Сьогодні, збираючись на День народження до свого найкращого друга, я традиційно пригадую історію, яка трапилась на святкуванні багато років тому.

Коли я навчався у шостому класі, то стався випадок, який змусив мене запам’ятати його на все життя. Я багато відвідував різних застіль, але, повірте, такого то ще не було.

Для Тараса я був сусідом по парті, ми нормально спілкувались, тому мене він і запросив на свій День народження. Я був дуже радим, адже в часи нашого дитинства смаколики готували лише на свята. Тому я ніяк не міг дочекатися вечора, щоб поласувати чимось смачненьким.

Мама купила для мого друга подарунок і я із дорогим, на той час, конструктором був готовий до святкування. Батьки провели мене і ось я вже на святі.

Розпочали ми з того, що всі по черзі вітали Тараса, казали приємні слова та дарували подарунки. Кожен старався показати, що його подарунок найкращий. От і я так вважав. Та потім такий самий конструктом подарувала Тарасику і наша однокласниця. Всі нам стало неймовірно смішно, піднявся настрій. І от іменник покликав нас за святковий стіл.

Та там на нас чекав лише чай і варення. Ми швиденько його випили і побігли бавитися. Та через годину таких ігор мені страшенно хотілось їсти і, судячи з усього, іншим дітям теж, оскільки в животах добряче бурчало.

Всі, напевно, ідучи на День народження не стали наїдатися. Іменник часто бігав на кухню і ми думали, що там щось готується ще, але потім Тарас вибіг у вітальню із тарілкою пюре та котлетою. Сам почав їсти, а ми дивились і не могли зрозуміти, що відбувається.

Десяток голодних очей переглядались між собою, а хлопець і далі вечеряв, не зважав ні на кого. Ми думали, що хоча б шматочок торта хтось дасть, але і цього не сталося. Всі поступово розуміли, що нічого не буде і розходились по домах. Я теж подзвонив мамі, аби мене забрали, бо на голодний шлунок і бавитись не було сил.

Ось такі іменини я відвідав, досі згадую і сміюсь. А ще гадаю, чому ж тоді нам нічого не дали поїти?

КІНЕЦЬ.