ось похмурим дорослим із супом на обід, і цілодобовим бурчанням.

– Життя нас вчить, Сашко. Тільки з віком починаєш розуміти, що у житті все зовсім не так, як бачиться спочатку. Сідай за стіл.

Сашко мляво колупався в тарілці, розглядаючи рідкий супчик.

– Діду, ось скажи, ну чому ви, дорослі, завжди все ускладнюєте? Невже не можна жити легко та просто?

– Обов’язково треба робити щось, що тобі зовсім не хочеться, через силу, через не хочу, через не можу? Ось у матері улюблене слово – треба!

– А ти як хотів, онучок? Життя – воно штука така, і обламає, і обтеше, і характер, якщо треба, переломить. Думаєш, що ти один цим питанням переймаєшся?

– Нам усім, поки ми молоді та дурні, здається, що все легко, і вже в нас точно все буде інакше. Тільки виходить не завжди за нашим бажанням. Що знову з матір’ю не поділили?

– Та ну її! Дістала зі своїми вченнями! Вічно всім незадоволена, репетує, верещить своїм неприємним голосом!

– Допізна не гуляй, у телефоні не сиди, по дому допомагай, вранці прокидайся, вставай, на пари ці безглузді йди.

– Та у нас пів групи через день та щодня пропускають, і нічого, а я, як лох якийсь, щодня туди ходжу. Я ж не маленька дитина, мабуть, і сам знаю, що мені робити.

– А в чому мати твоя не має рації? У тому, що контролює тебе, чи у тому, що допомоги просить? А може, в тому, що людину з тебе зробити хоче? Кричить та верещить? А чи завжди вона кричить на тебе?

– Ну, не завжди звичайно, але часто. Особливо вранці.

– Так може і репетує вона тому, що ти спокійної розмови не чуєш?

Сашка мовчки сьорбав суп, і задумливо дивився у вікно. Дід теж мовчав, дивлячись на онука, думав про щось своє, а потім, немов опритомнівши, увімкнув чайник, дістав склянки й сказав:

– Знаєш, Сашко, ти ось на матір ображаєшся, що бурчить вона, та сувора до тебе. Ти не маленький, кажеш? Значить виріс, став дорослим, раз сам знаєш, що робити тобі? А чому мати тебе утримує, якщо ти дорослий?

Сашко ображено глянув на діда, невдоволено пирхнув, але промовчав, а дід, ніби не помічаючи невдоволеного погляду Сашка, продовжив:

– От якщо дорослий ти, та самостійний, то чому так виходить, що матері твоїй контролювати тебе доводиться? Чому вранці вона тебе досі будить, якщо ти дорослий?

– Став будильник, прокидайся сам, готуй сам собі сніданок, сам іди, а не чекай, коли мати тебе на машині в коледж довезе. А то ти дивись, як тобі мати вказує – то не лізь, я дорослий!

– А як до діла доходить – то одразу маленьким стаєш? Що ж такого непосильного зробити тебе мати просить? З пилососом по квартирі пробігтися? В крамницю по хліб збігати?

– Картоплі зварити на вечерю? А ти прямий, і переломився від справ непосильних! Вздовж розпався, Сашко, чи впоперек розвалився? Ти скажи, не мовчи!

– Я матері твоїй подзвоню, скажу, що не має рації вона, дитину сімнадцяти років такою роботою завантажувати! У нього, у дитяти, вуса ледь рости почали, а вона йому пилосос у руки!

– А картоплю чистити? Це де ж бачено, щоб хлопець сімнадцяти років, дитя таке нерозумне та дурне, ніж у руки брало? А ну, як понівечить рученята свої кострубаті?

– Тааак, непорядок! Я ось прямо зараз їй подзвоню, та прочухана і влаштую. Бач, що надумала! Хлопчика маленького роботою завантажувати!

– Він по п’ять пар відсиджує, втомлюється так, що нікому й не снилося, а тут ще й удома справи! І не соромно тобі, Сашко? Та тобі на твою матір молитися треба, а не скаржитися!

– Живеш її коштом, ситий, одягнений, взутий, на хотілки гроші маєш, мати твоя погана спонсорує тебе. Я б на її місці й копійки іржавої не дав тобі, поросяті невдячному! Ще язик повертається скаржитися на матір!

Сашко, опустивши голову, розглядав візерунок на скатертині, і мовчав. Що не кажи, а дід таки має рацію.

Але напевно підліткова впертість все ж таки виявилася вищою за здоровий глузд, і Сашко, впевнено дивлячись на діда, скоріше зі шкідливості, сказав:

– Все одно дістала вона! Ось що страшного трапиться, якщо я пропущу один день у коледжі? Чого репетувати відразу? Весь настрій зранку зіпсувала своїм вереском противним!

