Катерина навіть жити не хотіла, весь світ білий не милий, змушувала себе йти на роботу, їй здавалося, що всі на неї пальцем показують і хихикають, хтось засуджує, а хтось жаліє. Тринадцять років душа в душу з Іваном прожили, поганого слова один одному, як то кажуть, не сказали, а тут на тобі…

І звідки вона тільки взялася, розлучниця бісова, ніколи Іван ні на кого не дивився, а тут на тобі, вп’ялився в цю недолугу і пішов. І коли вони тільки знюхатися встигли, все на виду, всі на одному заводі працюють.

Катерина ледве встала вранці, нагодувала Павлика з Василем сніданком, зібрала їх до школи і пішла сама на роботу, хоч ноги й не хотіли йти.

Хотілося Катерині лягти й лежати, щоб її не чіпали.

— Привіт, Катю…

Ось тільки її й не вистачало, морщиться Катерина, ну що ж, давай, радій, віділлються вовкові овечі сльози, та тільки…

Катя байдуже кивнула головою і пішла повз жінку, яка привіталася з нею.

— Катю, поговорити б…

— Про що? – мляво запитала.

— Та все про те саме…

— Ну що ж кажи, – Катерина встала покірно перед високою, красивою Галиною, майстром другого цеху, – кажи, смійся, тепер можна…

— Сміятися? Та ти начебто не смішний вигляд маєш, навіщо мені сміятися над тобою, дочекайся мене після зміни, розмова є.

Катерина махнула головою і пішла.

Увечері, переодягнувшись, стала біля прохідної.

Навіщо це мені, думає, чи мало мені, ще Галини слова колючі та образливі терпіти буду?

— Катю, – Галя рішуче взяла її під руку, відвела подалі від цікавих очей, – Катерино, ти сама на себе не схожа.

— Тобі є діло?

— Ну, мабуть, є…

— Зловтішатися, глумитися будеш? Подробиці випитуватимеш? Ну так, пішов, пішов Іван, до іншої, молодшої, та красивішої, як колись від тебе до мене… Радій, смійся. Тільки я в тебе Івана не відбила, він мені проходу не давав, руки на себе накласти хотів, а-а-а-а, – заплакала Катя, прорвало греблю. Сльози хлинули.

Сидять на лавці, в парку що за заводом.

— Ти поплач, поплач, Катю. Знаєш скільки я сліз виплакала, спостерігаючи за його метаннями, я навіть ненавидіти не могла тебе, бо бачила, що закохався по-справжньому, не просто так, засвербіло.

Я його й відпустила тоді, десять років ми з ним, Катю, прожили, душа в душу, діток от не дав Господь, тому й відпустила, що ж я пустоцвітом усе життя живу й мужика мучити буду, сказала собі тоді.

Любила, Катю, ох як любила. Адже я потай сподівалася, що одумається, повернеться і все як і раніше буде.

А коли хлопчики у вас зʼявилися, один за одним, то й кинула цю затію, перестала чекати. Стала на себе більше уваги звертати, а він гад такий, у нього двоє дітей маленьких, дружина молода, знаки уваги мені, колишній дружині, давай надавати.

Підлестило мені тоді, Катю. Ось думаю він, мій зоряний час, ось тепер Катя, ти поплачеш.

Сиджу біля дзеркала, милуюся собою, чого гріха таїти, наділила мене природа красою, та раптом ти в пам’яті з’явилася, йдеш з хлопчаками, один у візочку, інший за поділ чіпляється, не нафарбована, бліда, але щаслива…

Така мене туга взяла, Катю, я ж розумію, що йому просто відволіктися захотілося.

Ну й погнала я тоді Івана, та присоромила, лайкою вкрила, цапом волохатим назвала.

Плакала потім, по підлозі повзала, кулаки кусала, в живіт свій порожній себе тикала, пику до неба підняла і вию, немов вовчиця, навіщо мені краса та, кажу, якщо не пізнала материнства…

А потім заспокоїлася, Катрусю, іноді здалеку милуюся хлопцями, молодшого твого так взагалі зацілувати хочу, пиріжок солоденький, погибель дівоча росте…

Ось так, Катю. Я ніби з вами живу, вважаю себе, ну … наче сестрою чи що старшою і тобі, і Іванові, а діток ваших племінниками.

Тому як особисту образу сприйняла те, що Ванько, гад, хвостом завиляв.

А тепер відповідай мені на запитання, Катю, хочеш його повернути?

— Я не знаю, Галю, а раптом він кохає її…

— Кохає? Як тебе кохав, так видно було, а тут… ну?

— Не знаю, Галю, навіщо тобі це?

— Я ж кажу тобі, як сім’я мені ви, я своєї сім’ї й не знаю, Ванько всім для мене був, а потім … ви…

— А що робити, Галю? Пику бити, за волосся тягати? Так не моє це… Дівки вікна пропонують розлучниці побити, керівництву заводу на обох написати догану, не хочу, Галя…

— А й не треба нічого робити такого, йдемо.

Заводські зграї почали помічати, що начебто стала Катерина перетворюватися на очах, волосся пофарбувала, косу свою відрізала і модну зачіску, як у журналі зробила.

Посміхатися почала, після роботи йде Катя, всі мужики голови звертають, сукня в клітинку, коліна округлі видно, усмішка з ямочками. Босоніжки білі, сумочка лакована, косинка легко за вітром розвивається, ах яка краса.

Навіть жінки і то милуються, от Катюха, от молодець.

— Та це її Галина навчила, – каже Зінка з третього цеху, – дружина Івана колишня, від якої він до Катьки і пішов. Ходять разом, здружилися, дві покинуті, – злісно каже Зінка, – дупами крутять, а мужика втримати не могли, ні одна, ні інша.

