Не порахувати, скільки розладів та неприємностей зазнала з вини невістки Ольга Федорівна. Але щоб ось так, серед білого дня, заявитись у її будинок із сокирою…

Це було вже занадто! Жінка тонкої душевної організації, свекруха спробувала втратити свідомість. Але невістка їй цього не дозволила.

– Жодних непритомностей, матусю! Я знаю ваші трюки! – гаркнула Віка і демонстративно переклала важку сокиру з однієї руки в іншу. – Прямо тут відсікати будемо? Чи в кімнату пройдемо?

– Кого відсікати? – тремтячим від жаху голосом запитала Ольга Федорівна.

– Пуповину, матусю, пуповину!

– Яку?

– То вам, матінко, видніше! – відповіла Вікторія і впевнено пройшла вглиб професорської квартири.

– Дав же Бог невістку, – подумки бурчала жінка похилого віку, крокуючи за тією на ногах, що підкошуються. – Що за манера висловлюватися? І слово таке собі «матуся! Як їй такі тільки на думку приходять!..

Ніхто й ніколи не наважувався називати Ольгу Федорівну пролетарським словом «матуся».

Заслужений викладач, шановна завідувачка кафедри педагогіки, вдова видатного професора філології, вона випустила цілу плеяду блискучих спеціалістів! Її колишні студенти обіймають посади у Міністерстві освіти! А тут, на тобі – «матуся»!

– Ви ж самі нещодавно полоскали мені мізки вигадками про «духовні пуповини» та «нерозривний зв’язок матері та дитини». Була справа, га?

Віка запитально дивилася на свекруху. А та, підібгавши губи, мовчки подивилась убік.

– Так було чи ні?

Заслужений працівник освіти відповідала завзятим мовчанням. Вона чудово зрозуміла, про що говорить Віка.

Підступна змія, яка з якоїсь неймовірної фатальної помилки стала дружиною її синочка Павлика, мала на увазі їхню недавню сварку.

Коли під час чергового візиту свекрухи втомлена після роботи Вікторія, вислухавши традиційну порцію повчань і порад, не витримала і вибухнула.

– Вам що, мамо, більше нічого робити? Ви у нашій квартирі буваєте частіше, ніж ми з Павлом! Розберемося якось без вашої допомоги!

Ольга Федорівна намагалася приховати почуття досади, викликане зневажливими словами невістки. Спокійно, як і належить вихованій інтелігентній людині, вона спробувала обдурити молоду жінку:

– Вікторіє, я розумію ваші почуття та прагнення здобути самостійність! Але й ви повинні визнати, що ви з Павлом ще надто юні!

– Ви – молода сім’я, яка не має життєвого досвіду. І хто ж, як не я, зможе провести вас кам’янистими стежками перших років подружнього життя?!

Але невістка, як і слід очікувати від дівчини, яка виросла в сім’ї дуже середньо освічених робітників, продовжувала завзято:

– Досить нас контролювати! Павло вже дорослий хлопчик! Йому незабаром тридцять п’ять! А ви все ніяк від нього не відчепіться!

І ось тоді Ольга Федорівна, не маючи особливих надій на розуміння, спробувала розтлумачити невістці про той нерозривний духовний зв’язок, який існує між матір’ю і дитиною. Невістка не оцінила, але запам’ятала.

Того вечора Ольга Федорівна, не втрачаючи переваг, але в страшному гніві покинула будинок сина. Обурлива поведінка Вікторії вивела її із себе.

Але найбільше зачепила Ольгу поведінка Павла. Її вихована, поважна, поцілована Богом дитина несподівано прийняла бік дружини!

– Мамо, у нас все добре! Не турбуй себе такими частими візитами до нас! Якщо нам знадобиться твоя допомога чи настанови – ми обов’язково до тебе звернемося! – Спробував домовитися з матір’ю Павло.

Звичайно, Ольга розуміла, що одного разу її син виросте, випурхне з теплого батьківського гнізда і матиме власну родину. Що вдієш – природний хід речей!

І коли настав час визнати Пашеньку дорослим чоловіком, вона не заперечувала проти появи в його житті осіб протилежної статі. Але при цьому пильно придивлялася до кожної нової подружки сина.

Варто віддати йому належне, дівчат Паша вибирав гідних. Проте не настільки, щоб замінити ними матір.

Справжній материнський кошмар у житті Ольги Федорівни почався зі злощасної фрази:

– Познайомся, мамо, це Віка. Ми кохаємо один одного і збираємося одружитися! Тому, що Віка виявилася не просто не гідною дівчиною для Павла. Вона була катастрофічно не гідною!