Дід не поспішаючи налив чай, дістав гарну глиняну цукорницю, контейнер із медом, і так само, не поспішаючи, сів за стіл. Зачерпнувши ложку меду, дід неквапливо опустив її в склянку з чаєм, і акуратно помішуючи, сказав:

– А з якої такої радості ти в коледж вирішив не піти? Голова боліла? А може, зуб? Чи живіт тобі скрутило, та з вбиральні не вилазиш? Якщо прихворів, тоді так, можна день-другий і пропустити. А може, справа яка невідкладна в тебе була? Або просто ліньки охопила?

Сашко, почувши про живіт та пронос усміхнувся, і похитав головою:

– Ні, не хворів я. Та й справ ніяких важливих не було. Ну, не хотілося мені йти, розумієш, діду? Чи маю я право іноді просто полінуватися, та в ліжку повалятися?

– А вихідні тобі на що, Сашко? Вони начебто для того, щоб людина відпочила, прийшла до тями, та сил набралася. А в робочий тиждень працювати прийнято, Сашко.

– Ось твоя мати часто дозволяє собі лінуватися? А вона ж і старша за тебе, і вже куди доросліша, та й утомлюється більше за тебе!

– Ну ти скажеш, діду! У мами робота. Хто ж їй дозволить лінуватися? Вона й у вихідні часто працює, додому свою роботу бере…

– Так і тобі коледж твій замість роботи зараз. У тебе поки що одна робота, навчатися, професію здобувати, щоб людиною стати.

– А то по твоєму виходить, що матері лінуватися не можна, а тобі можна? Ні, Сашко, так справа не піде. Ось коли будеш сам себе забезпечувати, тоді й сам вирішуватимеш, що тобі робити, та як жити. А поки ти на мамчиній шиї сидиш, то будь ласка, приймати ті правила, які вона встановила.

Мовчки пив Сашко чай, думаючи над дідовими словами. Зараз, коли випустив він свою пару, коли висловив усе, що зібралося в підлітковій душі, вже не здавалося йому, що рацію він має у всьому беззастережно, і тільки мати винна. І дід, мов прочитавши думки онука, почав свою розповідь.

– Я теж колись був молодий, веселий, та на підйом легкий. Здавалося, що все в мене попереду, і ніколи я не житиму так, як мої батьки.

– Віриш, Сашко, досі пам’ятаю, який зранку юнацький сон солодкий. Так би й спав, укутавшись у ковдру. Та хіба поспиш у селі?

– Там підйом ранній, що влітку, що взимку, і з дитинства ми працювали нарівні з дорослими. Спочатку впораєшся з худобою, а вже потім у школу збирайся, та шуруй по холодку. Адже у нас школа в сусідньому селі була, майже за сім кілометрів. І ходили пішки, ніхто нас не возив.

– Ось лежиш ти, спиш солодким сном, розкинувся по ліжку, за вікном темрява стоїть, а мати вже на кухні копошиться, сніданок нам готує.

– Нюхаєш запахи, що в сон твій проникають, і розумієш, що спати залишилося всього – нічого, лічені хвилини, зараз мати прийде, будити буде.

– Закутаєшся в ковдру, як у кокон, з головою сховаєшся, аж дихати важко, а тут і мати йде. Її здалеку чути. Начебто намагається потихеньку йти, а кроки важкі, особливо в ранковій тиші.

– І тихенько так мати каже, майже пошепки, ласкаво, мовляв, вставай, Льоша! А голос матері спросоння такий неприємний здається, що аж із себе виводить!

– Я теж не відразу навчився зіскакувати з ліжка. Бувало, що й вилежувався до того, що мати аж кричати починала, мовляв, сказано, значить вставай. А потім уже у звичку увійшло, навчився до будильника вставати.

– І я не думав у той час, що мама набагато раніше встає, щоб нам їжі приготувати. Не думав про те, що вона не висипається.

– І невтямки мені було, що і їй ранком повалятися в ліжку хочеться, поніжитися в ковдрі. І про те, що настрою в неї немає, теж мені не думалося. Моє власне “я” на першому місці. Я, я, я.

– Теж думав, що ось виросту, і буду сам собі господар. А виявилось, що ні. Як тільки виріс, так і перестав належати собі.

– Спочатку навчання, потім робота, потім одружився, твоя мамка у нас з бабусею з’явилася, і вийшло, що свої власні інтереси та хотілки на задній план засуваєш.

– Я, тільки коли виріс, тоді й зрозумів, що найкращий час був у дитинстві, коли мамка поряд була, та за тебе все вирішувала.

– А ось зараз, коли давно немає маминої мами, зрозумів я, що голос у неї був найкращий. Ніжний, лагідний, дбайливий.

– Навіть, коли лаялася і бурчала вона на мене, і то не зі зла було, а з любові. Тому що дбала, хотіла для мене кращого життя. Мамин голос, який би він не був, завжди найкращий, Сашко.

– Надя, мамка твоя, теж колись молоденькою була, веселою та безпосередньою. І здавалося їй, що все легко, та просто.

– Теж бувало, що сварилися та не розуміли один одного. Їй здавалося, що чіпляємося ми до неї, не розуміємо її, а ми сердилися, бо не чула нас донька.

