Нещодавно в мене не стало бабусі. Я приїхав із іншого міста, щоб її проводити. Я був убитий горем. Напевно, я зрозумів, хто в дитинстві по-справжньому дбав про мене і любив мене. Але ми розуміємо це, на жаль, тільки вже потім. Але в цій сповіді я хотів не розповісти про це.

Я ненавиджу свою матір. З самого мого приїзду вона шукала привід, щоб мене підколоти чи образити. Що, мовляв, я не дзвонив, а зараз приїхав. Що, мовляв, тільки вона дбала останнім часом про неї. Як я дізнався пізніше, приблизно місяць тому був випадок, коли мати напилася, і бабуся цілу добу лежала на підлозі.

Страшно було уявити, що вона думала в цей момент, перебуваючи на підлозі безпорадна. Так ось, у день похорону час був уже призначений. Мати поїхала чи довідки забирати якісь у морг, я точно не зрозумів. Але приблизно годину за півтори вирішив зателефонувати.

У результаті я вислухав лайку, що спеціальна машина звільнилася раніше, і що поховати можна було раніше. Як взагалі можна таке сказати? Людина, можна сказати, останні години на землі, а ти її зіпхнути хочеш.

Я приїхав. Далі – як уві сні. Тільки не прокинутися. Бабуся… Я її не впізнав. Мене як прорвало. Сльози самі потекли. Відразу згадалося все її життя. Мати за своєю примхою нікого не запросила. Ні подруг, ні знайомих, ні з колишньої бабусиної роботи. Нікого.

І ось ми поїхали. Я всю дорогу тримав бабусю за руку. У неї завжди були холодні руки, і я, як у дитинстві, зігрів її руки після вулиці. Я стільки сказав їй у машині, скільки не сказав за все своє життя. Так, такі ми малодушні. А мати лише кілька разів пропустила сльозу, попросила вибачення й далі… а далі я не пам’ятаю.

Але емоцій її більше не бачив. Кладовище. Зупинка. Труну винесли. І тут наче життя втратило фарби, а небо стало настільки сірим, що воно злилося із землею. “І це кульмінація життя?” – подумав я. Після похорону я сидів навколішки біля її могили.

А мати влаштувалася за столик, який був поряд. Фотографувала навіщось. Я не помітив, коли в неї з’явилася в руках пляшка міцної.

“Будеш?”, – Запитала вона. А я на той момент зав’язав і не пив.

Ні. Не буду”.

У результаті вона налила та «пом’янула». У душі проскочило знайоме та страшне почуття: її треба зупинити. Та гаразд. Напевно вже їй краще.

Тут вона ще налила – і так три рази. Ми зібралися і почали йти. Це було майже неможливо. Мозок відмовлявся йти. Я обіцяв знову прийти. Дорогою мою матір розвезло. Вона почала нести якусь нісенітницю.

Потім почала мене ображати. Сіла за одну могилу і відмовилася йти, знову дістала пляшку. І тут я подумав: хто ж її тепер зустріне вдома, якщо я зараз піду? І у голові просто як розрив емоцій. Біль. Образа. Страх. І самотність. Хотілося закричати, але довкола лищ дерева.

Умовляннями я змусив мати йти далі. Не знаю, якою силою ми вийшли до могил бабусі з дідусем. Я, ще проходячи повз, випадково побачив знайомий пам’ятник. Мати, звісно, позадкувала на могили відвідати і «згадати».

Коли вона вкотре дістала пляшку, я забрав і вилив. За це я почув таке, що жодна мати собі не дозволила б сказати. Я думав одне: сором і біль, якщо нас зараз бачить бабуся. Вона не заслужила такого прощання. Хоч б в цей деньпосоромилася таке творити.

У результаті на виході вона відмовилася їхати зі мною та поїхала сама. Дорогою до міста в моїй душі була порожнеча, біль та самотність. Напевно, це найгірше почуття у світі. Наче твою душу образили і кинули доживати. Цього дня вона втратила свою матір. А я втратив свою.

Я не знаю, за що любити свою матір. І я багато часу намагався знайти цю любов. Але не знайшов. Сподіваюся, світ колись мене зрозуміє і пробачить. Але не зараз.

КІНЕЦЬ.