Ось дивлюсь через вікно на свою сусідку Інну Миколаївну, яку лише тиждень тому виписали із кардіології. Бабусі 70 років, має двох дорослих синів, мешкають у столиці.

А вона на селі ледве зводить кінці з кінцями. Сили вже не ті, а в будинку треба розтопити, з городом теж вже не справляється, і серце останнім часом почало барахлити.

Пенсія маленька, тому щоб хоч якось вижити бабуся nродає овочі та в’язані шкарпетки. Я іноді з дітьми приходжу її відвідати, приношу домашні блюда, які готую для сім’ї.

Ходжу в аптеку, коли щось потрібне і в магазин за хлібом. Як тільки я починаю розмову про синів, чому вони її не відвідують, баба Інна бентежиться. — Ну як вони, доню, приїдуть.

Вони мають роботу, свої сім’ї. Клопіт, далеко їхати. Кому потрібна літня хво ра мама. Словом, з синами все добре, тільки вони зовсім забули про свою матір.

Чоловіка її не стало 7 років тому. Спочатку сини цікавилися літньою мамою, а потім забули про її існування зовсім. Адже вона все життя працювала з чоловіком не покладаючи рук, щоб забезпечити своїх дітей.

Сnлачували за навчання, доnомогли придбати квартири. Якось увечері я вирішила знайти синів Інни Миколаївни у соціальних мережах. Їхні імена та прізвища мені були відомі.

Старшого сина знайшла швидkо. Написала йому таке повідомлення: «Здрастуйте! Я Ліна, сусідка Вашої матері, про яку ви забули. Адже це Ваша мама. Мені со ромно, що в неї такі діти!».

Повідомлення моє син Інни Миколаївни прочитав, але не відповів. Через тиждень у вікно я помітила великий чорний автомобіль біля воріт Інни Миколаївни.

Наступного дня я зустріла бабу Інну у магазині. Вона була у чудовому настрої. Сказала, що до неї приїхали сини, і вони хочуть забрати її до себе до столиці. Невістка молодшого сина не проти, щоб бабуся жила з ними. А потім тихенько додала: «Дякую тобі, Ліночко, величезне!»

КІНЕЦЬ.