Ніна Степанівна постійно поглядала у віконце свого сільського будинку, бо мали приїхати її діти.

Діти – це син Сергій із невісткою і маленьким Антошкою, а ще дочка Люба з чоловіком та двома доньками погодками.

– Ну, нарешті, – зраділа мати, виходячи на ґанок, як тільки побачила дві машини, що під’їжджають, – а то я вже хвилюватися почала.

– Все б тобі хвилюватися. Аби привід був, – пробурчав Сергій, обіймаючи матір.

– Та куди ми подінемося? – підтвердила Люба, – до тебе спробуй не приїдь, то всіх на вуха поставиш. Генерал наш у спідниці.

– Так погода дивись яка гарна, саме час картоплю садити. Сусідка Валя вже позавчора посадила, – виправдовувалася мати.

– Ну то й що? Встигнемо і ми. Вам би хоч і у квітні посадити, і куди ви поспішаєте? – знову сказав Сергій.

Компанія посиділа не довго за чаєм, і всі пішли на ділянку за городом, де ще вчора тракторист розробив поле кілька соток для Степанівни.

– Мамо, здається, ми ще в тому році домовлялися, що менше садити будемо, – здивувалася Люба, – а ти знову зайві ділянки розробити веліла.

– І куди вам стільки картоплі? – Вставила і своє слово невістка.

– Не мені, а нам! Хіба мені стільки одній з’їсти? – поправила невістку Ніна Степанівна, – все для вас, ось самі й садіть, і підгортайте та копайте.

– Та й нам стільки не треба, мамо, – сказав син, – ми в магазині купимо, хіба ми її стільки їмо?

– Зайве на насіння піде, і продати можна взимку. Гроші завжди стануть у пригоді, – доводила мати свою правоту.

– Ми гроші своїм способом заробляємо, мамо. Не продажем картоплі, – пробувала пояснити матері свою думку Люба.

Але Ніна Степанівна вже починала сердитись:

– І що тепер? Не будемо розоране поле садити? Ось щороку ви починаєте ту саму суперечку, а все одно саджаємо і врожай знімаємо! Так не мотайте мені нерви, годі вже.

Всі почали саджати картоплю, а діти бігали поруч по молодій траві, й розважалися.

За день впоралися з посадкою. Баба Ніна в кожну лунку кидала перегній, трохи попелу, яєчні шкаралупи, та апельсинові сушені кірки, які всі сушили взимку.

– Кірки ці колорадського жука відганяють. Так кажуть, – розповідала бабуся онукам.

І всі робили те саме, тому й не швидко йшла робота, але Ніна Степанівна залишилася задоволеною.

– Ну от. Тепер до підгортання. Якщо трава не виросте велика. А то, ще доведеться і прополоти.

Після вечері діти з онуками поїхали додому, а Ніна Степанівна зайшла до сусідки.

– Ну, ось і ми впоралися всі гуртом, – доповіла вона.

– Мучиш ти своїх дітей, не шкодуєш, – відповіла Валя, – минулої осені, як боліла в тебе спина та руки? Забула? Божилася, що зав’яжеш із цією картоплею. А нині знову, як в останній бій.

Баба Ніна мовчала. Валя мала рацію. Але за зиму бабуся відпочила, і звичка взяла своє.

– Ну, не знаю, подивлюся вже цього року, як здоров’я буде. І діти незадоволені. Так і кажуть, що їм не потрібна моя картопля. А я ж не тільки про себе дбаю, а й про них теж, – сумно відповіла баба Ніна.

– Та не про них ти більше переживаєш, Ніно, а про прожите життя наше, про городи наші, які, крім нас з тобою більше вже нікому не потрібні будуть, – серйозно відповіла Валентина, і сіла поряд за стіл.

Вони мовчали. Колгоспи та радгоспи пішли у минуле. Поля заростали молодим лісом, а в селах переважно проживали дачники. І навіть картоплю та яйця вони купували в магазині.

– Знали б ми тоді, що все так буде? Скажи мені хтось про це в ті роки – не повірила б, – сумно озвалася баба Ніна.

– Що тепер про це говорити, та минуле згадувати. Нелегко ми жили, а працювали, як воли. Нехай хоч наші діти на моря у відпустки поїздять. Ми з тобою моря не бачили, це не означає, що і їм не можна нормально влітку відпочити, – промовила Валя, і проводила Ніну Степанівну до хвіртки.

Бабуся виглядала втомленою. Наступного дня Валентина не побачила бабу Ніну на городі, й занепокоїлася.

Вона поспішила до неї, й знайшла її лежачою на ліжку з перекошеним обличчям і невиразним бурмотінням. Швидка забрала Ніну Степанівну до лікарні, де її вже зустрічали діти.

Лікарі встановили невтішний діагноз: інсульт. Почалося лікування.

І Люба, і Сергій робили все, щоб мама одужала, після курсу лікування дочка взяла матір до себе в міську квартиру, і там виходжувала і стежила за її станом.

– Ох, що тепер буде? – плакала баба Ніна, – невже я стану для вас тягарем?

– Не хвилюйся раніше часу, ти ще легко відбулася. Ти ходиш, розмовляєш, треба тільки руку розробляти, й ходу впевненішою зробити, – заспокоювала маму Люба.

– Як там у мене вдома? – раз у раз питала Ніна Степанівна, – мабуть, весь город заріс, уся наша праця прахом…

– І про що ти хвилюєшся? – дивувалася Люба, – тобі зараз про себе треба думати, ти могла б і богу душу віддати. А ти про город. Ось диво, так диво!

Минув місяць. Діти везли матір додому, в село, після довгої відсутності. Ніна Степанівна хвилювалася: як усе там, як справи?

На порозі зустріла її сусідка Валя.

– Приймай господарство. Все в повному порядку, Ніночко! Як я рада, що ти жива, і тепер здорова!

Баба Ніна пройшлася по дому. Все було чисто й добре, ніби вона й не виїжджала. Навіть свіжий суп остигав на плиті, і в холодильнику лежали свіжі продукти.

Вони всією компанією пройшли на город. Ніна Степанівна ахала. Грядки прополені, теплиця полита, а картопляне поле зеленіло рівними пухнастими рядами.

– Батюшки, хто ж так картоплю впорядкував? Валюша, вік тобі дякувати буду! – мало не плакала баба Ніна.

– Е, ні, моя люба, це зовсім не мої заслуги. Це діти твої. Золоті вони в тебе, і люблять наше село, – теж розплакалася Валентина.

Сергій та Люба обійняли матір.

– Не хворій більше, і бережи себе. Ти нам ще дуже потрібна, генерал у спідниці…

Коли Люба доглядала маму, у селі з сім’єю жив Сергій. Він із дружиною й дивився за будинком, та городом. Це потім розповіла Валентина бабі Ніні.

З того часу діти не давали матері й близько підходити до картоплі та грядок. На наступний рік вони трохи зменшили посадки за згодою матері, й почали їздити до неї кожні вихідні по черзі.

І всім всього вистачало: і в селі погостювати, і у відпустці на море з’їздити.

А картоплі вони й досі садять не багато. Для радості мами, та й щоб її улюблений город не зовсім заростав…

КІНЕЦЬ.