І нехай ображаються, “тупають ніжками”, наговорюють одна одній на мене гидоти, я не буду йти у власних, і наголошу, дорослих дітей, на поводу.

Хватить з мене. Ось тому я без якогось там попередження і зібрала в чемодан найнеобхідніше і чкурнула в Трускавець. Я ще не встигла в номер дійти, як молодша дочка вже гуділа в телефонній слухавці і висловлювала свої претензії.

Мене звати Люба, мені 65 років, і я маю двох доньок – Катерину та Оксану. У мене четверо онуків, і я люблю їх усіх безмежно. Але одного дня я зрозуміла, що потрібно поставити межу, аби не втратити себе.

— Мамусю, ну що тобі складно посидіти з Назарчиком? Ми ж ненадовго! — вкотре благала мене Катерина.

— Катю, я вчора цілий день була з ним, а ввечері ще спина нити почала. Я справді хочу трохи відпочити…

— Ой, мамо, ми швидко. Все-таки субота!

І ось я знову піддалася. Доки вони пішли на зустріч із друзями, я залишилася з Назаром. Звичайно, я не можу не тішитися його обіймами й сміхом, але потім, коли мене відвозили додому, я відчувала себе виснаженою і знову слухала: “Дякуємо, мамо, ти — золото”.

Оксана теж часто приходить із проханнями. Востаннє вона залишила своїх двох дівчаток у мене вдома, а ввечері, забираючи їх, зауважила:

— А що, ти навіть їсти їм не приготувала? Вони на канапках “сиділи”.

— Оксано, я цілий день гралася з ними, навіть прилягти не могла!

— Ну, мамо, час завжди можна знайти…

У той момент я почувалася такою знеціненою. Невже мої доньки не бачать, що мені теж важко?

Одного дня ситуація дійшла до краю. Катерина знову попросила доглянути за Назарчиком, але я наважилася сказати:

— Доню, я не можу. Я записалася до лікаря, а потім хочу піти на масаж. У мене спина вже давно болить…

Катерина обурено подивилася на мене:

— Мам, ну невже ти не можеш відкласти це? Ми ж нічого не встигаємо через твої “плани”.

— Катю, я теж людина і маю право на своє життя, — твердо відповіла я.

Це було вперше, коли я стала на своє місце. Навіть якщо мені було шкода доньку, я розуміла: моє здоров’я важливіше.

За кілька тижнів після цього я зібрала валізу і поїхала у санаторій. Це було рішення, про яке я мріяла роками, але вічно відкладала.

— Ти в санаторії? В Трускавці? Навіщо воно тобі? — здивовано запитала Оксана, дізнавшись від знайомих.

— Щоб відпочити, — відповіла я спокійно.

— А з дітьми хто буде?

— Ви самі, донечко. Це ваші діти.

Вони ображені. Говорять, що я стала “егоїсткою” і поганою бабусею. Але чи це справедливо? Хіба я не маю права на трохи свободи й спокою? Я хочу, щоб мої доньки зрозуміли: я теж людина і заслуговую на відпочинок.

Як ви думаєте, чи правильно я вчинила? Чи мають батьки допомагати своїм дітям без обмежень, чи все ж повинні існувати межі?

Чекаю на ваші думки!

Джерело