– Синку, ну що ти в ній знайшов? – заламувала руки невтішна мати.

– Мамо, Віка – прекрасна дівчина! Ти просто не встигла її добре впізнати! – заспокоював син.

– Господи, Паша, але вона ж зовсім не твого кола! Вона тобі не пара!

– Ну, що за міщанські забобони? – відмахувався Павло і намагався уникати подібних розмов.

– Слава Богу, що цього не бачить твій покійний татко! Він би такого точно не виніс! – сумно думала страждалиця, прикладаючи до голови компрес.

На людях Ольга Федорівна героїчно бадьорилася.

– Молоді зараз дуже важко! – ділилася вона думками з колегами на кафедрі. – Набагато важче, ніж нам було!

– Тому я вважаю своїм священним материнським обов’язком поділити з моїми молодятами важку ношу сімейного життя!

Богині педагогіки згідно кивали й дивилися на завкафедри з неприхованим захопленням: Свята жінка! Ні, щоб пожити тепер для себе, насолодитися свободою. А вона добровільно жертвує собою заради дітей!

Однак новостворена гілка сімейного дерева виявилася невдячною.

– Мамо, я сама якось розберуся! – Невдоволено відповіла Ользі Федорівні невістка в телефон, коли та, рухана найдобрішими спонуканнями, зателефонувала їй на ранок після весілля і спробувала розтлумачити, який саме сніданок любить Паша.

І що йому в жодному разі не можна смаженого.

– Загалом, я кухарем у ліспромгоспі працюю. Ви забули, мамо? – сонно нагадала невістка і нахабно поклала слухавку.

Горезвісний «ліспромгосп» став першим цвяхом, забитим у кришку труни надій Ольги. Де Паша, цей геній банківської справи, міг зустріти кухаря з ліспромгоспу – залишалося для заслуженого освітянина загадкою.

– То я сама його знайшла! Прийшла до банку картку поміняти. Дивлюся – красень такий сидить. Ну, ось я і підкотила, – знизала плечима Віка, відповідаючи на боязке запитання свекрухи.

І знову Ольга Федорівна подумки схопилася за голову:

– Підкотила? Вона сама – до нього, перша? Яка, однак, невихована дівчина!

– Хоча, звідки там виховання? – скаржилася мати портретові чоловіка-професора, який давно пішов в інші світи.

– Ти знаєш, Ігорку, хто її батьки? Батько – залізничник! Ну це куди не йшло. А мати – кухар у жіночій колонії! Ні, я, звісно, ​​все розумію!

– Усі професії важливі, всі професії потрібні. Але я так сподівалася, що наш хлопчик одружиться з інтелігентною дівчиною. Добре було б із пристойної родини. І щоб із вищою освітою.

Професор філології мовчки дивився на дружину з портрета. І, як їй здавалося, з докором у погляді. Мовляв, не стежила за нашим хлопчиком, дозволила такому статися.

– Я все виправлю, любий! – урочисто присягнулася портрету Ольга Федорівна, і взялася за справу.

Підсумком її благородного батьківсько-педагогічного пориву стала поява в її квартирі невістки з сокирою в руці.

– То як, мамо, будемо пуповину відсікати? Чи спочатку поговоримо? – перервала Віка мовчання, що затяглося, і свекрусі здалося, що в цей момент гостро нагострене лезо сокири блиснуло сталевим блиском.

– Поговоримо, – ледь чутно відповіла Ольга Федорівна, сповзаючи на диван…

– Ось і домовились! – весело сказала Віка, виходячи з квартири свекрухи через годину. – Ви живете своїм життям, а ми з Пашком – своїм!

– Якщо ви знадобитеся – ми вам свиснемо! А сокирку я вам, матусю, на згадку залишу! Нехай постоїть тут, у коридорчику, для науки. Коли наступного разу пуповина у Вас зачешеться – ним і почухайте!

– Ліспромгосп! – тільки й могла подумати Ольга Федорівна, зачиняючи за невісткою двері…

Увечері Павло, який зголоднів на роботі, запитав:

– А що, мама сьогодні не приходила?

– Нє-а! – Похитала головою Віка, підкладаючи чоловікові свої фірмові котлети. – Я сама до неї ходила.

– Нічого собі! – Павло від несподіванки навіть їсти припинив, і виделку відклав. – І як?

Вікторія непевно знизала плечима і, ховаючи посмішку, відповіла:

– Так нормально, посиділи трошки, поговорили до душам …

– І про що говорили?

– Та так… Про вищу педагогіку!

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Як вам невістка? Ставте вподобайки.