— Зла ти, Зінко, чого заздриш, – кажуть жінки.

— А чого мені заздрити? Мій мужик при мені, на сторону не біжить.

— Та кому він потрібен, твій Василь, – каже Клава, доросла вже жінка, – ти його спеціально в кулаці тримаєш чи що? Ходить мужик як… тьху, дивитися гидко.

— За своїми дивіться, – зло огризається Зіна, – одягайте їх, взувайте, а потім скигліть що на бік біжать…

Іван похмуро стояв біля прохідної, затримався після роботи, спеціально, щоб зустріти Катю, коханці своїй сказав, що затримається.

— Привіт, Катю.

— Здрастуйте, Іване Павловичу.

— Поговорити б…

— Ні, я з чужими чоловіками не розмовляю.

— Я за законом чоловік твій.

— За законом? А де ж ти, чоловік мій законний, перебуваєш два місяці, га? Щось не бачу тебе на законному місці. Тож іди, іди… дядько Іване, до молодиці своєї, а про мене забудь.

— Ти ж ти яка стала.

— Я така й була, Іване, я просто спала, а тут прокинулася.

— Я до дітей хочу прийти, – каже похмуро.

— Приходь, один прийдеш, чи з панянкою своєю? А як, нехай звикає, що в неї не тільки мужик новий, а й двоє дітей на додачу.

— Ти про що, Катю?

— Про аліменти, а ти про що… Ваню? Що, злякався, що дітей тобі нав’яжу?

Ні вже, нехай тобі твоя молодиця їх подарує, ночами не спить з ними, як привид походить, та ще не забуде чоловіку догоджати, годувати, напувати, удома чистоту й лад тримати, та ще й матиме пристойний вигляд.

А, кажуть, не така вже й молоденька, принцеса твоя. Як же ти, Іване, схибив так, минулого разу від Галини ти до мене, молоденькою втік, а тепер ось…

Луснув Іван кулаком у стіну цегляну.

— Що ти кажеш таке, я з любові до тебе пішов, знаєш сама, пилинки з тебе здував…

Увечері, як Іван прийшов до Катерини, та вбралася і, запитавши, скільки часу він планує пробути з дітьми, сказала, що підійде тоді, пішла.

Прийшла вчасно, з букетом.

Іван похмуро подивився, нічого не сказав.

— Вечеряти будеш, Іване?

— Ні, – сказав і пішов, грюкнувши дверима.

Через три дні знову прийшов, Катя знову вбралася і пішла, знову з квітами прийшла.

— Ваню, може, поїси з нами?

— А що у вас?

— Борщ, Ваню, та гуляш з пюре.

— Буду, – сказав твердо.

Дітлахи раді.

— Тату, тату, а коли ти вже з роботи підеш, щоб удома жити?

— З якої роботи?

— Ну як же, мама сказала, що у відрядження ти їздиш, он подарунки нам передаєш…

Дивиться Іван на Катерину, та бровою не ворухне, сидить чай п’є, дивиться пустим поглядом.

Увечері Катя прийшла, потемну вже, щоб знали менше, та не базікали.

Сидять на кухні, чай п’ють, хихикають.

— Худий, та оброслий став, Галю, а повинен навпаки, нова жінка, нове життя.

— Катрусю, він коли тебе покохав, ось такий же ходив, ти видно його відштовхувала, а він їсти не міг, спати не міг. Любить він тебе, дурень, любить. Наробив справ, а як повернути все назад не знає, от і мучиться.

Іван став щовечора приходити, дітям говорив, що відпускають на кілька годин, Катя йшла на цей час.

Одного разу підійшла до неї жінка, худа, висока, з трохи кінським обличчям.

— Катю, навіщо ти так чиниш?

— Як?

— Мужика мого забираєш, навіщо?

— Я? Мужика? – щиро здивувалася Катя

— Так, Іван мій тепер!

— Аааа, я то вже подумала. Та як же я можу власного чоловіка в когось відвести? Іван мій, за документами. Ось як будеш законною, так і поговоримо, а тепер дай пройти. Зовсім сором баби втратили, за чужих мужиків розбиратися ходять.

За всім цим спостерігала Галя, ледь стримуючи сміх, ось так Катруся, ну молодець.

Ще дехто спостерігав і тихо посміхався.

Увечері Іван прийшов із речами.

— Пробач, Катрусю, не можу без тебе, скрізь ти ввижаєшся, щойно очі заплющу, тут ти… Чи пробачиш?

— Не знаю Іване, я начебто і зла не тримаю, а ну як ти знову?

— Чим хочеш присягнуся…

— Проходь, але я подумаю, Іване, не можу так одразу.

— Та я розумію, Катю.

— А тепер Катерино, найголовніша мудрість, – каже Галина, вони сидять на кухні в неї, це до Галі бігала Катя, коли приходив Іван. Скоро розорюся квіти собі купувати, сміялася жінка…

– Якщо ти пробачити його надумаєш, то тоді й забути все мусиш, розумієш, забути й ніколи не докоряти тому, що було. Інакше не буде у вас життя.

І його зжереш поїдом і собі життя зіпсуєш. Тож не поспішай, подумай…

Подумала Катя і вирішила, всю ніч з Іваном проговорили.

Пробачила, а забула чи ні, хтозна, ніколи не висловлювала Івану, а той продовжує любити свою Катю.

З Галею Катя міцно здружилася, хлопчики так і біжать до неї, а молодший, потім він середнім виявився, дівчинка зʼявиилася у Вані з Катею, Галинкою назвали, так от середній узагалі до тітки жити переїхав, вона його і вчила, і одружила, і дітей його няньчила.

Живуть спадкоємці Катерини та Івана й історію цю передають один одному, не для науки, а просто, щоб пам’ятали.