– А потім виросла дівчинка, вийшла заміж, ти ось у них з’явився. Вона на той час теж жила легко. А потім одна з тобою маленьким на руках залишилася.

– Батько твій, хвостом махнув, та до другої пішов. І діти в нього інші є, нові, а про тебе забув він, наче й не було тебе.

– Скільки сліз Надя пролила, ти не знаєш, а от я бачив, бо в моє плече вона плакала, я втішав її. Вмить тоді подорослішати їй довелося, та життєві курси пройти по бурчанню.

– На двох роботах жили рвала, щоб кінці з кінцями звести, тебе, що ляльку одягала, щоб не гірший за всіх був. Подарунки під ялинку тобі підкладала і від себе, і за твого батька.

– Тобі репетиторів наймала, щоб ти школу добре закінчив, та безкоштовно вступив. Не видно цього, Сашко. Здається тобі, що вона зобов’язана, та тільки обов’язки – вони різні.

– В інших і половини того немає, що в тебе є, шкідливі звички мають батьки, а діти кинуті – і то для них батьки найкращі. Не кажуть, що в матері голос не приємний.

– Ти тільки на секунду уяви, що не стане в тебе матері. Ось була, і нема. Що тоді, Сашко? Як ти житимеш без неї?

Махнув дід рукою, мовляв, що толку говорити? Все одно, поки півень смажений у м’яке місце не клюне, не дійдуть до тебе мої слова.

А Сашко, немов у сповільненій зйомці, побачив те, про що казав йому дід. Не зовсім він маленьким був, коли одна мама залишилася, майже п’ять років йому було, дещо пам’ятав.

Як плакала мама вечорами, а йому казала, що смітинка в око потрапила. Як сама ходила у старій куртці, а йому купувала нові, гарні речі та іграшки, яких і так було багато.

І уривки розмов пам’ятав, коли мама скаржилася бабусі, що аліменти не платить, ховається. А вже подарунки новорічні – хіба їх забудеш? І про репетиторів має рацію дід.

Мама тоді дуже багато працювала, щоб Сашка до іспиту підготувати, підтягти. Адже він і сам міг би вчитися, та лінувався багато.

І так страшно йому стало через те, що мами може не бути, що аж подих перехопив від цього страху. Адже справді, не стане мами, і що тоді?

Мовчки встав Сашко з-за столу, вимив посуд, протер стіл, і пішов до передпокою.

-Ти куди, Санько? Ляж, відпочинь, нехай жирок по обіді зав’яжеться! Тільки матері подзвони, скажи, що в мене залишишся, бо вона буде хвилюватися.

– Дякую, діду. Я додому піду.

– Образився мабуть, Сашко? Так я не зі зла, а так, бурчу по-старому, за звичкою.

– Ні, діду, не образився. Ти маєш рацію, і сказав все правильно. Не мав рації я, і маму даремно образив.

– Знаєш, я ж наговорив їй всякого, і не подумав, що сам винен. Піду додому, плюсики зароблятиму до її приходу. Як гадаєш, простить?

– Пробачить, Сашко. Як не пробачити? У неї немає вибору. Материнське серце – воно таке, там знаєш скільки всього зберігається? Тільки й ти на майбутнє думай головою, а не тим місцем, яким на парах сидиш.

Пішов Сашка додому в роздумах, а дід ліг відпочити, і замислився.

Чому так? Чому від народження не дано нам розуміти, де добре, а де погано? Усьому вчитися доводиться. Чому тільки з віком приходять до нас мізки, ті, що розумні та правильні.

І розуміємо ми багато що тоді, коли часто вже пізно, і цінувати починаємо, тільки втративши. Чи задарма йдеться в прислів’ї про те, що маємо, не зберігаємо, а втративши плачемо…

А Сашко, зустрівши ввечері матір з роботи, мовчки притиснувся до неї, як маленький, і сказав:

– Пробач мені, мамо! Я тебе так люблю! Як добре, що ти в мене є! І голос у тебе найкрасивіший у світі!

Мав дід рацію. Вибачила мама Сашка. А куди їй подітися? В неї вибору немає, тільки пробачити. Отакі вони, ці мами. Найдобріші, наймиліші, найніжніші та найтурботливіші. І нехай іноді голос зривається на крик, все одно мама – найкраща.

А Сашко маму свою зрозуміє потім, коли стане дорослим. Зрозуміє він, що втомлювалася вона, що недосипала, і їй теж хотілося поніжитися в ліжку.

І лаялася вона не зі зла, а через те, що знахабнів Сашко, і припинив чути спокійний голос. І життя своїм дітям мами хочуть кращого, щоб все інакше було, краще, ніж у них самих.

І потім, коли з’явиться у Сашки синок чи донька, так само Сашко буде і бурчати, і суворим бути. І зрозуміє він, що дід теж мав рацію, коли сказав, що життя – воно штука така…

І обламає, і обтеше, і характер, якщо треба, переломить. А вже про те, що мама – найкраща, тут і говорити нема чого…

КІНЕЦЬ.